на головну

«Коли міняється тільки фасад, тільки вивіска, і починають оперувати такими поняттями, як незалежність, державність, символіка, а нічого по суті не міняється — ні економічні, ні політичні реформи не проводяться, то можна було передбачати, до чого це приведе Україну... Ми зробили велику помилку, коли не взяли владу після проголошення незалежності. Якби тоді обирали парламент, нас була б більшість, був би нормальний уряд. Якби я не бачив, як живуть сьогодні Польща, Чехія, Естонія, яка теж була союзною республікою, то я б, може, трохи сумнівався». В’ячеслав Чорновіл

В'ячеслав Максимович Чорновіл (нар. 24.12.1937 (за документами - 1 січня 1938), с. Єрки Звенигородського р-ну Черкаської обл. - 25.03.1999, м. Київ) - публіцист і журналіст, відомий український політик, державний діяч, гетьман українського козацтва.

Народився в родині сільських учителів. У 1955 закінчив Вільхівецьку середню школу з золотою медаллю і вступив до Київського університету на факультет журналістики. Закінчив його з відзнакою в 1960. Ще в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні в 1958. Три роки працював редактором молодіжних передач на Львівській студії телебачення. У травні 1963 переїхав до Києва, щоб продовжити наукову работу з історії української літератури. Склав кандидатські екзамени, пройшов по конкурсу в аспірантуру Київського педінституту, але не був допущений до навчання з політичних мотивів. Деякий час працював на будівництві Київської ГЕС, потім завідував відділом у ґазеті „Молода гвардія“. Розповсюджував літературу самвидаву. Разом з І.СВІТЛИЧНИМ, І.ДЗЮБОЮ, Є.СВЕРСТЮКОМ, А.ГОРСЬКОЮ та ін. з 1963 був активним учасником руху шістдесятників, співавтором і розповсюджувачем самвидаву, організатором і учасником багатьох акцій.

4 вересня 1965 виступив у кінотеатрі „Україна“ на прем’єрі фільму „Тіні забутих предків“ з протестом проти арештів української інтеліґенції. Його звільняють з роботи, розпочинаються обшуки, допити. У квітні 1966 на закритому політичному процесі у Львові відмовився давати покази проти М. і Б. ГОРИНІВ і назвав злочинцями прокурора та суддів, за що його звільнили з редакції республіканської ґазети „Друг читача“.

Зібрав інформацію про порушенння прав людини і радянського законодавства судовими та слідчими органами і в травні 1966 розповсюдив документальну книгу „Правосуддя чи рецидиви терору?“, за що влітку того ж року був засуджений до трьох місяців виправних робіт. У 1967, вже у Львові, уклав документальну збірку „Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)“ - матеріали про репресованих у 1965 шістдесятників. Книги вийшли за кордоном. Чорноволу присуджують міжнародну журналістську премію (Великобританія).

3 серпня 1967 його заарештовують за звинуваченням у „поширенні наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад“, за ст. 187-1, ч. 1 КК УРСР. 15 листопада засуджений Львівським обласним судом на 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму (у зв’язку з амністією термін скорочений наполовину). Протестуючи проти вилучення написаних у таборі статей, улітку 1968 провів 48-денне голодування.

Звільнений у лютому 1969. У тому ж році у відповідь на наклепницькі нападки на І.ДЗЮБУ написав книгу „Як і що захищає Б.Стенчук, або 66 відповідей „інтернаціоналістові“, де викриває недостойні методи ідеологічної роботи КПРС і її бойового авангарду - КДБ.

У 1970 розпочинає видавати машинописний журнал „Український вісник“, який став найважливішим періодичним виданням українського самвидаву. До арешту Чорновола вийшло 5 номерів. Підготовлений ним 6-й номер видали у Львові Михайло Косів і Атена Пашко. Він містив не тільки інформацію про факти порушень прав людини, але й найважливіші документи самвидаву, аналітичні статті й художні твори.

Влітку 1971 Чорновіл звернувся до Комісії Прав людини ООН з приводу загрози арештів української інтеліґенції. У вересні 1971 виступив із листом „До ЦК КП України“ на захист В.МОРОЗА, у грудні з його ініціативи створено „Громадський комітет захисту Н.Строкатої“.

Заарештований під час чергової хвилі репресій в Україні 12 січня 1972. Дізнавшись із повідомлень ґазет про свою ніби-то причетність до „справи Добоша“, відмовився брати участь у розслідуванні (воно тривало 14 місяців). Оскільки слідство не могло довести, що Чорновіл був редактором УВ, його шантажували арештом дружини Атени Пашко та загрозою арешту сестри Валентини. На знак протесту він 8 діб тримав сухе голодування. 12 квітня 1973 Львівський обласний суд засудив Чорновола до 6 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 3 років заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР („антирадянська агітація і пропаганда“).

Відбував термін у Мордовських таборах ЖХ-385/17-а (сел. Озерне) і 3 (сел. Барашево). Чорновіл - організатор і учасник численних акцій протесту, голодувань, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну він провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). „Зеківський ґенерал“ - так прозвали його кати, так назвав нарис про Чорновола єврейський письменник М.ХЕЙФЕЦ. Разом з Борисом Пенсоном Чорновіл написав книгу „Хроніка таборових буднів“, яка була опублікована в 1976 в журналі „Сучасність“.

На початку 1978 відправлений етапом на заслання в сел. Чаппанда (Якутія). Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах. У 1978 прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу. 22 травня 1979 Чорновіл став членом УГГ.

У квітні 1980 він заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням у „спробі зґвалтування“, ст. 117 КК РРФСР. Тримав 120-денне голодовання протесту. В останньому слові на суді Чорнрвіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі у змові. Був засуджений до 5 років позбавлення волі. Достроково звільнений у 1983 за протестами прокурора Якутії. До початку „перебудови“ працював кочегаром у м. Покровську (Якутія).

У травні 1985 повернувся в Україну. Працював кочегаром у Львові. Восени 1987 разом з М.ГОРИНЕМ дав інтерв’ю закордонній журналістці, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за їх видворенння з СРСР. Чорновіл і М.Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Влітку 1987 Чорновіл відновив видання УВ, який став органом УГГ. Ініціював відновлення діяльності цієї правозахисної громадської організації на ширшій платформі, як передпартії, оскільки партію створювати було ще небезпечно. 11 березня 1988 разом з М.ГОРИНЕМ і З.КРАСІВСЬКИМ підписав „Звернення до української та світової громадськости“ про відновлення діяльності УГГ. Разом з Б. і М. ГОРИНЯМИ виробив „Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки“ і 7 липня 1988 оприлюднив її на 50-тисячному мітинзі у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу, яка поставила перед собою завдання ненасильницьким, еволюційним шляхом, розширюючи демократичні свободи, домогтися незалежності. Вона декларувала ідеї відновлення української державності, встановлення українського громадянства, надання українській мові статусу державної, представництво України на міжнародній арені, республіканський госпрозрахунок, плюралізм в економіці, політиці й релігії, свободу сумління, необхідність мати національну армію, права громадян на політичні об’єднання. Головна ідея Декларації: „Без свободи нації дійсне забезпечення свободи особи неможливе“.

Чорновіл - один із трьох робочих секретарів, потім член Виконкому УГС, керівник її інформаційної служби. Брав участь у нарадах представників національно-визвольних рухів народів СРСР. У 1988 вибраний співголовою Львівського обласного „Меморіалу“, на Установчих зборах Народного Руху України (НРУ) 8-10 вересня 1989 обраний членом його Великої Ради. У березні 1990 обраний депутатом Верховної Ради України і головою Львівської обласної ради. Восени 1991 був кандидатом на Президента України (23,27% голосів, друге місце). У жовтні 1991 року на козацькій раді В'ячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва.

У березні 1992 обраний співголовою НРУ, а в грудні того ж року головою. У 1994 і 1998 знову обраний народним депутатом України. Лідер депутатської фракції НРУ, член Парламентської асамблеї Ради Європи, шеф-редактор газети "Час-Тайм", лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка 1996р. в галузі публіцистики (в тому числі за книги, раніше інкриміновані як антирадянські).

25 березня 1999 року загинув в автомобільній катастрофі. За офіційною версією МВС, він загинув в результаті випадкової ДТП під Києвом: автомобіль В.Чорновола врізався в «КамАЗ» з причепом, який розвертався на дорозі. На місці загибелі встановлено козацький хрест.