Козацьке братство бойового Звичаю Спас «Сокіл»

Олександр Черненко

ДУБИ ЗАПОРОЗЬКІ

«… Потім досягають переправи відомої під назвою Крарія [ 44 ], через яку переправляються херсоніти, [йдучи] з Русії [ 45 ], і пачинакіти [ 46 ] на шляху до Херсону [ 47 ]. Ця переправа завширшки гіподрому [ 48 ], а довжина, від низу до того [місця], де з'являються підводні скелі [ 49 ], – наскільки пролетить стріла випущена звідси до того місця. Тому до цього місця надходять пачинакіти й воюють проти русів [ 50 ]. Опісля, як це місце пройдено, вони сягають острова, що має назву Св. Георгія [ 51 ]. На цьому острові вони складають треби, оскільки там є величезний дуб: жертвують живих півнів, скріплюють стріли навколо [дубу], а інші – шматочки хлібу, м'ясо і те що має кожний, як велить їх звичай. Кидають вони й жереб на півнях: зарізати їх чи з'їсти, або відпустити живими».
(Констянтин Багрянородний. «Про володарювання імперією»)

Це лишень частина з побаченого (можливо почутого) і занотованого південним вінценосним сусідом з наших, українських карбів-звичаїв де є згадка про Священний Дуб. Багато ще століть стояв красень-оберіг на святій хортицькій твердині, даючи наснагу і силу, оберігаючи волю На (шого) Роду (народу українського). Був це, свого роду, Дуб-отець. За козацької доби був цей Дуб «Священним дубом запорозьких козаків». Довелося йому пережити славу і ганьбу Січі Запорозької.

1871 року Д. І. Яворницький бачив вже пень того Дуба. 1982 року Іван Михайлович Бічук, найстаріший запорізький краєзнавець, розповідав про свої зустрічі з Яворницьким під час Дніпробуду. Яворницький згадував, що бачив на Хортиці в балці Ганнівці (вона ж Дубова) тлін від дубового пня окружністю до 13 метрів (вірогідно — 6 саженів).

Скільки зберігається трухлявий дубовий пень таких розмірів? Мабуть, не одне століття. Найстаріший дуб Європи росте в містечку Стельмуже в Литві і вік якого вважають від 1500 до 2000 років, має значно менший охват.

Засохлий 1871 року «Священний Дуб запорозьких козаків» передав свій титул сучасному Запорозькому Дубу, що росте поміж руслами річки Верхньої Хортиці в однойменному урочищі. Окружність його в три сажені (6 м 39 см), що дорівнює хортицькому Священому Дубу. Безумовно, Дуб, що був величезних розмірів в X столітті і Священий Дуб запорозьких козаків на Верхній Хортиці не ідентичні. Були й інші Священні Дуби. Були й баштові дуби. « Баштові дуби у Великому Лузі були біля озера Лебедевого, а потім далі верст на шість — і на Великій гряді, біля Кучугур. На цих дубах, кажуть, запорожці становили якісь високі башти, а на них викидали вогонь, щоб скликати козаків нічної доби. Біля дубів, кажуть, жила ціла бурса козаків.

Оце як прийде звістка яка від кошового або повертаються козаки з роз'їзду, то й скликають товариство, щоб розказати, що бачили й чули.

Побіля дубів, кажуть, лежав битий шлях через увесь Великий Луг. Там, де слобода Янчекрак, через Кінську був татарський міст, одбитий козаками.

Запорожці жили й по степах. Оце як блисне вогонь в Лузі на дубах, то зараз і світять на могилах: Безщасній, Градисці, Юрківській, Караватчиній і інших, бо й могили були баштові. Так, було, й залопотять запорожці кіньми туди, звідки вперше заглядять вогонь.

Але повернімося до Верхньохортицького дубу.

Для багатьох українців, не тільки місцевих мешканців, це дерево посідає особливе місце. Фантастичну славу має це дерево. Хоча – Запорозький Дуб не найстарший і не найбільший на Україні. В Глинівському лісництві на Рівненщині росте дуб-патріарх, вік якого визначається в межах 1300 років. Окружність стовбура ще одного Дуба-оберега, який звуть дубом Максима Залізняка, що росте поблизу хутора Буда Чигиринського району на Черкащині досягає 9 метрів. Вік цього дерева понад 1000 років. Зареєстровані також два восьмисотлітніх дуба та три сімсотлітніх. Запорозький серед останніх.

Запорозький Дуб відомий далеко за межами держави. Унікальність його, популярність як в просторі, так і в часі полягає в тому що він є одним останнім з останніх представників овіяної тисячолітньою славою династії Запорозьких Дубів.

А сьогодні…

“У РАДЯНСЬКІ ЧАСИ В ЗАПОРІЖЖІ ЛИШЕ ДВОЄ РОЗМОВЛЯЛИ УКРАЇНСЬКОЮ: ДІД ДЕЙКУН ТА ПЕТРО РЕБРО”

Трохи займаючись фотографією, кілька років тому я навідалася до нашого старожитнього 700-літнього Дуба. Побачила занедбану землю, біля знаменитого дерева, хворого і забутого, паслася прив'язана коза. Навкруги буяли дикі трави. Таке видовище наводило на думку: ось так, певно настає кінець світу..

Своїм стареньким фотоапаратом «Любитель» з широкою чорно-білою плівкою я вирішила сфотографувати нашого велета з усіх боків. Світлини виявилися непогані, як на диво, дише остання якась розмазана. Спочатку я вирішила, що то брак. Та, переглянувши негатив, зрозуміла: на знімку постать людини, хоча при зйомці біля дуба не було нікого. Хто ж то такий? Після обговорення з багатьма людьми, знайомими й незнайомими, дійшла до висновку, що на фото Нечипір Дейкун, котрий впродовж багатьох років був хранителем Дуба. Запоріжці старшого віку пам'ятають цього чепурного дідуся з козацькими вусами, в незмінній українській вишиванці. Тоді в Запоріжжі українською мовою розмовляли лише двоє: він та поет Петро Ребро. Дід Нечипір завжди радо зустрічав біля Дуба гостей з усього світу, фотографувався з ними, розповідав про славетне дерево цікаві історії – як Богдан Хмельницький з військом тут відпочивав під розлогою кроною, як махновці хотіли, та не змогли пустити Дуба на дрова...

Те, що ми побачили на світлині, було, щоправда, вже не людиною, а її енергетичною оболонкою людини на ім'я Нечипір Дейкун. А може, то дух Дуба? Дід Дейкун полишив цей світ кількадесят років тому.

Мене не полишало питання: чому це в мене з'явилося на фото? Може, дід Дейкун хоче, щоб його згадали, поставили свічку в церкві? З того часу я почала розпитувати людей про Нечипора Дейкуна і була здивована, що навіть екскурсоводи дуже мало про нього знають. А ці дві долі - людини й дуба – тісно переплелися одна з одною.

Хата діда Дейкуна стояла поруч з Дубом. Він мав багаті виноградники, садочок з яблунями та сливами. Він знав секрети садівництва і часто щеплював різні дерева, отримуючи чудернацькі плоди. І біля Дуба він висадив п'ять дубків з жолудів велета, з'єднав їх докупи, хотів, аби продовжилася слава Патріарха в молодих деревах. Ці дубки згодом спиляли недобрі люди і на їх місці поставили залізну коняку... Дід Дейкун мав дружину і доньку. Працював у колгоспі імені Енгельса. Але в старості зостався сам. Люди розповідають, що лише сусідка допомагала йому в садибі. Ця старенька дивувала людей тим, що питала всіх : «Котра година?», а для Запоріжжя це українське питання було нечуваною дивиною.

Кажуть люди, що Дуб почав помирати, коли розлилося Каховське водосховище. Тоді вода на вулиці Шушенській, що на Верхній Хортиці, піднялася на три метри. А ще кажуть, що Дуб став умирати, коли помер дід Дейкун. Так було чи ні – хто може знати?

Над Дубом проводили жахливі експерименти. В 1966 році забетонували довкола дерева землю, і листя на ньому серед літа пожовтіло. Негайно приїхала важка техніка і згребла увесь той бетон. Щоб оживити Дуб, привозили з колгоспів здохлих телят та під ним закопували. Потім попід тином селян, що живуть поруч, проклали дренажну мережу для відтоку води, підкопали Дуб. Дерево просіло на кілька метрів. Кажуть люди, що на ті гілки, що нині знизу голі, не можна було залізти.

Потім ще якийсь інститут пробував оживити Дуб. Зняли з нього кору, покрили гілля консервантом. Таким він і стоїть зараз, без ніякої надії на одужання. Цієї весни розпустилося листя на двох гілочках, а зараз зеленіє лише одна...

А діда Дейкуна виселили з його хати. Земля його садиби знадобилася для розширення складів райспоживспілки. Діду дали квартиру десь біля ЗТЗ, де він півроку прожив і помер. Ніхто не знає, де він похований.

Зараз біля дуба гуде кафе. Приїздять ще молодята. Але то сумне видовище: молоде життя на тлі руїни. Той храм, що стоїть на містку, ніколи не буде добудований. Де ви бачили, щоб церкви ставили на болоті? Це ж гибле місце! І гроші, вкладені в цей комплекс, кажуть люди, нечисті. Тим, хто занедбав цю святу землю, не минеться без покарання.

Люди ще приходять до Дуба. Вони його пам'ятають, люблять, мов спомин молодості, вдивляються в живу гілочку: чи оживе вона наступної весни? Пташки стрибають по мертвих обрубках. Поруч гуляють хлопці й дівчата, переважно п'ють пиво. Вони не бачили цей Дуб вповні сили і не знають, хто такий Нечипір Дейкун. Поруч із Патріархом ростуть сорокарічні дубки, один з них посаджений Хошіміном, ще один – Хонекером. Пам'ять минулої доби, що також незнайома сучасній молоді...

Що ж то діється? Чому в нас така куца пам'ять? Як ми змогли занапастити цей священний клаптик землі? І дивуємося нині негараздам рідної держави...

А дух діда Дейкуна витає під Дубом, все бачить і плаче. І не може покинути свою велику дитину, таку колись гарну і знану на всю Вкраїну.

Галина ГОРОБЕЦЬ

«Просто» № 34, 1.11.05

Ще один парадокс. Як це не прикро, але, здається, ніхто не помітив метаморфози, що сталася з назвою славетного Дуба. Тим більше, що в московсько-слов'янському слензі, до якого так кличуть сьогодні регіонально-маргінально стурбовані особи «хахльонков» та тих що і надалі вважають себе не мордвинами, азирянами, перм'яками – лишень руськими холопами, ця зміна не відбувається. Десь до середини 60-х років Дуб звався «запорозьким», тобто причетним до запорозьких козаків. Коли селище Верхня Хортиця увійшла до меж міста Запоріжжя і Дуб за настановами бригад «кому нєсті чаво куда» (комуністів) став зватися «запорізьким», тобто, начебто таким, що належить місту Запоріжжю і його мешканцям.

Цього року 2 серпня, на Перуновий день, день звитяги козацької, як і десять років тому за встановленим звичаєм, козацькі нащадки з Кубані, Дону, Таганрогу, Пітербургу прийшли на Хортицю віддати належну шану славним пращурам своїм (Свого часу це відбувалось в рамках фестивалю козацьких бойових і традиційних мистецтв, який безславно проковтнули цього року можновладці Запарожья за безхребетності керівників Федерації б\м «Спас»). Уклонившись святим місцям Хортиці, побували ми і біля Дубу Запорозького. Саме тут і справили тризну по синам великих козацьких родів – Вишневецьких, Сагайдачних, Дорошенків, віддали данину славної пам'яті степовому батьку Анатолію Єрмаку.

Як правило, Дуб давав по 2 центнери жолудів через рік. Восени 1982 року дуб вродив 8 центнерів жолудів! Мабуть таки, це й було початком його смерті. В останні хвилини життя дерево бажає залишити якнайбільше нащадків. Зібрати б ці жолуді. Висадити хоча б на Хортиці. Хто знає — яку силу має Запорозький Дуб в останньому потягу до життя! Та жолуді того року додали лише клопоту прибиральникам сміття біля.

В людини смерть займає лічені хвилини. Багатолітнє могутнє дерево вмирає роками. Будемо до останньої хвилини сподіватися на краще, і робити все для врятування дуба...

Бо навіть своєю передчасною смертю (при добрих умовах міг би жити ще кілька сотень років) Запорозький Дуб попереджує суєтних людців, що в примарній гонитві за матеріальними благами вони призабули про існування вищих цінностей. Адже недаремно династія Запорозьких Дубів була священною понад тисячу років.

[ 44 ] "Переправу Крарія" прийнято ототожнювати із засвідченим з кінця XVI ст. назвою броду "Кічкас", розташованого в 15 км нижче Вільного порогу, останнього із дніпровських порогів.

[ 45 ] Властиво "херсоніти з Русії". Вважається, що це мешканці Херсона, що повертаються з Русі.

[ 46 ] Мова йде про печенігів, що мешкали на правобережжі Дніпра.

[ 47 ] Про зв'язки України (Русі) з Херсоном у Х ст., переважно торговельні, можна судити по глиняній тарі – залишкам амфор, вироблених у Херсоні, які й до сьогодні зустрічаються на давньоукраїнських (Україна (Русь)ких) поселеннях по Дніпровському шляху аж до Гніздова (Археологія Української РСР. Т. 3. С. 476, 547). А.Л. Якобсон припускає, що найбільш інтенсивними були зв'язку херсонитів із Приазовською Русю – "росами", які мешкали в Х ст. у Тьмуторакані (хозарської Таматархе); за угодою із греками 944 р.

[ 48 ] Археологічні дані й письмові (непрямі) свідчення про ширину іподрому (він розташовувався біля Великого імператорського палацу й використовувався для спортивних змагань і святкових церемоній) розходяться (біля або більше 100 м). Ширина ж Кічкаської переправи визначається в 150-180 м.

[ 49 ] Місце, важке для розуміння. Приймаємо кон'єктуру Р. Дженкінза і його визначення, не як "висоти", а як "довжини" порога.

[ 50 ] Очевидно, мова йде про високий правий берег Дніпра, з якого спускаються печеніги до переправи.

[ 51 ] Острів Св. Григорія – о. Хортиця, що лежить за кілька кілометрів нижче броду Кічкас. У Воскресенському літопису (під 1223 р.) названий Варязьким островом (ПСРЛ. Спб., 1856. Т. 7. С. 130). У подальшому постійно використовувався як українська база проти половців і монголо-татар (ПВЛ. Ч. 1. С. 183-184 і ін.). На острові виявлені залишки давньоукраїнських поселеннь, найдавнішими вважаються датовані V І- III тис. до Н.Е. Про торгівельну активність населення можуть свідчити виявлені тут арабські монети і ін. Розкопки слов'янського поселення на острові Хортиця // Археологічні відкриття, 1976 р. М., 1977. С. 373-374). Під час будівництва Дніпрогесу в 1928 р. поблизу Хортиці на дні Дніпра були виявлено чотири мечі й один клинок без рукояті. Судячи з написів, клинки – франкського походження, за орнаментацією рукоятей – змонтовані в Скандинавії в другій половині Х – початку XI ст.; ще один меч Х ст. знайдений у протоці устя Дніпра (Цеглярів А.Н. Російська зброя. М.; Л" 1966. Вип. 1. С. 29,48-49,78). Надзвичайно цікаве найменування острова, надане йому, вірогідно, християнами, можливо – вже українцями (їх було чимало навіть серед найближчого оточення Ігоря. Про це дозволяє говорити угода з греками 944 р.). У такому випадку опис язичеських обрядів, чинених українцями (русами) на початку їхнього шляху до Константинополя, можна розцінювати як прояв свідомої конфронтації із прихильниками християнства, що проникав на Україну (Русь) (острів мав ім'я християнського святого). Порівн.: DAI. II. Р. 54-55.

Використані матеріали:

В.А. Чабаненко «Савур-Могила»;

Ю.А. Вілінов «Хортиця – острів у філіграні епох і шляхів»;