"Сильна армія – це право на існування нації" – слова які засвідчують розуміння суті проблеми розвою, більше – самого існування нації. Слова професійного військового, людини, яка вміла і давати , і виконувати накази, чим виразно відрізнялася від купки “пішущей на малоросійськом наречіі“ щелкоперів, які наче Божа кара, за злої примхи долі ухопилися за кермо влади.

Кінець ХІХ сторічя. Як безликий бур'ян буяла епоха великого плебея Руссо. Саме вона на місце невидимого Бога поставила релігію розуму homo sapien-су. « На місце абсолютної моралі – етику, приписи якої доводилися розсудком, як математичні формули. В цю епоху пригасали великі пристрасті, поміркованість панувала всюди; замість непевності відносин, що гартували волю і гострили думку, прийшла соціальна упорядкованість, добробут, нівеляція і нудота.» (Д. Донців, “Поетка – пророчиця“). Такої непевної, пересіченої доби 31 жовтня 1883 року в селі Великий Токмак на Запорожжі народився Марко Данилович Безручко.

З певних причин мало хто знає, що відомий С. Будьоний на чолі зі своєю Першою кінною армією не тільки перемагав, а й зазнавав поразок. Командиром переможців був генерал Марко Безручко – воєначальник Української Народної Республіки.

Марко Данилович Безручко закінчив Чугуївське військове училище, а напередодні Першої світової війни, в 1914 році, – академію Генерального штабу. Воював на німецькому фронті, був начальником штабу дивізії.

З розпадом старої російської армії навесні 1918 року Марко Безручко в званні підполковника повернувся на Україну. Саме в той час до влади прийшов генерал П. Скоропадський, який розпочав створення українського війська. Марка Безручка, як людину, що закінчила академію, було призначено працювати до Генерального штабу.

Треба зазначити, що роботи в Генеральному штабів той час було надзвичайно багато, адже на базі старої російської армії поставало молоде українське військо. Марко Данилович потрапив до 2-го генерал-квартирмейстерства, де обійняв посаду заступника начальника відділу служби Генерального штабу. Відділ М. Безручка переважно виконував допоміжні функції в Генеральному штабі. Крім того, що підполковник Безручко чудово виконував свої прямі обов'язки, у всьому 2-му генерал-квартирмейстерстві він був ще і своєрідною українською оазою, оскільки переважна більшість офіцерів штабу продовжувала вживати “общєпонятний язик” 1 . За це до Марка Даниловича ставились як до людини, якій у майбутньому, при начебто відновленій Російській імперії, буде знайдено місце на шибениці.

Звичайно, подібна атмосфера сприяла тому, що одразу після отримання відомостей про Протигетьманське повстання Безручко, як і частина інших працівників штабу виїхав на допомогу військам Директорії 2 .

Одразу після прибуття Марко Безручко став незмінним помічником Василя Тютюнника, який фактично сам вів боротьбу з гетьманськими військами. Згодом М.Д. Безручко став начальником оперативного відділу штабу армії УНР, а в січні 1919 року перейшов на посаду помічника начальника 1-го генерал-квартирмейстера. Поступово навколо В. Тютюнника зібралася порядна кількість талановитих генштабістів. Марка Даниловича дещо дратувала штабна робота, а тому він подав прохання про послати його до діючих частин. Тютюнник нічого не мав проти і в результаті вже в лютому підполковник Безручко очолив штаб Запорізької бригади імені С. Петлюри 3 . На початку квітня Марко Данилович облишив бригаду та обійняв посаду начальника штабу славетного корпусу Січових Стрільців, яким командував майбутній голова ОУН Є.Коновалець. Цікаво зазначити, що майже весь старшинський склад Січових Стрільців складався з галичан і тому з самого початку М.Безручко, як наддніпрянець, був прийнятий новими колегами дуже холодно, бо січовики бачили вже багато нездатних до праці старшин зі старої російської армії Але згодом ситуація змінилася у кращий бік – як старшини, так і козаки корпусу полюбили свого нового начальника штабу за розум та відвагу, працездатність та відвертість.

Ось що, зокрема, згадував про М.Безручка січовик сотник Д. Герчанівський: « Це був скромний, поважний вояк із крови й кости, добрий психолог, знаменитий тактик, не гординя з приводу свого військового ступеня, заслуг чи становища, а приязно ввічливий супроти кожного, турботливий за вояцтво. Коли старшини чи стрільці називали його “старий”, то в цьому слові була і любов, і пошана, і респект. А що він був щирий, “непідфарбований обставинами” визнавець незалежности України, то й відносно скоро “острільчився» 4 .

Робота Марка Безручка полягала у виробленні стратегічних планів дій свого корпусу і була дуже відповідальною, бо за помилку можна було поплатити не своєю головою, а головами тисяч українських вояків. Саме під час перебування в корпусі Марка Безручка січовики здобули собі славу мужніх оборонців України. Необхідно зазначити, що на чолі корпусу стали дві чудові та працьовиті особи – Євген Коновалець, як керівник і організатор, та Марко Данилович Безручко, Начальник штабу та стратег, і такого поєднання особистостей не було в жодній частині армії УНР.

На новій посаді підполковнику М.Безручку довелося вести справи не тільки свого корпусу, а й активно допомагати сусіднім частинам. Так, у березні-травні 1919 року корпус січових стрільців нерозлучно був пов'язаний з Північною групою армії УНР. Невдача на фронті Північної групи одразу впливала на розвиток подій на фронті січовиків. За час співпраці цих двох підрозділів, найбільших в армії УНР, фронт фактично був непорушним. Завдяки співпраці начальників штабів – Марка Безручка та генерала Агагпієва на бік українських військ почали пepexoдити великі більшовицькі з'єднання. Так, 18 квітня до корпусу СС перейшов 14-й Миргородський радянський полк. Через декілька днів до складу Північної групи ввійшла Тульська радянська бригада 8-ї радянської стрілецької дивізії (складена виключно з росіян Тульської губернії!) 5 .

Великі зусилля Марко Безручко прикладав до своєї безпосередньої роботи – керування військом у бойових умовах. Завдяки йому стрілецтво завжди відчувало себе в безпеці. Також неабияка заслуга Марка Безручка полягала в тому, що він завжди зберігав боєздатність Січового корпусу, на відміну від командирів інших частин, які час від часу доводилось переформувати. Варто зазначити, що і в бойовому відношенні з призначенням Марка Безручка на посаду начальника штабу, корпус Січових Стрільців став найміцнішим.

Минав час Полковнику Безручку за цей період довелося водити своїх січовиків як проти більшовиків, так і проти поляків, а згодом, і проти білогвардійців генерала Денікіна. У боях із ворогом танули кращі частини січовиків. Іноді складалася настільки загрозлива ситуація, що Є. Коновальцю та М. Безручку доводилося не спати добами. Помічник Коновальця, полковник А. Мельник, згодом згадував таку сцену: « Коли на прикриття станції Балин удосвіта відійшла польова варта, що охороняла штаб Групи, полк. Марко Безручко, сягаючи по свою рушницю, з якою ніколи під час операцій не розлучався, жартівливо звернувся до командира Групи: – Куди накажете, пане полковнику, спрямувати цей останній резерв? Євген Коновалець підвівся від телефону, з якого щойно отримав коротке звідомлення про ситуацію на фронті, погідно відповів: – Затримаємо його для охорони штабу, а самі чекатимемо на перемогу» 6 .

Настав страшний листопад1919 року. Козаки та старшини вмирали від тифу. Українська Галицька Армія приєдналася до денікінців. За таких обставин командири Січових Стрільців, переважно галичани, вирішили розпустити корпус Марко Безручко майже єдиний виступав за продовження боротьби в лавах армії УНР, що на той час вирушала в “Зимовий похід”, але йому довелося підкоритися волі більшості Згодом всі колишні січовики, переважна більшість яких хворіла на тиф, були інтерновані поляками. Серед них опинився і полковник Безручко.

У березні 1920 року табори інтернованих українських вояків облишила більшість галичан на чолі з Євгеном Коновальцем, і М. Безручко разом з колишнім командиром 3-ї Залізної дивізії О.Удовиченком, що тоді переніс хворобу та одужав, залишились єдиними керівниками. Вони зорганізували дві нові дивізії з інтернованих українських вояків для української армії, що тоді тільки-но поверталась із “Зимового походу”.

21 квітня 1920 року уряд УНР підписав із Польщею мирну угоду, а вже наприкінці місяця полковник Марко Безручко доформував дивізію, названу 6-ю Стрілецькою, що складалась майже цілком із колишніх січовиків, до яких приєднались навіть деякі галицькі старшини, як Р.Сушко, І. Рогульський та інші 7 . Оскільки 6-а Стрілецька дивізія була цілком боєздатна, на відміну від інших підрозділів, що повернулися з походу, поляки наполягли на тому, щоб вилучити її зі складу української армії та залучити до 3-ї польської армії.

У складі польської армії завдяки Марку Безручку 6-а Стрілецька дивізія була фактично однією з найкращих. Так, уже 7 травня підрозділи дивізії розбили більшовиків та першими ввійшли до столиці України – міста Києва Але вже через місяць становище ускладнилось: Перша кінна армія С. Будьоного прорвала польський фронт і вийшла в тил 3-й польській армії Почався відступ. У авангарді армії йшла 6-а українська дивізія, яка найбільше зберігла свою боєздатність. Саме з цього часу, з червня 1920 року кіннота Будьоного була головним супротивником Марка Даниловича Безручка. «Хоронити Захід від смертельної небезпеки і захищати його неоцінені скарби від жаху і руїни большевизму — як раніш у попередні історичні доби доводилось захищати їх від руїни татарської — випало на долю найближчим сусідам Московії — Україні і Польщі що падали першими жертвами її політичної ненажерливости.» 8 – не без підстав зазначав у своїх споминах Михайло Садовський, генерал-хорунжий Армії УНР. Впродовж червня-серпня стрілецькі підрозділи та будьоновці звели між собою не один бій, але не переміг жоден із боків, бо супротивники були варті один одного. У цей час на півночі Польщі тривала Варшавська операція, в результаті якої радянські війська відкинули польські сили аж до Варшави. Для поляків ситуація була катастрофічною. Вони ще могли триматися та мали де знайти сили для конрнаступу. Однак загроза була в іншому. З-під Львова, де польські частини були потрощені, на північ, у тил полякам, прямувала 1-а Кінна армія Будьоного. Стримати її не могла жодна з польських дивізій. Єдиною боєздатною дивізією на всьому Південному польському фронті залишалась 6-а Січова дивізія М. Безручка. І саме січовикам довелося прийняти на себе 21 серпня під Замостям удари червоної кінноти. У такій ситуації Марко Данилович не розгубився, і вміло керував боєм. Будьонівці вимушені були відійти, оскільки так і не зламало борону січовиків. Фактично Безручко врятував від страшної поразки всю Польщу, бо не пропустив на Варшаву 1-шу Кінну армію 9 .

Варто звернути увагу на тодішні події в Європі. Угорщина та Німеччина на якийсь час потрапили до орбіти комуністичної Москви. Недооцінювати пропагандивну машину Лєніна-Троцького не варто. Свою справу вони знали. Як писав маршал Пілсудський, поляки й українці могли прямувати на Москву. Але для того потрібно було мати бойові припаси. Щоправда, амуніцію для польської армії дали французи, виславши її пароплавом через Ґданськ. Проте у Ґданську (Данціґу) німецькі скомунізовані робітники спротивилися вивантаженню амуніції для Польщі. Тоді французи пробували вислати воєнні припаси через Чехію. Але і та, через ворожий стан з Польщею, не пропустила потягів а військовим вантажем через свою територію.

«Тимчасом тодішний англійський діючий політик Льойд Джордж, щоб припинити війну в Европі і щоб, по суті, рятувати большевиків, почав намовляти поляків і Вранґеля до замирення. Не мавши чим воювати та щоб і не стратити осягненої перемоги, поляки піддалися намовленням Льойд Джорджа замиритися з большевиками, розірвавши цим фактично воєнний союз із Україною. До цього ще спричинився і польський Сойм, який відмовив маршалові Пілсудському в мобілізації певних річників до війська, щоб вести дальшу боротьбу до повної перемоги над московськім комунізмом, в якій була б тоді звільнена від московських військ і Україна.» 10

Отже, як бачимо умови для ведення активних воєнних дій були не в найкращому стані. В молодій Польщі, як і в Україні, підприємств з виготовлення зброї ще не існувало, що не дозволяло проводити військові операції належним чином.

І все ж, попри певні труднощі, перейшли до активних дій і поляки, примусивши С. Будьоного відступити. Перша кінна армія зазнала важких втрат і була відведена до резерву. Вже у вересні почався українсько-польський наступ, який закінчився успіхом. Але, через підписання 6ільшовицько-польської мирної угоди наступ було припинено. Українська армія залишилась наодинці з усією Червоною Армією. Щоб урятувати становище, потрібно було негайно перейти в наступ. Армію було переформовано в три групи, головну з яких – Центральну, що мала завдати найсильнішого удару, очолив піднесений до звання генерал-хорунжого Марко Безручко. Уся група з складалась із 6-ї Стрілецької дивізії. Напевне, за іронією долі, до групи входила ще малочисельна і тому небоєздатна 5-а Херсонська дивізія, складена з галичан, що служили в УГА, та корпусі Січових Стрільців 11 .

Червона армія перейшла в наступ першою. Одинадцять днів, до 21 листопада 1920 року, точились криваві бої. Марко Безручко двічі водив січовиків у протинаступ, але, не підтриманий іншими дивізіями, генерал почав виводити з бою свою групу. Згодом стрільці разом з М. Безручком були інтерновані поляками та розташовані в таборах для полонених.

Два роки генерал М. Безручко разом зі своїми січовиками мешкав у Калішському таборі, згодом перебрався до табіру в Щипйорні 12 . Перебуваючи в таборах, Марко Безручко почав працювати над своїми спогадами, де розкрив значення стрілецтва для України, залишивши таким чином одну з небагатьох праць подібного змісту, присвячену українській армії. У 1924 році генерал оселився в столиці Польщі Варшаві, де очолив Військово-історичне товариство. З його допомогою було видано “Історію Січових Стрільців”, видавався часопис “За державність”, де публікувались спогади вояків армії УНР. Деякий час виконував обов'язки військового міністра, а незабаром був призначений віце-міністром військових справ УНР.

З початком Другої світової війни Марко Безручко головною загрозою для України на той час бачив націонал-соціалізм, який необхідно було подолати. Однак ще щось зробити він більше не встиг. 10 лютого 1944 року генерал-хорунжого Марка Даниловича Безручка не стало.

Голова історичного клубу "Холодний Яр" Р.Коваль біля могили М.Безручка в Варшаві

В сьогоднішньому Токмаці є прямі й непрямі нащадки цього великого героя України. Саме вони і мусять підняти і понести скрижалі його слави. Тільки так можна віднайти “себе у собі“, інакше будемо скнити, як у шевченковому пророцтві – “німець скаже ви моголи, – моголи, моголи, великого Тамерлана онучата голі…“

„ Навчіть їх любити, а не ненавидіти один одного. Скажіть їм, що Україна – це не рай земний, – бо раю на землі не може бути, – а найкраще виконаний обов'язок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не створиться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом ”.

( В. Липинський )

Примітки:

1 Маланюк Є. Книга спостережень: проза –Торонто, 1966 - Т.2 - С.279.

2 Там само – С.325.

3 ЦДАВОУ. – ф.1078.оп.1.спр.22,телефама від 28 березня 1919 року.

4 Герчанівський Д. 3 Є. Коновальцем за державну незалежність //Євген Коновалець та його доба – Мюнхен, 1974 -С.211.

5 Тинченко Я. Під трьома прапорами// Академія - Київ, 1994 - N 1 - С.120.

6 Мельник А Київ – Мотовилівка – Карабчиїв/ /Євген Коновалець та його доба - Мюнхен, 1 974 - С.1 76.

7 ЦДАВОУ. – ф.1078.оп.2.спр.159.С.2-7.

8 ОБОРОНА ЗАМОСТЯ VI . Січовою стрілецькою дивізією армії УНР у 1920 р. Український Воєнно-історичний інститут, 1956, С. 3.

9 Українсько-московська війна 1920 p. N 1, документальна -Варшава, 1933 – іменний покажчик

10 ОБОРОНА ЗАМОСТЯ VI . Січовою стрілецькою дивізією армії УНР у 1920 р. Український Воєнно-історичний інститут, 1956, С. 3

11 Середа М. Останні дні збройної боротьби // Літопис Червоної Калини – Львів, 1930 - N 12 – С.С. 2.

12 Колянчук О. Хрести на чужій землі //Літопис Червоної Калини – Львів, 1933 – N 1 – 2 – с.48. 14

VI. СІЧОВА СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ АРМІЇ УНР

Коротенький історичний нарис

Шоста Січова Стрілецька Дивізія під командою генерального штабу полковника (пізніш генерала) Марка Безручка сформована була в місяці лютому 1920 р. в місті Ланцуті в Польщі. У склад дивізії увійшли полонені вояки — наддніпрянці, с. т. старшини і козаки тих частин Армії УНР, що воювали проти поляків на Волинсько-Полісському фронті, також частина київського корпусу Січових Стрільців, с. т. наддніпрянців і декого з галичан, інтернованих поляками після ліквідації корпусу полк. Є. Коновальця та вояків інших дрібніших українських частин, стягнених у групах і поодинці поляками до концентраційного ланцутського табору.

На початку березня дивізія була відправлена до м. Берестя, де вона відбула інтенсивний півторамісячний вишкіл та поповнила свій козацький і старшинський склад українськими вояками з інших таборів полонених у Польщі. Там же дивізія одержала й озброєння та ввесь інший військовий виряд (російського зразку), коні і скомплектувала свої обози.

У квітні дивізія переїхала потягами до м. Бердичева і понад два тижні стояла в місті залогою, займаючи місцеві касарні і закінчуючи свій вишкіл та поповнення. У цьому місті зробив перегляд дивізії Головний Отаман Симон Петлюра і вручив їй козацький малиновий стяг із золотим тризубом у блакитному верхньому накутнику з золотим написом гасла: «За визволення України». У Бердичеві до дивізії пристало чимало галичан, бувших вояків Української Галицької Армії, які через невдалі комбінації свого вищого командування опинились були в Червоній Армії, а по втечі большевиків з Бердичева залишились у місті. Тут же при дивізії утворено і 6-ту запасову бригаду з тимчасовим осідком у Бердичеві.

На початку травня січовики пішим маршем відійшли на фронт під Київ, де мали перші бойові сутички з большевиками і по кількаденній битві разом з польськими військами зайняли Київ. Кияни дуже урочисто-радісно зустріли і привітали рідне військо при вступі його до столиці. Дивізія розташувалася на Печерську в будинку б. Костянтинівської юнацької школи. Тут вона також відбувала залогову службу і довершувала свій вишкіл. У Києві дивізія ще раз мала честь вітати у себе п. Головного Отамана, а також брати участь у парадній дефіляді українських і польських військ залоги столиці при перегляді її Головним Отаманом на Софійському майдані.

У червні, по прориві Будьонним польського фронту, дивізія залишила Київ і на відступі мала короткі оборонні бої з большевиками на р. Ірпені під Києвом; після того двома кордонами враз із польською армією відступила на північний-захід у лісові і багнисті терени Полісся і там протягом майже двох місяців мала затяжні і вперті бої з ворогом, а з них особливо завзяті на річці Уборті, а пізніше також ще і на річках Стирі та Бугові.

У кінці серпня дивізія витримала тяжку, грізну облогу в м. Замості, оточеному великими силами большевицької Кінної Армії Будьонного, а також успішно діяла в запіллі ворожої облоги.

Із звільненого Замостя дивізія у вересні відійшла до м. Красностава, звідкіля потяговими валками виїхала на з'єднання з Українською Армією під командою генерала М. Омеляновича-Павленка, яка стояла тоді на півдні України за Дністром у Галичині. На станції Єзупіль дивізія вивантажилась із потягів і включилась у бойовий фронт Армії УНР на Дністрі.

При загальному наступі української армії VI. Січова Дивізія у свойому бойовому районі сфорсувала р. Дністер у м. Нижньова, а в дальшому поході на схід перейшла з боєм р. Збруч і брала жваву участь в ударних запеклих боях на плацдармі мм. Бар, Літин, Ярмомиці.

По загальному подоланні Армії УНР через польсько-большевицьке замирення дивізія з дуже тяжкими і впертими боями відступила разом зо всім українським військом на захід і 21. листопада 1920 р. переступила в с. Ожигівцях р. Збруч, склала полякам-союзникам зброю та подалась на інтернацію до польських таборів.

В 1921 р. частина дивізії брала участь у Листопадовому Рейді Повстанчої Групи Армії УНР під проводом ген. Ю. Тютюнника. В тому рейді загинуло багато січовиків — старшин і козаків: впали вони в боях і під трагічним Базаром.

На інтернації VI. Січова Див. перебувала послідовно в таборах — Олександрів Куявський, Стрілково, Щипіорнол, Каліш , — де переключилась з бойової на освітньо-культурну працю: вона позакладала свої різнородні школи і курси, мала власну друкарню, пресу: часописи «Нове Жит­тя», потім «Український Сурмач», журнали «Український Стрілець», «Зірниця», «Полин»; видавництво книжок (між іншим видано козацьку енциклопедію українознавства «Наша Батьківщина — Україна»), заснувала козацьку «Просвіту «Клюб Громади Старшин дивізії», «Мистецький Клюб, співацький хор, струнну орхестру, драматичний театр і т. д. Багато старшин і козаків дивізії докінчило освіту в середніх школах таборів Щипіорно (Реалка) і Каліша (гімназія), а по­тім позакінчувало високі школи — університети, політехніки, інститути в Чехії, Польщі, Франції з титулами докторів, інженерів, професорів і т. д. Також декілька старшин дивізії закінчило вищі військові школи — Воєнні Академії Генерального Штабу Польщі та Франції з високими кваліфікаціями.

ЗАГАЛЬНА ВОЄННО-ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ У ВІЙНІ 1920 р.

Славетна історична і важлива з військової точки погля­ду оборона Замостя в 1920 р., в якій особливо відзначилась українська VI. Січова Стрілецька Дивізія, відбулася на ши­рокому тлі велитенського збройного змагу між Сходам і Заходом Европи, коли агресивний, повний ще розгону, совєтський московський комунізм із найбільшим ударним розмахом провадив свою імперіялістичну експансію. Треба було колосальних зусиль, великих жертв, неймовірного напруження і відмінного геройства, упертости і твердости борцям заходу, щоб з успіхом протиставитись невичерпній большовицькій силі і ставити міцний опір тискові червоних східних орд. Европа ще тоді не розуміла грізної небезпеки і не передбачала розросту нищівної ґльобальної сили московського комунізму на майбутнє. Німецький світ був знесилений світовою війною, а за плечима його переможці у тій війні п'яніли від тріюмфів і були нечулі та байдужні до далекої, як здавалося їм, небезпеки.

Хоронити Захід від смертельної небезпеки і захищати його неоцінені скарби від жаху і руїни большевизму — як раніш у попередні історичні доби доводилось захищати їх від руїни татарської — випало на долю найближчим сусідам Московії — Україні і Польщі що падали першими жертвами її політичної ненажерливости. Для зручнішої оборони вони мусіли об'єднати свої сили і співпрацювати по-братерськи збройно перед обличчям однаково смертельної для них небезпеки. Військо молодої української держави у трьохрічній запеклій боротьбі з большевиками набуло великого бойового досвіду і міцного гарту духа; молода польська армія також палала ентузіязмом боротьби за свою відновлену державність. Такі з'єднані високі моральні сили могли дати у змаганні з ворогом значний позитивний ефект, ба навіть повну перемогу, якби до того додати ще певну допомогу із заходу, бодай матеріяльними засобами.

Та, на жаль, надій на таку західну допомогу не було, і українсько-польські війська залишались у війні усамітнені а і тому й вислід боротьби для них був під сумнівом та великим ризиком.

Проте, все ж таки перемога на той час з'єднаними арміями польською та українською над могутнім супротивником буд а здобута, хоч і з великими труднощами і жертвами. Захід устоявся проти навали Сходу і відвернув на той час небезпеку руїни.

До того в головкому спричинилась вседіюча сила маневру. З одного боку — дуже елястичне, зручне, вдале маневрування польсько-українських військ при їх хоробрості і стійкості, при мистецькому розплянуванні операцій воєнного проводу, — а з другого боку — важкі неповоротні маневрові рухи совєтських військ при фатальних стратегічних помилках червоних воєнноначальників. Для ліпшого зрозуміння отих тодішних воєнних взаємовідносин і для орієнтації в перебігу операцій, що перемогою Заходу хоч і закінчили навалу Сходу, однак не зламали остаточно комунізму і потенціяльної аґресії Москви, треба було б докладніше розглянути загальне тодішнє стратегічне політичне становище цієї боротьби, а воно було дуже тяжке.

А саме: по прориві польського фронту в Україні кін­ною армією Будьонного, польсько-українські війська відступили далеко на захід, привели себе до порядку і стійко билися. Для категоричної ліквідації їхнього останнього відпору совєтські війська мали водночас ударити у головні стратегічні гнізда відпору силами, пов'язаними генеральним завданням спільного маневру. Через те Тухачевський мусів був натиснути на польську армію зі сходу в напрямі Варшави. Та поки він розпочав свій рух, Будьонний мав завдання ударити через Львів на Замостя-Люблин, щоб «сісти на хвіст» польській Мозирській групі, яка з Вепра загрожувала лівому крилу армії Тухачевського. Словом, Будьонний міг вийти в запілля польських військ, змусити їх до відвороту за Вислу і тим уможливити Тухачевському захоплення Варшави.

Проте Будьонний довго затримався піді Львовом, а ще і довше вовтузився під Замостям. Тимчасом маршал Пілсудський створив перед Варшавою оборону з робітників і молоді, а головні сили армії відтягнув за Вислу і пepeкинyв їх на лінію ріки Вепр у район Демблін-Любартів-Красностав.

Тухачевський, не дочекавшись повідомлення від Будьонного, що він уже винаходиться в запіллі польської армії; розпочав свій наступ і «у порожнечі», себто, у просторі без польських військ посувався вільно до Варшави. Тут щойно несподівано наштовхнувся на приготовану оборону, і це його затримало. А в той час маршал Пілсудський з лінії Вепра ударив своїми силами на північний схід, приблизно в напрямі Берестя-Пружани і, вийшов у запілля Тухачевського, який, нічого не вдіявши під Вар­шавою через невдачу Будьонного і мавши заступлену дорогу відвороту на схід, силкувався пробитися на північ, приблизне, в напрямі мм. Ломжа-Ґродно, де в районі Білосток-Ломжа йому знову заступили поляки дорогу. Тоді він і заблудив до Східньої Прусії, де мусів німцям скласти зброю.

Москва для порятунку Тухачевського мала вже вислати резервові сили — Робітничу армію. Але в той час із Криму, в поході на Москву, вийшов білогвардійський генерал Врангель, і Робітничу армію кинуто проти нього, яку він удалим маневром розбив і відкрив собі шлях н а Москву. Для совєтського режиму, через змінену ситуацію, настав загрозливий час. В такім становищі, як писав маршал Пілсудський, поляки й українці могли прямувати на Москву. Але для того потрібно було мати бойові припаси. Щоправда, амуніцію для польської армії дали французи, виславши її пароплавом через Ґданськ. Проте у Ґданську (Данціґу) німецькі скомунізовані робітники спротивилися вивантаженню амуніції для Польщі. Тоді французи пробували вислати воєнні припаси через Чехію. Але і та, через ворожий стан з Польщею, не пропустила потягів а військовим вантажем через свою територію.

Тимчасом тодішний англійський діючий політик Льойд Джордж, щоб припинити війну в Европі і щоб, по суті, рятувати большевиків, почав намовляти поляків і Вранґеля до замирення. Не мавши чим воювати та щоб і не стратити осягненої перемоги, поляки піддалися намовленням Льойд Джорджа замиритися з большевиками, розірвавши цим фактично воєнний союз із Україною. До цього ще спричинився і польський Сойм, який відмовив маршалові Пілсудському в мобілізації певних річників до війська, щоб вести дальшу боротьбу до повної перемоги над московськім комунізмом, в якій була б тоді звільнена від московських військ і Україна.

Щодо стислої участи українських збройних сил у цьому велитенському змаганні між Сходом і Заходом то треба спеціально зазначити, що мимо геройської боротьби цілої Армії УНР над Дністром, де вона міцно тримала свій бойовий відтинок, стримувала совєтську навалу й охороняла важливе праве крило спільного союзного польсько-українського фронту, — окремо від українських частин у складі III. польської армії діяла ще і VI. Січова Стрілецька Дивізія, яма особливо уславилась безприкладно-мужньою обороною Замостя. Ця знаменна подія, як це видно з перебігу дальших послідовних бойових операцій, у дуже значній мірі спричинилась до зміни загальної стратегічної ситуації на користь останньої польської офензиви, що принесла тоді остаточну поразку большевикам.

І взагалі — хоч, щоправда, українська армія в генераль­ній Варшавській битві брала ніби тільки посередню участь, проте роля її була абсолютно не менша, як, скажемо, роля ІІ-ої польської армії, яка підчас варшавської операції обсервувала Вислу від Карчева до Дембліна і то навіть без бойового контакту з ворогом. В історії ж тієї війни все таки одна славна сторінка записана як перемога саме української зброї, яка своєю силою безпосередньо завдала дошкульних ударів ворогові, що справедливо визнають і самі польські воєнні літописці. Це, як уже згадувалось, славетна оборона Замостя VI. Січовою Стрілецькою Дивізією проти совєтської армії Будьонного.

Щоб усвідомити собі повне значення перемоги під Замостям, мусимо трохи вернутись взад та докладніше приглянутись до плянів совєтського командування перед варшавською операцією. Отож, згідно з наказом совєтськoro головнокомандуючого, ХІІ. та кінна армії, в часі підходу Тухачевського до Висли, мусіли змінити операційний напрям: — звернутись на північний захід і вдарити з півдня. Якби ці армії були виконали наказ своєчасно, — успіх маневру маршала Пілсудського був би дуже сумнівний, (про що ми вже згадували раніше). Однак, обидві совєтські армії так міцно були заанґажовані в боях проти Ш. польської армії, у складі якої була і VI. Січова Стрілецька Дивізія, та в боях під Львовом, що Будьонний лише 27. серпня почав кінний марш на Люблин. Тоді ж і ХІІ-та армія рушила на Холм. Група польського генерала С. Га­лера, у складі 13 піхотної і 2-ої кінної дивізій, не змогла затримати совєтської кінної армії в районі м. Белза (див. схема) і, пропустивши її на північ, рушила вслід, шарпаючи ворожі тили. Таким чином, Будьонний досяг аж Замостя, де і наткнувся несподівано на сильний відпір, хоч залога міста була дуже слабка. Будьонний оточив Замостя, і, як писав польський історик, «ніби роздрочений («роздражньони»), намагався за всяку ціну той відпір зламати, замість того, щоб обійти Замостя і рухатись далі на Красно став»). (Дзєсєнцьолєцє одродзеня польскей сіли збройней, ст. 237). В запіллі Будьонного 31. серпня заявилися польські дивізії, і це змусило його зняти облогу Замостя і рятуватись відступом на Володимир-Волинський. В наслідок цього і наступ ХІІ-ої совєтської армії був по­ляками зліквідований.

Так невдало, спізнений на два тижні, скінчився маневр совєтських збройних сил, що мали нанести удар із півдня і, співпрацюючи з арміями Тухачевського, взяти в кліщі цілу польську армію. Підчас боїв під Замостям головні польські сили знаходились далеко на півночі і перегруповувались перед так званою «Операцією на ріці Німані», де Тухачевський уперше по Варшавській битві пробував ставити (опір, і по зломанні якого помандрував до Східньої Прусії. Ясно, що поява 16,000-ної червоної кінноти Будьонного в запіллі польських військ була б для них страшною загрозою, а тому і перемога генерала Марка Безручка з його VI. Січовою Стрілецькою Дивізією під Замостям є цілком виразна, повна особливого (виняткового) значення.

ЗА ЧЕСТЬ І СЛАВУ УКРАЇНСЬКОЇ ЗБРОЇ

До 35 роковин оборони Замостя

Ми поляжем, щоб славу, і волю, і честь,

Рідний краю, здобути тобі...

І. Франко

По повороті Армії Української Народньої Республіки у травні 1920 р. із славного Зимового Походу всі українські збройні сили, під командою ген. Михайла Омеляновича-Павленка, воювали проти большевиков спільно з армією польської держави, з якою Україна тоді була у воєнному союзі. В загальному протикомуністичному фронті українська армія займала крайнє праве крило, поруч VI. Польської Армії, на півдні України, з опертям на р. Дністер, і весь час, протягом цілого літа, успішно боронила свої становища перед ворогом. Окремо ж від головної маси українських (військ діяла VI Січова Стрілецька Дивізія під командою полковника (пізніше генерала) генерального штабу Марка Безручка. До початку червня, разом з частинами ІІІ польської армії, з якою в кінці квітня здобула столицю від Червоної Армії, дивізія стояла залогою в Києві.

У травні великою масою совєтська кіннота прорвала польський фронт на Київщині біля м. Самгородка, Сквірського повіту, і тим самим змусила до швидкого і глибокого відходу всю бойову лінію союзних військ. Разом з поляками на захід, через північні простори України, маршувала й українська дивізія січовиків. З великою напругою дивізія вживала зусиль на подолання тяжкого лісисто- болотистого терену Полісся і зводила часті завзяті бої з ворогом, а особливо на річках Уборть і Стир.

Нарешті, під кінець серпня, дивізія, з усіма своїми частинами, зосередилась на Холмщині в районі Красностав — Грубешів — Замостя. Звідсіль, вневдовзі, мали б бути січовики відтранспортовані на південь України і включені в склад головних сил української армії. Однак, сподіваному і з нетерпінням очікуваному січовиками переїздові несподівано, на якийсь час, перешкодив наскок Будьонного, який з-під Львова прямував через Замостя на допомогу Совєтській Армії Тухачевского, що готовилась до штурму Варшави. Таким чином, малому загумінковому містечку Замоістю, яке мала боронити перед стра­шною навалою червоної кінноти невелика залога з частин VI. СС дивізії, доля судила відіграти в історії збройних змагань з московським комунізмом незвичайно важливу ролю. Одночасно тим своїм героїчним чином оборони Замостя VI. Січова Стрілецька Дивізія Армії УНР в історії українського війська здобула собі несмертельну славу. Бо ж, фактично, енергійною затримкою полчищ большевицької кінноти під Замостям, на якому Будьонний поламав зуби, українська дивізія таки в найбільшій мірі спричинилася до того, щоб дати змогу вчасно розвернутися до протинаступу польським бойовим групам і завдати большевикам загальну, вирішальну поразку.

Тяжке завдання боронити Замостя в такій складній ситуації і в такий незвичайно непевний час покладено було польським вищим командуванням на українську частину з огляду на брак власних вільних військових резервів у загроженому районі. А рівно ж із огляду на глибоке довір'я чужинців-військовиків до високої боєздатности, стійкости і витривалости українського козацтва, яке вповні виправдало себе цілим рядом переможних попередніх боїв. Властиво, знаменну оборону Замостя переводила не вся Січова Дивізія у повному складі своїх бойових частин, бо в той час дві піхотні бригади, головна маса артилерії, 6-й (кінній, ім. Кошового Костя Гордієнка, полк, кулеметна і ґренаднрська команди та інші дрібніші групи оперували на пляцдармі Красностав-Грубешов, й їх не вдалося стягнути до Замостя. У самому ж Замості перебували невеликі частини дивізії на чолі з її штабом, — штабова сотня, сотня 6-го кінного полку, одна гарматна батерія і найбільш численний серед них, 6-й технічний курінь у складі двох саперних і однієї залізничної сотень. Все це було обтяжене своїми власними та ще й деякими іншими дивізійними обозами. Крім українських частин, що творили основне ядро залоги в Замості перебували ще і місцеві польські частини, а саме: два етапові курені; дивізіон артилерії, два панцерні потяги з гарматами, невеликий відділ польової жандармерії і потім ще прибув неповний 31 полк піхоти. Верховна загальна команда над українськими й польськими частинами замостянської залоги належала штабові VI. Січової стрілецької Дивізії на чолі з її командиром Марком Безручком і начальником штабу дивізії полковником (пізніш генералом) Всеволодом Змієнком.

Саме місто Замостя, стара історична фортеця з XVL століття, ніяк не було пристосоване до модерної оборони; не було в ньому навіть тих найпростіших грубих піхотних шанців і дротяних загород чи яких інших перешкод. Над будовою солідних укріплень, відповідних польових фортифікацій, довелось дуже інтенсивно, з вкладом великих мо­ральних і фізичних сил, добре попрацювати всьому 6-му технічному куреневі на чолі з сотником-інженером Бокитьком. З наказу полк. Безручка ввесь оборонний район дуже швидко був приготований до бойових акції і відпору. За чотири неповних дні, від 25. по 28. серпня, навколо міста довжиною до 18 км., сапери поставили міцну лінію дротяних загород, у деяких місцях навіть 3-4 ряди, а за ними майстерно побудували ланцюг міцних гніздових опірних пунктів з вигідно розташованими шанцями, з яких, на всі боки, можна було подавати фланкуючий перехресний кулеметний і рушничний огонь. Така штудерна система окопних укріплень, як також і вчасно закінчена суцільна лінія дротяних загород, у час боїв з блискучим успіхом себе виправдала. На укріпленнях працювало майже все населення міста й довколишніх сіл — по 3-5 тисяч людей щоденно під керівництвом старшин і козаків 6-го технічного куре­ня. Щойно під кінець цих праць, коли оборонне коло було вже майже зовсім закінчене, прибула на допомогу якась невеличка польська саперна група.

Тим часом, доки січовики укріплювали Замостя, Будьонний; вовтузився під Львовом і, навіть на суворий наказ комісара Троцького, що викликав червону кінноту під Варшаву, не хотів рушатися з місця. Щойно на повторний наказ самого Лєніна Будьонний знявся з-під Львова і буревієм полетів на північ, де і зачепився за Замостя. Підступив він передовими частинами під місто увечері 29. серпня і зразу ж з розмаху заатакував його з південно-східнього напрямку. Однак большевики наткнулись на несподіваний дуже сильний спротив і швиденько відступили. Але після першої невдачі Будьонний щільно обложив великими силами місто і безперервно день і ніч, протягом двох діб одчайдушно атакував його з різних сторін, уводячи в акцію все більші й більші групи військ.

Оборонці Замостя відбивалися дуже завзято і завжди зводили нанівець кожний ворожий напад. Іноді спішені будьонновці нападали на один і той самий пункт по кілька раз на день, чи вночі, і довгими лавами пролежували цілими годинами за дротами, чим дуже нервували і вичерпували фізично та психічно залогу. Особливо вганяли вони цим у стан тяжкої депресії деякі польські частини залоги, передовсім недосвічений і хиткий етаповий курінь з рекрутів. Тому команда залоги приневолена була між цими непевними вояками розмістити певну кількість українських підстарший та козаків, які підтримували дисципліну й наглядними прикладами піддавали бадьорости слабодухам.. Але назагал, й інші польські вояки, подібно до українських, трималися взірцево та хоробро. Так що дух цілой залоги виявив міцну стійкість і не заломився. Душею особ­ливо завзятого відпору були передовсім скрізь усі україн­ські старшини і козаки, які добре знали й уявляли собі, що їх очікувало в випадку перемоги. Цей дієвий рішучий дух відпору підтримували і зміцнювали в першу чергу найстарші начальники Січової дивізії – Безручко і Змієнко. Вони часто особисто з'являлися у найнебезпечніших місцях і своєю присутністю живили бадьорість та хоробрість вояцтва, а своїми особистими засягами й розпорядження­ми часто спричинювалися й до успіху тієї чи іншої акції. Проте, становище в обложеному Замості з дня на день гіршало. Вже почав був відчуватись і дошкулювати брак харчів для вояків і населення; обозним коням бракувало фуражу, й вони вже об'їдали солом'яні стріхи хат на передмістю; вичерпувались і бойові запаси оборонців міста. Підупадали і фізичні сили невеличкої залоги, що знесилювалася без сну і відпочинку в безкінцевих боях з переважаючими кількістю і свіжістю силами ворога, який настирливо в різних місцях атакував з усе більшою і нахабнішою завзятістю, очевидно, намагаючись у приспішеному темпі зламати опір. Нарешті, почав щораз дужче відчуватись і брак амуніції. Все рідше і рідше стріляла артилерія оборонців, все рідше було чути сальвові стріли і тріскотню рушниць та клекотню кулеметів з окопів. Поміж змучені вояцькі ряди сильно пошарпаної залоги почали помалу вповзати зневіра й розпачливе безсилля. Можна було побоюватися, що захитається стійкість й ослабне відпорність неукраїнських частин, які в боях з большевиками не набули ще потрібного гарту. Непохитно з неослабною настороженністю і рішучістю, зустрінути те найгірше, трималися січовики, хоча, й перед їхньою уявою все виразніше виникали понурі перспективи невблаганного сумного кінця.

Замостя було цілковито відрізане від світа, й у ньому ніхто нічого не знав, що діється поза колом облоги. Неможливо було і команді залоги ніяким тоді способом зв'язатися із зовнішнім світом, повідомити про своє становище, отримати якісь накази й допомогу. Обложене місто, здавалось, залишене була на само себе і з кожною годиною вичерпувалося в засобах оборони, спадало на силах й очікувала своєї сумної долі...

Аж раптом та доля усміхнулась. Сталася важлива зміна становища оборонців Замостя. Наспіли потішаючі відомості скиненим пакетом з польського літака, що набли­жається визволення. Польська Армія, безперечно, до певної міри, під прикриттям Замостя встигла спокійно закінчити своє розвернення та перегрупування і готова була до загального контрнаступу, який, властиво, і погромив армію Тухачевського, та вигнав з польської території, та ще й загнав два корпуси до Східньої Прусії на інтернування. Отже з тих інформацій ще дізнались, що одна польська бойова група генерала Сікорського посувається швидко в напрямі Замостя з метою його визволення. Діставши такі приємні відомості вся залога міста сильно підбадьорилась, піднеслася на дусі, в очікуванні швидкого закінчення грізної облоги, що, під кінець особливо, вже стала нестерпною і дуже небезпечною.

Але і ворог на останок став виявляти максімум завзяття та настирливости. Ще з ночі, на 30. серпня, він безнастанно атакував у всіх місцях і вводив у бій усе більші і свіжіші; сили. Червоні бійці довгими лавами в кілька рядів позалягали перед шанцями та дротами, обстрілюючи густим огнем з (кулеметів і рушниць усю лінію оборони при жвавій співчинності своєї артилерії, що енергійно громила окопи. Здавалося, що Будьонний вирішив таки на кінець напружити всі сили, щоб за всяку ціну опанувати Замостя.

Однак і оборона, потішена, підбадьорена скорим прибуттям сподіваної допомоги, трималася дуже міцно і хоробро; в деяких місцях вона навіть рішучими контратаками відганяла будьонновців, уже безоглядно розстрілюючи останні запаси амуніції.

І нарешті всі напади ворога від полудня 31. 8. стали помітно слабнути. Ворожі лави знімалися з бойових становищ, завертали помало назад і зникали в околичних підміських лісах і селах, де певно мали вихідні позиції й пункти накопичування. Ще за яких пару годин з поля бою відійшли останні розстрільні; замовкла і канонада та пальба з окопів. А потім знову за якийсь час, уже властиво під вечір цілого дня гарячого бою, червона кіннота стала рухатись з великим шумом і гамором у лісах та на польових обріях. З місця на місце в різних напрямках пересува­лися метушливо обози та переїздили групи вершників, поки вся та колотнеча не розвіялась десь у далекому просторі. В той же час з віддалі з-за лісів почувся глухий гуркіт гарматної стрілянини, очевидно, тієї польської групи, що йшла на визволення Замостя.

Під сам вечір облога Замостя була остаточно знята. До міста вступили жовніри союзної армії, яких січовики і вся залога та населення міста справді радісно і щиро привітали і дякували за визволення. А за якийсь тиждень уся VI. Січова Стрілецька Дивізія, що на чужій державній території в боротьбі проти спільного ворога вписала гордо зброєю на золотих сторінках чужої і власної воєнної історії своє славне ім'я, — спокійно в повній свідомості сповненого вояцького обов'язку; вантажилась у Красноставі на потяги для від'їзду на південь України в ряди рідної славетної армії, що в той час била ворога на Дністрі.

Так 35 років тому відбулася незабутня в історії нової боротьби Заходу проти Сходу знаменита оборона Замостя; на західньо-европейській воєнній арені відігралася показна і яскрава сцена величнього змагання новітнього українського лицарства з навалою сучасних руїнних східніх орд. На ґрунтах старої історичної твердині, де ще не затерлися сліди колишніх козацьких валів гетьмана Богдана, український вояк нової доби знову незвичайною відва­гою виявив свої високо-якісні воєнні чесноти і знову переможною зброєю утвердив там своє ім'я. Дивізія нових січовиків лютим боєм в облозі Замостя вкрила несмертельною славою не тільки свою власну частину, але і все рідне військо, і всю українську зброю, а водночас високо піднесла і гідність своєї Батькіщини.

Правда, кожна бойова частина, кожний відділ Армії Української Народної Республіки у безприкладній тяжкій боротьбі за державність рядом геройських подвигів і блискучих перемог зацвіли вже назавжди ясною славою в житті своєї нації і записали найкращі сторінки України, проте, бойовий чин VI. Січової Дивізії своїм характером випадає дещо відмінний від інших дивізій-посестер славної рідної армії. Тут треба головно взяти на увагу те, що Січовій дивізії довелось проводити боротьбу в особливих незвичайних воєнних обставинах, виключних у веденню на той час загальної рухомої, маневрової війни.

VI. Січова Стрілецька Дивізія несподівано опинилася в облозі міцним перстенем могутнього ворога, чого, звичайно, у війні з большевиками не траплялось. Замкнена щільно у своєрідній імпровізованій фортеці залога Замостя позбавлена була цілковито волі рухів і будьякого, навіть незначного просторового маневру, навіть не мала жадної можливости до відступу. І через те перед нею постала дуже загрозлива дилема: або вмерти на оборонних пози­ціях, або піддатися ворогові, що також було рівнозначно смерті. Однак мимо страшного приречення на фізичне знищення Січова дивізія була ще виставлена і на прилюдний, ще більш загрозливий іспит її моральних якостей — вояцьких чеснот. Це ж бо якраз польське вище командування лише з уваги на високу боєздатність українського козацтва довірливо доручило дивізії січовиків, хоч почесну, але надто тяжку ролю оборони важливого стратегіч­ного пункту, на якому мав заламатись чи затриматись буревійний нальот червоної кінноти.

На сміливість, витривалість і хоробрість українського вояка з повним довірям покладалось не одне польське командування, а й той численний гурт французьких старшин генерального штабу та інших чужих представників і дипльоматів, що перебував при польській державній владі і найвищій військовій команді та допомагав їй у веденні варшавської операції. Таким робом, українському вояцтву під Замостям доводилося битись, ніби на світовій арені і на очах чужинців свідчити про свою бойову витривалість та демонструвати лицарську гідність. Скандальний провал через невитримку, кволість і партацтво оборони загрожував покрити соромом і зневагою не тільки малі по суті сили дивізії, обложені в Замості (з цим ніхто не рахувався б, а сприймався б один негативний факт), а знеславив би цілу нашу армію, заплямував би історичне знане віддавна у світі славне ім'я всього українського війська, а заразом принизив би гідність і всієї України.

Отже, під Замостям, як бачиться, VI-й Січовій Дивізії випало на долю передовсім битися з ворогом за найвищі моральні національні властивості рідного народу, на очах воєнного світу змагатись за честь української зброї, за високу вартість і гордість українського вояка. Був це для січовиків під Замостям дуже тяжкий, дуже небезпечний іспит, і вони той іспит з визначним успіхом склали. І через те оборона Замостя, цей високохвальний епізод в тягу всієї нашої визвольної боротьби, поруч таких же незабутніх блискучих й ефектовних тогочасних моментів в операціях Армії УНР, як Крути, Арсенал, похід на Київ, Чортківська офензива, Вапнярка, Зимовий Похід, Листопадовий Похід і Базар, увійде у вічний золотий фонд історії новітнього українського війська, як найцінніша пам'ятка його безсмертної слави.

І в 35-ліття цієї знаменної події варто всім нам про неї згадати, щоб такі дорогоцінні перли нашого національного буття не губились у безвісті забуття, а відживлялись би споминами і пошаною та тим закладали підвалини науки і прикладів наслідування для майбутніх поколінь.

Микола Битинський,
майор технічних військ Армії УHP

Матеріали підготував О. Черненко