Арійська військова доктрина

на головну

Мова піде про найглибше підгрунтя козацького бойового мистецтва - яке близько 7 тисячоліть назад зародилося на землі майбутньої України в середовищі племен араттів і аріїв. Тепер це мистецтво, частково перенесене в ІІІ-ІІ тис. до н. е. тими племенами до Індії, відомо в світі як "східне". Воно дійсно існує - посилене вихідцями із Дунайсько-Дніпровських країв. Але мусимо повернути й посилити вітчизняні приоритети! Цю роботу вже розпочато [2; 9; 14; 16-18; 20; 22; 24-33]. Дана робота - нова редакція попередніх публікацій в журналах "Український Світ" (К., 1996, 1-3) та "Наследие предков" (М., 1997, 2).

1. Глибини історичної пам'яті

Історична пам'ять слов'ян - найдавніша в світі. За визначенням Б. О. Рибакова [18], у їхньому фольклорі й орнаментиці збереглися згадки про Льодовик і мамонтів, що вимерли в Європі близько 14 тисячоліть назад. На давнину в 198 століть вказує один із міфів Київщини, а на 21-тисячолітню - літопис Кам'яної Могили і "Велесова книга" [2; 28]. Тим паче збереглися відомості про більш пізні часи, що стосуються виникнення цивілізованого ('держаного') суспільства - з військом, козаками та ін.

Проблема витоків козацьких традицій науковцями досі остаточно не вирішена. Одна з причин - наявність інших, в тому числі більш давніх назв для вільного воїнства східних слов'ян: кияни, козари, уходники, бродники, черкаси та ін. Сталий науковий метод вирішення проблеми відштовхується від "Повісті врем'яних літ" (завершено в 1113 р.) та "Слова о полку і гореві Ігоря Святославлича" (1185) - де козацтво, саме під цією назвою, не згадується. Тому прийнято відносити його появу до більш пізніх часів. При цьому залучається монгольська хроніка, де слово козак (тюркське 'одинокий', 'схильний до розбою і завоювань') наводиться під 1240 роком. Але ця, набагато давніша за походженням назва могла бути запозиченою та переосмисленою. Звідкіля? Пропонується слідуюча теорія виникнення козацтва [30-33]:

Спочатку в суспільстві панував первіснообщинний лад. З переходом від привласнюючого (мисливство, збиральництво) до відтворюючого господарства (скотарство, хліборобство) він ступив до "періоду священної демократії" - бо той лад очолили жерці-священнослужителі. Найбільший розквіт ПСД втілився у найпершу в світі державу - Аратту. Її археологічні залишки складають Трипільську та споріднені з нею культури Дунайсько-Дніпровських лісостепів 6200-2200 (або 7000-2750) рр. до н. е. А сусідні степи десь у 4300-1500 рр. до н. е. належали додержавному Аріану (носіям середньостогівської, ямної та ін. археологічних культур), де поступово запанувала "військова демократія", очолена воїнами. Ці два суспільства, що довго співіснували, втілювали стабільне хліборобсько-скотарське ядро та мобільну скотарсько-хліборобську оболонку "індоєвропейської спільноти". Праслов'яни належали до її араттської частини, проте не цуралися також арійської. Їх контакти утворили Оріяну (майбутня Одещина близько 3200-2200 рр. до н. е.), на північ від якої (до Прип'яті та Десни) склалась Борусія. Почалися далекі розселення індоєвропейських племен, а з ними - формування Шумеру й наступних держав з якісно іншим, рабовласницьким ладом.

Відповідно до родоводу праслов'ян, а потім слов'ян (з 2300-1700 рр. до н. е.), найглибше коріння козацтва тяжіє до Аратти [32; 33]. Звідтіля пішли кияни (шумер. Кійан, наступні Київи тощо; легендарна самоназва найперших козаків-запорожців), коші (шумер. Кіш; слов. Макош) та кошові (ще й від арат.-арій. кшатріїв-воїв). В Аратті вперше розповсюдилася велика рогата худоба - пастухи якої створили гопак, військовий танок 'захисників говяда'. У спорідненому пеласго-русено-етруському середовищі знаходимо відповідності тропаку (трипадура, танок троянських воїнів-гоплітів), Вишнополю, колу, войовничому вигуку хай..! (хайре!), куріню й характернику (троянські куріти, військові жерці), Святій Раді (раджасуя, раджа-'правитель'). "Първа рэскица", 'перша русь' "Вєди словена" [22] споріднена з аратто-арійським раджанья, расья - і означає 'воїнство'. Звідціля Русь (що вперше проявилася в Оріяні-Оріссі й Борусії) - це народ і країна під проводом воїнів, які й стали підгрунтям козацтва. Там же вперше приручили коня, запровадили булаву та червону фарбу при похованнях, кургани-могили, а також коси-"оселедці" (звідкіля, можливо, й першооснова слова косак-козак). Проте цей комплекс ознак козаків розповсюдився й став більш притаманний Аріану.

Чимало арійських курганів споруджено було, зокрема, на Хортиці - назва якої походить, можливо, від індоарійської Хардіс-'Охорони'. Тоді ж виникла назва протоки повз острів: Крарійська, 'Горловина арійська'. Вона була відома ще й візантійцям. Інші арійські назви - ріки Бору-стана (Борисфен давніх греків) і Канка, плесо Плетено, могила Сувар-юга з легендою про похованого у ній Балга-тура (арійські 'Золотий вік' і 'Святогор') - відомі донині як слов'янські Берестейки (у басейні Середнього Дніпра), Конка, Плетенський лиман (вздовж Великого Лугу), Савурюга і Богатир… Кіннотна справа засвоювалася козаками від прямих нащадків аріїв: кіммерійців, скіфів, сарматів, печенігів та половців. Звідтіля ж пішли, напевно, і прапор, бунчук, січ, гетьман [9], а ще - образ Козака Мамая [33].

Його іконоподібні зображення нагадують Шіву на тібетсько-індійських танках. Присутність шіваїстського культу в Північному Причорномор'ї античних часів досить відома. Її можна пояснити тими рядками "Велесової книги" слов'ян та вірменської "Хроніки Тарона", де мовиться про арійсько-слов'янсько-індійські міграції середини ІІ тис. до н. е. - початку І тис. н. е.; обидва твори єднає легенда про мандри братів Кия, Щека, Хорива та Куара, Мелтея, Хоріана. Спільні витоки мають індоарійський Крішна Гопала (звідкіля призвища козаків-українців Кришненко і Гупало тощо), пеласго-грецький Аполлон, русенсько-етруський Купавон, слов'янський Ю(І)ван Купало. При цьому три перших божества мали оселедцеподібні зачіски й епітети 'Косатий' (Кешава та ін.), що зближує їх з козаками.

Арійське підгрунтя вбачають в понятті козак також С. І. Наливайко і В. О. Кобилюх [9; 14]. Перший відштовхується від імені Ґосак, двічі викарбуваного у 220 і 225 рр. роках на мармурових плитах Тамані. За античних і попередніх арійських часів ця територія називалася (С)Індікою. Звідсіля, а ще з пониззя Дніпра ("старої Сіндики") пішли у світи племена (с)індів, відомі й як сувіри індійської Аратти або кіммерійці (Греція) чи кімори (Русь) та кімври (Західна Європа), севіри або сіверці (Русь й Україна). Слово Ґосак двускладове, його буквальний переклад - 'Бик дужий' (Яр-тур давньоруських часів), а переносний - 'Герой' тощо. Через кравенців - 'коровичів' і 'кровних' "Велесової книги" - ґосак і косак зближуються між собою. Перша складова частина обох слів може бути виведеною з аратто-шумеро-слов'янського означення великої рогатої худоби, а друга означала 'царів'. При цьому коса в первинному значені могла порівнюватися з хвостом бика чи корови. Це припущення підтверджується тотожністю індоарійських та українських слів ґосаїн, гоптар, гопал(а) - хазяїн, господар, Гоптар, Гопала, гопак… Другий дослідник виводить слово козак з санскритського 'княжий захисник'. Таким, за легендами, був історичний прототип Козака Мамая - джури при Вітовті, Великому князі Литовському (1392-1430).

При розгляді аратто-арійського підгрунтя українського, почасти й російського козацтва не слід забувати, що Аратта-Арта-Арсанія проіснувала на території Русі аж до ІХ-ХІ ст., Арія-Оріяна-Дандарія-Дандака - до IV ст. (а у печеніжсько-половецькій традиції - щонайменше до середини ХІІІ ст.). Говорячи про киян-козаків, слід знати тотожність інд. Данд(ак)и, іран. Пал(ак)а, слов. Кия. В усіх випадках цей династичний термін походить від сукупності побутових і священних понять, що зводяться до індоєвропейських 'жердини' та 'жезла'. Злиття русичів з половцями у військові загони козаків ХІІІ-ХV століть відбувалося в умовах партизанської боротьби обох народів проти татаро-монгольської навали. Її писемні свідоцтва першими наводять назву козак. У польських документах відомості про них поширюються з 1489 р. При цьому М. Меховіта в "Трактаті про дві Сарматії" (1518) розрізняв казаків татарських і козаків рутенських - 'руських', тобто українських.

Козаки-запорожці зберігали легенди різних історичних глибин [], що засвідчуюють і різні назви козацтва. Найближча до сучасності легенда про чорногорів: "Тепер покоління запорожців, що кинуло Січ за Катерини, живе, кажуть, під турком на Чорних горах, і козаки знову звуться чорногорами".

Давнішою є розповідь про походження запорожців від козар, які буцімто "з великою силою народу вийшли із-за Києва, з своїм ватажком, кошовим Германом". Цю версію можна співставити зі свідченням "Велесової книги" [4а-в] про іронців, що в середині ІХ ст. допомогли русичам у війні з хозарами - найпізнішими сарматами (за Л. М. Гумільовим), правителі яких породичалися з юдеями. Іронці, пращури осетин, теж були нащадками скіфо-сарматських племен, що належали до іранського відгалудження арійської спільноти (яку науковці умовно називають "індо-іранською"). Одне з племен Ірану мало назву германи. Але згадка про Германа могла зберігтися й від навали германців-готів, які прийшли з Прибалтики до Причорномор'я на початку ІІІ ст. і деякий час співіснували з наступними хозарами.

Згадку про готів, вірогідно, відображено й у переказі про прийняття князем Амлином до свого війська попоредників запорожців, які "не тут жили, а десь у лісах, під Києвом. Киями звалися од того, що ходили в походи з кийками". Свідоцтво про киян може сягати тут часів існування індоєвропейської (араттської) спільноти, до якої входили не дуже ще тоді розмежовані пращури аріїв, слов'ян та германців. Готсько-візантійський історик VI століття Йордан, згадуючи про давні часи, називає прибалтийський союз вандалів і венедів. Засновниками його (а також, за "Велесовою книгою", одноетнічних їм слов'ян, союзу оріян і борусів) вважалися дід Арій (Орій, Ірій, Ор) та батько Кий; надалі цей союз започаткував Готське князівство в Тавриді. Безпосереднім же предком готів був Амал, - чи не Амлин із легенди козаків-запорожців?

Безсумнівно індоєвропейське походження має легенда про те, що "запорожці - із малих дітей. Їх усього було дванадцять чоловік". Тут присутній перегук із 12 подвигами Геракла - 'героя, уславленого (богинею) Герою(-'Роком')', тезкою слов'янського Ярослава. Геракл почав геройствувати малою дитиною, ще в колисці задушивши змій, насланих Герою на нього та брата. Крім того, зародження й розквіт культу 'Дитини-захисника' - притаманного надалі індоаріям (Шішупал), русенам-етрускам (Сосіпол), слов'янам-русичам (молоді брати Кий, Щек, Хорив із князівства полян) - простежено в араттських і арійських поселеннях та могильниках Дністро-Дніпровського регіону VI-III тис. до н. е. А відповідності подвигам Геракла часів Троянської війни (кінець ІІ тис. до н. е.) знаходимо в запорозьких легендах про Змієві печери на порожистих островах Перун і Хортиця. В обох випадках мовиться про героя-змієборця та діву, яка народила від нього трьох синів-богатирів.

Зберігся (Л. Безклубим: [1]) "Супойський переказ" про походження світу, України й козацтва: "Колись в сиву давнину породив [небесний] батько Коло з матір'ю Даж-землею під час нічної грози люд вкраїнський, та й дав їм землю з півночі на південь од моря до моря та з заходу на схід од Дунаю до Дніпра-Дону. Та й заповів їм не ходити за ту землю та не оддавати […] та дав брата свого Місяця на сторожу козацтву тому характерному, щоб берегли землю ту денно і ношно. А щоб вправні були та згуртовані, то докинув вісім променів своїх козацьких на небо, щоб у скруту поглядали на Воза того; знали (б), в чім сила їхня козацька. Й були од Батька сторожи - чорна ненависть безмежна та завбачливість розуму од підступу, межи товариства, неправди проти звичаю та до ворога лють. А од Матері, Землі грозової, любов безмежна до люду краю, сім'ї своєї, - така червона аж багряна (любов), як сполох небесний". Дані про доіндоєвропейське виникнення Дажбога [12] підтверджено тут жіночою його іпостассю - що характерно для матріархальної Аратти. Відображено також давнину щонайменше 2300 р. до н. е. (коли жерці індоєвропейського світу повсюди замінили місячні календарі на сонячні). Заповіти [1] 20 і 24 засвідчують: "Місяць - дядько старший над душами правдивими козацькими", "Вистригти оселедець - стати під Батьків заповіт: то Колові сонячні брати-промені до краю доведені". Крім того простежуються специфічні відповідності текстам 30 і 16 "Велесової книги" [2], які датуються 2300-1700 рр. до н. е. Помітно, що Батько Коло "Супойського переказу" - не тільки Сонце та осяяний ним небокрай, а й Коло Свароже - нічний зодіак. Він у козацькому переказі ще 8-частинний; наступний 12-частинний сонячний зодіак з'являється в українській Наддніпрянщині із XXIV-ХХІІІ ст. до н. е. [31].

Ось яких глибин сягають етноісторичні витоки козацьких традицій!

2. Жерці та воїни - хто головніший?

Ведичне суспільство матріархальної Аратти та патріархального Аріану складалося з 3-4 верств: з брахманів-жерців, кшатріїв- або раджанья-воїв, вайшья-общинників та шудрів-різноробів. Ця ієрархія найвиразніше простежується в поховальному обряді курганів-могил V-II тис. до н. е. [25]. Надалі, з розкладом общинного і зростанням рабовласницького ладу, варни перетворилися на касти (перехідні до класів Європи) - і люди стали потрапляти до них не за здібностями, а за походженням. Тоді вже (з часів Трої та Скіфії) на перший план вийшли воїни, але інтелектуали ще й досі шануються найбільше з усіх суспільних верств.

Могили аріїв (та араттів, їх поважних наставників) слугували не так кладовищами, як храмами й обсерваторіями. Тут приносилися жертви, відбувались свята, розгорталися міфоритуали, - а також провадилися календарні (для сільськогосподарських та інших потреб) спостереження за небесними світилами. Займалися цим брахмани - предтечі українських рахманів та характерників. Вони ж регулювали суспільно-господарчі відносини і впорядковували міфотворчість - світоглядне відображення образно-інтуїтивного світосприймання, притаманного тодішнім людям.

Археологами досліджено кілька пам'яток, де простежується виникнення арійської варни брахманів (т. з. кемі-обинська культура, за назвою кримського кургана Кемі-оба) та її місця в суспільстві. Найбільш виразні в цьому відношені кургани біля с. Старосілля Велико-Олександрівського р-ну Херсонської області. Тут простежено формування зазначеної культури внаслідок взаємодії представників Аратти й Шумеру з місцевим населенням: державотворці двух перших ввели у середовище Аріану своїх спільних місіонерів, - напевно, з метою полегшення власних взаємозв'язків через чужі племена (згуртовані тими місіонерами в арійську спільноту) між Наддніпрянським та Месопотамським обширами. Звідтоді, з середини IV тис. до н. е., для брахманських поховань стають притаманними гробниці із кам'яних плит. Їхній міфоритуал впливає на місцеву ямну культуру. Найпізнішу гробницю Старосільських курганів можна віднести до зрубної культури середини ІІ тис. до н. е., причетної до часткового переселення аріїв, оріян і борусів до Бгарати-Індії.

В плині цього переселення 3-тисячолітня традиція розбудови арійських курганів-могил різко згортається - і знову розквітає лише через тисячу років: у рабовласницькій Скіфії, очоленій не жерцями, а воїнами. Геродот описує [5: IV, 67-69], як другі почали пригнічувати перших. Але тим ще довго вдавалося зберігати свою зверхність. Ось приклад з історії Русі Х ст. [21]: "Жив у древлянських краях волхв Доброгаст. Посварив його за щось князь Ігор, чим викликав великий гнів Доброгаста. І сказав тоді Доброгаст, що небезпечно з ним це робити. А на доказ своїх слів викликав на поєдинок три десятки Ігоревих дружинників, проти яких пішов зовсім беззбройний. І мов блискавка спалахнула. Худий, здавалося б, зовсім немічний Добрагаст порозкидав дружинників, кількох скалічив, а одного вбив. Зброєю йому служили руки й ноги".

Духовна культура слов'ян часів утворення феодальної Русі не поступалася візантійській, а то й перевищувала її. Проте остання набагато більше була пристосована до ідеологічних потреб класового суспільства, а перша - трималася ще общинного ладу. Тому й поступилася, кінець кінцем, християнству. Воно почало впроваджуватися князями протягом 867-988 років - між хрещеннями киян та інших Аскольдом, а згодом Володимиром. Останній обрав аріянський напрямок християнства, який дозволяв - за обов'язкової умови шанування державного, офіційного БОГА - зберігати й рідні звичаї [10]. Таким чином на Русі склалося двоєвір'я [18], яке отримало назву православіє. Так називали себе рідновіри, за якими після церковної реформи ХVІІ ст. (що забрала ту назву) закріпилося призвисько язичники. Проте саме від них зберігаються в християнському православії терміни БОГ, Спас, Трійця, шанування Богоматері, святкування Родздва, Масляни, Великодня тощо.

Донедавна існував також звичай старчества - зібрання найавторитетніших "чорних монахів", які мали права віча та вето, стоячи тим самим над офіційними ієрархами візантійського походження і уосіблюючи собою традицію як не волхвів, так принаймні аріян (від просвітера Арія, що хрестив імператора Костянтина у 330 р.). Козацькі характерники (особливим чином освітчені, але не обов'язково старі) займали при січових курінях подібне положення. Попи не перечили їм і визнавали їх зверхність. "Куля не бере козака-характерника і шабля не рубає. Бо знає він таємну науку, але не відкриває її нікому, лише синові довірить на смертному ложі або в годину лиху, перед січчю пекельною. І називається та козацька бойова наука - Спас…". [20].

Хреста характерники, напевно, не носили - бо на канонічних зображеннях Козака Мамая, "душі праведної", його немає. Звичай ховати характерників без церковної відправи та ще й з осиковим кілком у грудях ганебним спочатку не був: осика легко проростала з останків і втілювала, очевидно, "Всесвітнє Древо буття" діонісійського типу. Подібне Древо - у вигляді виноградної лози, що пророста із ребер розп'ятого Христа - бачимо на деяких іконах. В легендарному заповіті кошового-характерника Івана Сірка говориться [7; 19]: "Як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім год; хто буде мою руку носить сім год, той владітиме нею усе рівно, як я сам владію… А на сьомому году хай мене жде, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, так нехай мене дожида. Не бійся, що я неправославний християнин, - я єсть православний християнин Сірентій Іоанович!". Помітні перевага православія у розумінні його князем Володимиром, а також народна канонізація свого героя-захисника.

Звернімо увагу на статус кошового отамана, яким І. Д. Сірко обирався 12 разів, причому в останні роки свого 80-річного життя - 8 років підряд. Між тим було достатньо й одного, щоб все життя потому носити цей титул і користуватися пільгами. Кошовим обирався козак найкращий із кращих, на рік. Відмовитися від такої честі-обов'язку не міг, бо стратять. Страчували також невдах - як би вони не старалися, й наскільки б невинні за поразку тощо вони не були б. Отаман мав бути не тільки вправним, але й удачливим - і сам по собі, і для товариства також. Тут криється пояснення тим численним випадкам, коли оточені ворогами козаки видавали на їх вимогу отаманів - навіть за ненадійну обіцянку залишити іншим життя. Отаман-невдаха однак мав померти - як не від ворогів, так від товариства; а будучи зданим, міг ще йому послужити. Така мораль з огляду на сучасні військові доктрини здається невірною; розуміння її праведністі можливе лише з позиції православного Спас(ительств)а.

3. Православний Спас(итель)

Коли припинилися обряди людських жертвоприношень (поодиноких і добровільних, в основі своїй, - замінених в процесі "гуманізації культури" та "викорінення язичництва" примусовими, масовими нищеннями людей війнами, голодоморами, стратами), то народ продовжив зазначену вище "канонізацію героїв", гідних рангу Спасителя. Вище мовилося про Івана Сірка. Наведемо ще приклад героїзації Семена Палія.

За козацькими легендами, зібраними Д. І. Яворницьким та Я. П. Новицьким на рубежі ХІХ-ХХ століть [19; 34], володіння характерницьким Спасом цей "великий вояка й знаюка" отримав від самого БОГА чи то Його посланця (янгола у вигляді сивого діда); "він, кажуть, і тепер десь живий, і, як йому Господь звелів, міняється, як Місяць: старіє і молодіє". Подібно до Сірка, Палій теж вмів обертатися на хорта (мисливського пса) і так проникати до ворожого табору. А ще міг ставати хрестом чи то списом (який зображувався на іконоподібних картинах "Козак Мамай" за традицею арійських брасманів - 'молитов', втілених у зброю, що звернена до прави-'небес'). Той спис-хрест згадується в уявному діалозі гетьмана Мазепи з джурою напередодні Полтавської битви:

"Хлопче, а піди подивися. Чи стоїть на могилі що-небудь?" - "Стоїть." - "А яке воно є?" - "Стоїть, як спис." - "А яка на ньому амуніція? Чи біла?" - "Біла!" "А на амуніції що? Не хрест?" - "Хрест!" - "То Палій! Він як перехрестить, то й амінь…"

На чому тримається влада воїнів - загальновідомо: звісно, на зброї! А влада жерців? Вона трималася на Спас(ительств)і.

Навіть із наведених вище уривків помітно, що Спас сягає аратто-арійських традицій. Вони найліпше втілені в Рігведі, витоки якої вдалося простежити в курганах української Наддніпрянщини [25; 26; 28]. Епітетом 'Спасителі'-Насатьї в РВ наділені конеподібні брати-близнята Ашвіни, божества новорічних вранішньої та вечірньої зорь. Зображення пари коней очолює календар у "Гроті Бика" Кам'яної Могили. А на вході-виході грота - троїсте зображення жертвоприношення вершника біля підніжжя ідола, календарних "ялинок", свастя та інших символів воскресіння. Це канон Гандхарви - який композиційно співпадає з найбільш довершеним каноном Козака Мамая. Всіх трьох поєднують дерева і коні (в останньому випадку зв'язані поводом, відповідно ведичному жертовному стовпу ашватсі - 'кінському древу'). Жертовні останки втілення Гандхарви IV тис. до н. е. було знайдено (1987) в основі могили Чауш над Новосільською переправою через Нижній Дунай; є відповідні знахідки в арійських, кіммерійських, скіфських, печеніжських та руських курганах. Науковці, обізнані з багатотомною "Золотою гілкою" Дж. Фрезера (вперше виданою в Лондоні у 1890 р.) й наступними дослідженнями в цьому руслі, знають численних предтеч Христа-Спасителя. Серед них був і Його тезка: слов'янський Колодій (від Кола ДІЙ, 'БОГ річного Коловороту'), більш відомий як Масляниця. Теж саме - 'Помазаник' - означає в перекладі на нашу мову грецький епітет Ісуса - Христос. Останки Колодія-Масляниці VII-V століть до Різдва Христова було знайдено археологами у 1953 р. біля с. Пожарна Балка на Полтавщині [3]. Цей Спаситель зберігає у слов'ян традицію одвічних хліборобів - араттів. Крім того, козацтво - та й всі українці - зберегли образ арійського Спасителя-вершника. Це згаданий вище Козак Мамай, відомий з рубежа XIV-XV століть. Йому передують давньоруський Пол(у)к(онь)ан-Кітоврас (від Гандхарви, спадкоємцем якого є також грецький Кентавр) та українсько-арійський Богатир-першопредок із Савур-могили або Савурюги (від Балга-тур і Сувар-юга: 'Сяюча гора' та 'Золотий вік', аналог руських Святогора із золотої Аладир-землі)…

Якими б мудрими й доброзичливими не були жерці, але й вони не могли уникнути Всесвітніх законів - єдності й боротьби протилежностей, зростання протиріч (зокрема, при переході від привласнюючого до відтворюючого господарства, від общинності до рабовласництва). Та й не прагнули ті мудреці "сотрясати те, що стрясти неможливо". Ні, їхні зусилля були спрямовані на зняття протиріч - які у всі часи всіх народів зводяться, врешті решт, до "буття-небуття". Звідціля й необхідність самопожертв, поховальних міфоритуалів тощо. Жертовна людина - то обрядовий міст, перехід від життя до смерті та навпаки.

Яким чином самопожертва Гандхарви знімала оте протиріччя? в чому сенс Спасительства загалом? Пошук відповідей призвів до суттєвого відкриття [25-33]:

На відміну від Христа-Спасителя, набагато (десь на чотири тисячоліття) давніший від нього Гандхарва був не один. Його подвиг періодично втілював черговий "син людський", який виконував освячений поколіннями міфоритуал. Обраний на цю роль герой-вершник протягом року мандрував арійськими землями - всотуючи таким чином простір-і-час, стаючи його живим втіленням-символом. А плем'я, яке влаштувало цей черговий обряд, протягом того ж часу будувало жертовник - до якого рівно через рік повертався Гандхарва. Там він віддавав жерцям себе-і-коня на заклання. Їх плоттю та кровью причащався народ; оце й було тим, що залишилося у віках як "приніс себе в жертву в ім'я народу" (тобто віддав себе на з'їдання народом; в християнському "їжте хліб - це тіло моє, пийте вино - це кров моя" залишилося лише відлуння цього предковічного ритуалу Спасительства). Сенс цієї самопожертви-й-причастя зводився до жахливого стресу - яким жерці розчахували підсвідомість усіх людей, що збиралися на ритуал. Бо жерці всіх часів і народів працювали з підсвідомістю (близько 97% обсягу головного мозку й прямий вихід на природньо-всесвітні засади з приоритетом польової основи матеріального світу) своїх співвітчизників, добре знаючи неефективність прямих звернень до їхнього розуму (3% й тяжіння до суспільних настанов та речовинних проявів матерії). Звідсіля - надзвичайно високі вимоги до морально-етичних якостей жерців, їх величезна духовність і неймовірні, для пересічної людини, можливості.

Розкривши підсвідомість зібрання араттів чи аріїв, брахмани чистили й зміцнювали закладені в них природою програми патріотизму, колективізму, самовідданості тощо. При цьому кожен із присутніх мав відчути себе Гандхарвою (причетним до нього через причастя та ін.), а через нього - 'Батьком істот' Праджапаті (ідол: див. вище). Далі слідував обряд "воскресіння Спасителя", протягом якого брахмани закривали підсвідомість народу й повертали його до буденного (проте оновленого проведеним міфоритуалом) життя. А для принесеного в жертву це означало підсилення його біополя (душі) - яке, за новітніми науковими дослідженнями Р. Моуді та ін., залишається існувати після смерті речовиної оболонки (тіла). У ведичній культурі ця воскресаюча сутність називається 'Сяйво'-Вірадж (свастя: див. вище).

Отже, сенс самопожертви Спасителя - це зняття протиріч суспільного буття; аж до зняття протиріч між життям-і-смертю, буттям-небуттям, між речовинними ("людськими") проявами матеріального світу та його ж польовими ("божеськими") першоосновами. На рівні речовинних ("матеріальних", як невірно ототожнює археологія та ін. науки) проявів матеріального світу таке неможливо, але на рівні його ж польової основи - недуже-то й складно, як і наступне "воскресіння" принесеного в жертву; до того ж слід володіти технікою переходу від свідомого логіко-аналітичного світорозуміння - до підсвідомого образно-інтуїтивного світосприймання [6; 8; 11; 13; 23; 26-28].

У полеміці з християнством, що йшло з Візантії на Русь разом із варягами-воїнами, жерці-волхви пропонували своєму слов'янському суспільству потаємні глибини власного вчення. А в ньому одвічно були і віра в БОГА-Вседержителя, і Трійця, і Православіє, й Спаситель - який здебільшого уявлялся, подібно Богатирю із Савур-могили, вершником на білому коні (за Влес-книгою):

Згадаймо про те, що отці наші днесь у Сварзі синій
і дивляться на нас (з небес),
і лагідно усміхаються до нас.
І так ми з отцями нашими, не самотні ми.
І мислимо про поміч Перунову.
І бачимо, як скаче у Сварзі вісник на коні білому.
І той (Вершник) меча здійняв до небес
і розверз (ним) хмари й громи.
І (від того) тече вода жива на нас, і пиймо тую -
бо то все од СВАРОГА до нас життям тече.

Коли майстерність общинних жерців стала вгасати, а людей в жертвоприношеннях замінили ідолами та іконами; коли християнський гуманізм заборонив самопожертви одинаків і узаконив масове нищення язичників та єретиків - тоді одвічна традиція аратто-арійського Спаса почала обожнювати відомих осіб, козаків-характерників. Ні смерті, ні ран чи тортур вони не боялися, опікували народ навіть із потойбіччя - тобто із польового (божественного) світу, куди відлітали їхні душі (біополя). Ось як описує підсвідомо-польову основу вчення й практики Спаса заповіт козаків-характерників [20; 27]:

"…"Наука Спаса дуже складна. Беруть у науку хлопчаків дев'яти-дванадцяти років, і вже до тридцяти стає той хлопчина справжнім храктерником. Він і в темноті бчить, і болячки зашіптує та замовляє, і пристріт та порчу знімає, вміє й ще багато такого, чого ми і не знаємо вже, секрети ті загублено, забуто.

Знаю тільки, що живуть на чоловікові дев'ять невидимих істот: Срібна людина (Сяйво), Даж, Малка, Сак, Вол, Хор і ще четверо ("вершників", що ми їх не чуємо і не бачимо)… Про це розповів твій дід, а мій батько, коли на степовому кургані "прив'язував" мене до Сонця. Зараз я вже можу сказати тобі імена цих "вершників"-супутників. Сьомого звуть Кален, дев'ятого - Тар, десятого Швах, а того, що живе на небесах, зовуть Род. Це не "вершник", це Янгол-хранитель…. Всі разом живуть в основному дружно, але інколи і сваряться. Коли є між ними згода, появляється над головою того чоловіка голубий бриль із жовтим донцем або, як малюють богомази на іконах, два жовтих кільця.

Наука Спаса великого загублена, залишились лише малі спаси: знахарство, різне чаклунство, замовляння, дрібні чудеса… Цей Спас з'являється часом і сам по собі, коли людина потрапляє в біду. Діди наші недарма казали: Буде ворог - буде і сила. Перед великою битвою, коли полки мали йти на приступ, старий козак-характерник брав молодого козака за потилицю і робив ось так…"

Тут батько взяв мене за потилицю, притулився лобом до мого лоба і різко пригнув мою голову донизу. Після цього відступив крок назад і сказав: "Дивись мені на плече! На два пальці!.." Я почав дивитись і побачив незвичайне явище - тонке срібне сяйво товщиною у два пальці облягало усе тіло батька".

А. Скульський, записавши цей заповіт від своїх предків, слушно пов'язує його як з арійським йогічним вченням Індії, так і з найсучаснішими досягненнями біофізики та медицини…

Іван Сірко та Семен Палій - не останні, кого українці возвеличили до власних Спасителів. Можна говорити про ауру відповідного рангу навколо таких історичних постатей, як Григорій Сковорода чи Тарас Шевченко. Але така розмова вийде за межі священного канону характерництва - сутність якого, як і Православія вкупі зі Спасом, полягає в мистецтві входження в польову основу матеріального світу, в співробітництві з Інформаційним ПОЛЕМ (як сучасна культура починає розуміти те саме, що пращури нарекли Всезнаючим БОГОМ). Відлуння зазначеного канону простежується в постаттях Нестора Махна, а тепер вже й Анатолія Єрмака - засновника Всеукраїнського товариства Нестора Махна "Гуляй-Поле". Нащадки губителів Ісуса Христа передчасно увігнали в могилу й обох українців - проте облагороджений ними народ воскресив їх своїми піснями та думами [29].

4. Арійський воїн - вбивця чи перероджувач?

Підсумовуючи попередні розділи, можна зробити висновки: 1) засади арійської воєнної доктрини було закладено не їхніми воїнами, а жерцями Аратти - які освоїли джерело надмеханічно-речовинної сили у польовій основі матеріального світу; 2) головною (виплеканою, зокрема, брахманами із наймогутнішої тоді військової сили - кінноти) постаттю доктрини став аж ніяк не вбивця-руйнівник, а Спаситель; 3) суть доктрини полягала у оволодінні брахманами таємницею Безсмертя (або, по-сучасному, у вмінні вилучати з тлінного тіла тривке біополе).

Зосереджемося тут передусім на останньому пункті. В ньому відовіді на питання і про надзвичайну жорстокість прадавніх воїнів та козаків, і про неймовірну зверхність їх же до власного болю, зневагу до смерті.

Як приклад щойно зазначеного, наведемо характерницькі заповіти 5 і 13 [1], що засвідчують побратимство кров'ю (мазепство мазкою). "Мазепство: один на один, на шаблю - руку, на пояс - друг[у], надріз та змішують мазку; на світанні на Святій могилі біля матері чи род[и]теля, повертаючись на вісім сторін та приказуючи: "Свідок Бог наш батько та степ гайний" (Роджипіття час). Після кроплять в келих з вином та одноразово випивають. Коли просто братчик, то випиває сам суперед товариства"; "Не бийтесь поміж собою. До тих пір, доки молодь з молоком матері та від старшини буде всотувати несприйняття зверхности над собою і в собі, в роду, до тих пір Рій родів Скупи Вкраїнської буде в змозі мазкою братчиковою захистити землі свої на користь свою…". Подібний звичай описано Геродотом [IV, 70] принагідно до скіфів V ст. до н. е. Проте згадка у заповіті загадкового Роджипіття відсилає до часів 'Царства воїнів-батьків' Дандарії чи навіть Оріяни. Саме там міг скластися звичай предсмертного родичання поранених ратоборців з Матір'ю-Землею [2, 37б]:

Се бо сядьмо на землю
і візьмемо її до рани своєї і натовчем (землю) до неї.
А як по смерті своїй станемо пред Мар-Марією,
то щоб сказала (та): "Не можу винити того, 
хто наповнений землею,
і не можу його одділити од неї"…

Спадкоємна (від аріїв) безжальність козаків до себе і ворогів - очевидна. На цьому й зупинилися ідеологи фашизму та поверхові дослідники й митці [15]: "Веди, свирепый Индра, в бой!.. Что перед нами жалкий сброд / Что в ветхих хижинах живет… Тебе их в жертву принесем… О, разрушающий миры / В экстазе дерзостной игры…". Ні, то була зовсім не гра! То було життєстверджуюче змагання суспільства зі смертю. Це стало зрозумілим внаслідок глибокого вивченні міфоритуалів могил української Наддніпрянщини [25; 28]. Їх розгляд почнемо з воїтеля Індри - головного персонажа Рігведи, якого наука (радо підтримана тут "нащадками дійсних арійців") вважає ідеалом воїна.

Проте його очевидність поверхова, оманлива. Бо ведичний Індра-'Яйце' - антипод свого брата Мартанд(р)и, 'Мертвого яйця' - є узагальнюючим образом "воскресаючого небіжчика". В слов'янській етнокультурі цих братів (Видріка, Індру, Ондрія - звідкіля пошанування й греко-християнського Андрія Першозваного) втілюють крашанки Рахманського Великодня та Русальських Проводів. Там ці червоні (як Мартанда й посипані вохрою небіжчики в аратто-оріянських і арійських могилах) та ін. яйця розкладують на курганоподібних горбочках та розбивають на могильних хрестах [4]. А при археологічних дослідженнях курганів [25] підтверджується картина народження Індри, змальована Рігведою [IV, 18].

Ненароджений ще герой промовляє до матері Адіті з її черева:

Я не хочу тут виходити. Це поганий прохід.
Я вийду поперек - через бік.
(Бо) я повинен звершити багато не звершених (діянь).

Рвучи бік матері й вбиваючи при цьому свого батька Дьяуса, Індра робить начебто злочин - посилений надалі його войовничістю. Проте суть справи полягає тут в тому, що на пологи чатував асура-змій Вьянса, якого герою слід було перехитрувати й перемогти. Сенс цього подвигу стає зрозумілим лише на фоні значення вищенаведених слів [8]. Батьки '(Воскресаючого) Яйця' - то 'Безкінечність' річних циклів та 'Небесне' їх втілення, на які 'життєві сили' наклали смертоносний 'Вузол'. От Індра його і рубає - задля оновлення Всесвіту! Той вийде із новорічного (весняне рівнодення) 'Вмістилища' Вали, воскресне після смерті-зими… Індра, виходить, безжальний тому, що "потрясає непотрясаєме": тобто діє за межою сил і можливостей, на порубіжжі буття-небуття Світоладу. Але ж діє не на зло, а во благо! От який арії-оріяни-дандарії-козаки мали собі одвічний взірець.

Видатний знавець арійської спадщини Ф. Б. Я. Кейпер, залучивши новітні дані медицини й психіатрії, дійшов ще більших глибин у розумінні оновлюючого змієборчества Індри. Виявилося, що цей міфічний двобій героя зі змієм означав єднання чоловічого й жіночого начал, зачаття нового життя. "Чи не може двобій Індри з "горою" [Валою в оточені Врітри. - Ю. Ш.] відповідати запліднюючій діяльності сперматозоїда?" [8]. Виявляється, що Індра-воїн дуже близький до йога - медитація якого "розбуджує змію Кундаліні", яка піднімається вздовж хребта від нижньої до найвищої чакри (енергетичного 'кільця', як називається також різновид індоарійської зброї). Опис чакр надано і в заповіті характерників із роду козаків Скульських (див. вище; [20]).

Отже, найголовнішим для воїна було розкриття своєї підсвідомості аж до межі буття-й-небуття. Таким чином він міг концентрувати дійсно-таки "Божественну" (польову, підсвідому) психічну енергію та "надлюдську" (речовинну кристаличного рівня) тілесну енергію. Знешкоджуючи цим супротивника, треба було його не так забити, як відібрати у нього життєву наснагу, переродити.

Подальший розвиток головного міфу індоарійської Рігведи добре простежується в курганах української Наддніпрянщини (від Інгула до Псла) біля Комсомольська, Старогорожена, Старосілля.

У двух перших районах парні стели святилищ і поховань мають ознаки Індри та Вішну - героя та БОГА, який кожного Нового року допомогає змієборцю розправитися з Врітрою й звільнити Валу, поновити річний цикл. Чимало гімнів Рігведи присвячується зразу обом змієборцям,

Які, не піддаючись омані, стоять на високій
Вершині гір, подібно вершнику, що править баским скакуном!

Хоча в таких гімнах і згадується "захист від розбійників" тощо, але понад усе - "втішання законом" і магічні діяння в ім'я гармонії Світоладу. Тут, як і в міфоритуалах Гандхарви, цілком очевидно переважання "священної демократії" над "військовою". Брахмани-священнослужителі ("первісна інтелігенція") приборкували руйнівні вияви людського єства словами священних гімнів (та ін.), досягаючи при цьому підсвідомості своїх співвітчизників. Завважимо, що володіння підсвідомістю було спрямовано на суспільний добробут, а люди, що вміли це робити, були безкорисливі. Бо хіба можуть бути корисливими люди, які віддають себе (досягаючи певного віку, за певних обставин) на пожертву задля зміцнення суспільно-всесвітніх зв'язків?

Брахманські поховання Старосілля, Старогорожена й ін. зовсім або майже не мають речей. Проте вони влаштовані в гробницях, розписаних магічними знаками. Розшифровано календарі й ведичні міфологеми про нащадків праматері Адіті, які виступають тут охоронцями Світоладу. Принагідно до цього, небіжчик у парі з жертвою - подібно до пари Вішну та Індри - мали здійснювати космологічні діяння. Другий залишався у потойбічному світі, забезпечуючи першому здіймання до Неба - народним посланцем задля своєчасних дощів, тепла тощо. Значення жертв (які у араттів та аріїв обожнювалися, як і посланці) тут протилежне забитим рабам у скіфських курганах. Але відлуння попередніх традицій можна простежити й там [5, IV], у прямих нащадків іранського відгалуження аріїв. А слов'яни зберегли більш глибокі традиції не лише Дандарії й Аріану, але також Арсанії й Аратти. За Влес-книгою [2, 7д]:

Не худоба ми, а русичами стали -
і то є іншим навчення! Щоб знали (вони),
що Права з нами, а Наву ми перестали боятися -
бо Нава не має сили проти нас.
Тому ми повинні молити Богів 
про поміч у ділах ратних і старатися.
То Мати наша б'є крилами (і віщує) 
про труди ратні й славу воїнам,
що іспили води живої од Перуниці в січі скрутній.
І та Перуниця летить до нас.
І тая ріг дає, повний води живої 
для життя вічного герою нашому,
що меча ворожого дістав і голову одрубану втратив.
Тако смерті не маємо від того, але життя вічне.
І завжди брат за брата стоїть!

Є тут, як бачимо, віра в безсмертя душі, в її перебуванні під опікою БОГА. Переходячи з тілесно-речовинного в духовно-польовий стан і навпаки, вічно існує людська особистість в трьох світах почергово: в земній Яві, потойбічній Наві, небесній Праві. Тож смерть не абсолютна - відносна. І людина, ворог чи друг, - незнищенна. Тому-то арії й прагнули не так забити, як належним чином "переродити" своїх супротивникив.

Це прагнення успадкоємлено козаьким Спасом: "Не добивай ворога до кінця", "По можливості (належить) залишити супротивника цілим, дати йому можливість переглянути погляд на життя і цим покращити Світ" [1]. Такий підхід суперечить усім військовим доктринам, відомим починаючи з Біблії або з "Іліади" часів рабовласництва. Проте він же відповідає семантиці зброї араттів і аріїв, притаманній також мечам-акінакам скіфів та козацьким булавам і шаблям. Розглянемо й їх.

4. Зброя Божественних воїнів

Наведена вище думка Ф. Б. Я. Кейпера [8] про відповідність головного. космогонічного міфоритуалу ведичних аріїв "запліднюючій діяльності сперматозоїда" продовжується такими словами: "В цьому світлі було б неважко пояснити ваджру, яка пронизує гору і відкриває її". Маються на увазі гора-'Вмістилище' Вала, змієподібний і 'життєдайний' при цьому асура Врітра-'Ворота(р)', а також магічна зброя змієборця Індри-'Яйця' - палиця-ваджра. Її назва походить від статевого органа бика-Тельця і за значенням близька до 'сперми'. Отже, маємо справу з образно-інтуїтивним (міфологічним) відображенням зачаття.

Ваджра Індри розколює гору Валу начетверо, хрестоподібно. Саме такий вигляд мають деякі навершшя булав, які побутували в Аратті й Аріані, започаткувавши згодом козацькі перначі - зброю, але й знак влади. Відроджуюча символіка хрестовидих та ін. булав (а також сокир) простежується починаючи з могильника V-IV тис. до н. е. під Маріуполем. Цей могильник започаткували ще до розповсюдження курганів, на початку формування арійської спільноти. Більшість похованих були випростані й містилися у загальній ямі - залишку напівземлянки, що імітувала общинне житло. Останні ж поховання засвідчили виділення особистостей і суттєву зміну обряду: небіжчиків почали ховати у ембріональноскорченому вигляді. Змінилися й речі: поряд із традиційним мисливським знаряддям до могил стали класти булави - може й бойового, але безперечно магічного призначення. Їх держаки упиралися в пах померлих чоловіків(?), вочевидь імітуючи ваджру. Одне з найпізніших поховань Маріупольського могильника містило останки двох людей у гробниці, перекритій людиноподібною стелою; на каміннях знайдено залишки кремації. Тут є відповідності спаленням араттів і аріїв, а також індоєвропейським міфам про народження героїв із каменю (див. нижче про жерця-"Аполлона").

Магічність сокир теж проступає не тільки у їх положенні, але й у формі та орнаментиці їх кам'яних навершшів. Якщо булави здебільшого округлі (бо уосіблюють яйце) й лише іноді хрестовиді або ребристі, то кам'яні сокири арійської прабатьківщини нерідко орнаментовані. При цьому їх випуклий (а не різний, який набагато легше виконати) орнамент вказує на ритуальне "спородження" сокирами зображеного на них: блискавок-перуниць, колосків, вінків, личин богів чи героїв. Значна частина цих виробів розходилася з острова Перун (Дніпровські Пороги), де виявлено відповідну майстерню початку ІІ тис.до н.е.

Жрецькими слід вважати також специфічні "булави" без дірок: це були калатала брахманських бубонів (є й відповідне зображення). Подібне призначення мали луки без стріл. А стріли без луків (нерідко й без наконечників) відомі як брасмани - магічні знаряддя для вознесіння та дії на відстані. У могилі жерця з Майкопського кургану ХХIV ст. до н. е. такими "стрілами" було пронизано 2+2 золоті та срібні фігурки биків, втілення 4-х річних місцеперебувань Тельця в зодіаці. 6+1 стріл з крем'яними наконечниками - у похованні ХVІІІ ст. до н. е. інгульської археологічної культури з кургану біля с. Каїри (на Херсонщині) - призначалися для поцілення Тельця під час літнього сонцевороту. Лучник, який втілював тут найдавнішого з відомих натепер Аполлонів [25; 28], "сам виготовив" магічні стріли-брасмани; для їх використання небіжчик "мав скинути пута", якими зв'язали йому руки підчас поховання. Уподібнюючи Аполлонові молодого чоловіка, його приблизно за рік (бо встигли зростися перебиті лобкові кістки) до смерті позбавили статі, а згодом зробили "вогнений погляд" (замінивши очі палаючими вуглинами); голову відтяли і поклали в могилі над правим плечем. Розміщення тут же кам'яної сокири і крем'яного різака відповідає хуррито-хеттській міфологемі про чудовисько Уллікумме відповідної форми, яке - на погибель богові-громовику Тешубу - зростало на правому плечі підводного велета, але було відтято "кам'яним ножем".

Археологи, не дуже обізнані з міфологією й історією, занадто прямолінійно вважають: чим більше зброї в могилах, тим більш войовничим було суспільство; а ще коли долучити сюди кількість пробитих черепів та відтятих голів, то вийде "період військової демократії" (про рабовласницький лад мови тут не ведемо). Це вірно лише почасти, нерідко - дуже малої.

Ось деякі контраргументи [25] до існуючої мілітаристської концепції археологів та ін. [15] щодо войовничості аріїв. На вибірку з 1000 арійських поховань Дунайсько-Дніпровського регіону середин IV-II тисячоліть до н. е. припадає 15 ножів (господарчого, в основному, призначення), 12 стріл (хоча б частково, безсумнівно, мисливських), 9 сокир (почасти ритуальних) і кілька невиразних булав; слідів поранень на кістках не зазначено. До того ж, поранення могли бути ритуальними: отриманими на тризні тощо (див. вище про жерця-"Аполлона"). На десятки тисяч досліджених арійських поховань від Балкан до Алтаю відомо не більше десяти братських могил, де поховано загиблих у бою. Однак і тут не обходилося без ритуалу. Так, у воїв із Пепкінського кургану (Середнє Поволжжя) було відрубано голови, причому 11 кістяків не мали черепів: очевидно, їх забрали вороги. Трапляються й поховання окремих черепів та виготовлені з них чаші (див. нижче).

Додамо до цього ту обставину, що в похованнях з очевидними втіленнями "ідеального воїна" Індри зброї, зазвичай, немає. Найвиразніше цей образ представлено у кіммерійському (передскіфському, дійсно періода військової демократії) могильнику біля села Каїри що під Каховкою. На початку формування кладовища тут було вирито три фігурні рови з ознаками Вали, Врітри та Індри. Біля Вали - зародку новорічного Світоладу, означеного розімкненим кільцем - було зосереджено дитячі поховання. Одним із них (голова якого була похована окремо), поставленим на коліна й придавленим палицеподібною стелою, відзначили загибель Врітри - змієподібного рову. Індру позначили ровом у вигляді ембріонально скорченої людини (небіжчика, готового до відродження), а також похованням чоловіка середнього віку, вміщеного до людиноподібної ями. Зброя(?) при героєві - крем'яний відщеп. Зате над головою померлого поклали пса з двома горщиками - втілення небесного собаки Сарами, який роздобув для Індри "мертву й живу воду" (амріту та сому) напередодні його битви зі Врітрою... Отож Індра й тут більше жрець, аніж воїн.

Окреслені та інші прижиттєві й посмертні сліди на кістках із курганів, святилищ, могильників, жертовників свідчать про те, що ведичні знання - якими насичені араттська, арійська, пеласгійська та інші індоєвропейські культури - здобувалися не лише шляхом одкровень, але й фізичними пошуками меж людських можливостей; що самопожертва (буквально 'віддання себе на пожирання' учасниками ритуалу), великомучеництво, причастя тощо були не лише словами. Таким чином козацька звитяга, заснована на вірі в безсмертя душі й зневазі до мук, має глибочезне підгрунтя…

Поряд з булавами (інколи мармуровими), в катакомбних могилах інгульської культури розповсюдилися вапнякові камінці та знаряддя. Показово, що зазначені наконечники стріл із "поховання Аполлона" було виготовлено із крем'яних жовн, видобутих із крейдяної породи - порохом якої було посипано жертовного небіжчика. Ця посипка підкреслила його титаничний ('вапняковий', у перекладі з давньогрецької мови) міфоритуал. Стає зрозумілим, чому греки вважали Аполлона тринадцятим титаном (що - втілюючи також додатковий місяць місячного календаря - не загинув разом із іншими дванадцятьма богоборцями, а пробився-таки на Олімп) і втілювали його у вапнякові надгробки. Вважалося, що яку б форму той надгробок не мав - стовпа, стели, статуї померлого або ж бога - вседно то "титан Аполлон". При цьому особливо цінувався мармур: не тільки через свою красу й подібність до кісток і шкарлупи яєць (з яких відроджувалися, як ми вже знаємо, Індра й Мартанда), але й через здатність мерехтіти та подібність назви до смерті. Останню у аріїв втілювала (як досі у слов'ян та індусів) богиня Мара; греки знали подібних до неї Мойр. Останні були причетні до Аіду - 'Непроглядного' царства померлих із 'Білою скелею' Левкадою на вході до нього. Вапняковими хрестами з символікою Сонця та Місяця увінчані могили козаків… Тут ми зупиняємося перед глибинними взаємозв'язками названих божеств і богоборців та їхніх атрибутів як між собою, так і з "тунелем Безсмертя". Його проходять вмираючі на шляху до Потойбіччя, стикаючись наприкінці із світоносним втіленням неземної Любові [6; 11; 13; 23; 27]…

Отже, зброя в арійських похованнях призначалася для боротьби зі смертоносними потойбічними силами. Вона потребувала не стільки фізичної моці й відваги, скільки величезних психічних і розумових зусиль. На це найочевидніше вказують гральні кістки - які нерідко відносяться до зброї й Ведами, і за археологічними даними. Так, у одному з поховань біля селища Миколаївка (на Донеччині) поряд з кістяком лежали ніж, сокира, 5 стріл і гральні кістки. А в похованні з-під Ново-Каїр (пониззя Дніпра) гральні кістки поклали замість відрубаної й відсунутої вбік голови. "За голову - голову тут залишаю", - проказує давньосхідне закляття, спрямоване на воскресіння; мається на увазі застава небіжчиком власної голови, яка - в разі його перемоги над потойбічним ворогом тощо - може бути обміняна на голову переможеного. "Голову ставлю!", - необачно клянуться й тепер, не відаючи вже сенсу цих слів.

5. З погляду наступних доктрин

Які ж основні положення воєнної доктрини прадавніх аріїв? наскільки вони відрізняються від наступних воєнних доктрин?

Сталі уявлення про надмірну войовничість аріїв засновані на невірному розумінні (на перенесені сакральної боротьби з потойбічними силами у площину соціальних відносин) ведичних текстів і археологічних пам'яток, на хибних історичних уявленнях. Ці дві вади знято Ю. О. Шиловим у процесі дослідження араттських й арійських пам'яток української Наддніпрянщини. На відміну від марксистсько-істматівської схеми зміни формацій (перехід від общинного до рабовласницького ладу через "період воєнної демократії") відкрито "період священної демократії" - апофеоз общинного ладу, в умовах якого сформувалися й первинна державність Аратти, й військовий та ін. устрій сусіднього Аріану. В обох країнах суспільство очолювалося жерцями, а воїни були другою громадською верствою. На цій спадщині - збереженій в Дандарії й Арсанії І тис. н. е. - здійнялося й козацтво.

Влада жерців, а згодом і характерників, трималася на вміні знімати протиріччя, - головним інструментом чого залишається Спас(ительство). Його систему започаткували Аратта й Аріан за 7-5 тисячоліть до Різдва Христова. Аратського Спасителя збережено українцями як Колодія-Масляницю; арійського - як Козака Мамая. Іншим слов'янам та ін. індоєвропейським народам вони також відомі: Масленица, Гандхарва, Кентавр, Китоврас та ін.

Жерців поступилися воїнам внаслідок природнього розвитку людини й суспільства: зміни світосприйняття, зростання протиріч тощо. Врешті решт настав такий період (заміни священної демократії воєнною), коли священнослужителі почали втрачати свою майстерність проникнення в польову ("божественну") основу матеріального світу та зняття протиріч буття-й-небуття: тобто досягли верхньої межі людських сил - власних й общинних. І коли внутрішня (суттєва) саморегуляція суспільства почала замінюватися зовнішнім (формальним) порядкуванням - до влади прийшли ратоборці, друга громадська верства. Арії опинилися на стрижні цього процесу з ХХIV-ХХІІ ст. до н. е.: під час вгасання Аратти й розгорнення північної експансії семітських засновників Аккадської династії рабовласницького Шумеру.

Проте общинні традиції аріїв та шанування ними жерців зберігалися, в значній мірі, й надалі - включаючи українську козаччину з її січами, радами, характерництвом тощо. Сила традицій була продемонстрована відсіччю (в 514-512 рр. до н. е.) скіфів персам. Обидва ці етноси були прямими нащадками іранського відгалудження аріїв; обидва (хоча й далеко не в рівній мірі) досягли рабовласницької державності. Але в Персії за часів царювання Кіра та Дарія сталася остаточна зміна влади жерців владою воїнів. Відповідно змінилася й ідеологія: ведична на зороастрійську. Походи Кіра й Дарія, спрямовані вглиб Сакії та Скіфії, мали за мету затвердити - військовою силою - ці зміни в усьому арійському світі [28; 31]; обидві спроби стали невдалими…

Відповідаючи на друге запитання, поставлене напочатку заключного розділу, слід пам'ятати: чого сучасна культура європейського типу не здатна вирішувати на притаманному їй речовинному рівні, рахмани-характерники (тим паче їхні попередники - брахмани й курити) вміли вирішувати на польовому рівні, виходи на який було опрацьовано аратто-арійською культурою. Нині починається час, коли розкриття польових основ культури знову стає актуальним; відповідно зростає важливість аратто-арійських, загалом народних традицій.

Наголосимо вищезроблений висновок: уявлення про надзвичайні войовничість та жорстокість аріїв - хибні. Так мали право уявляти хіба що общинна Аратта й наступні за нею общинні ж племена V-II тисячоліть до н. е., - але порівняно з воєнщиною рабовласницьких та інших класових формацій (включаючи сьогодення) арії були надзвичайно миролюбиві: бо мали подібні, хіба вже розбещені, общинні чесноти. Головна різниця між арійською й наступними військовими доктринами полягає в установці останніх на нищення ворогів та (у кращому разі) їх поневолення. Арійська ж доктрина набагато гуманніша. За нею, ворогів "перероджували" - і не тільки зброєю, але й обрядово. Ще й войовничі скіфи (прямі нащадки іранського відгалудження аріїв-індоіранців) уподібнювали свій меч-акінак чоловічому органу продовження роду. І козаки, спадкоємці арійських традицій, найвищою зброєю вважали некривдну булаву, а смертоносну шаблю називали матір'ю, сестрою, дружиною.

Щоб там не патякали про жорстокість козацтва, але людяність, шанування життя - і ворожого також - були у них на першому, священному місці [7]. Найзвитяжніший кошовий отаман Іван Сірко - який втратив у боротьбі з тарами обох своїх синів - порятував тих же татар, коли їх косили чума й посуха. Здавалося б (за християнською навіть мораллю): ну й нехай вороги перемруть, їх карає сам Бог! Проте зневірені вже татари звернулися за поміччю не до Аллаха чи Христа, а до "урус-шайтана" Сірка - найавторитетнішого серед козаків-запорожців. Вони попросилися пожити й відлікуватися у благодатній долині Дніпра, і Сірко їм дозволив. А всім незгодним з відповідав: "Будьмо людьми"!

Цими словами славетного носія арійсько-козацького лицарства й слід завершити розгляд їхніх військових традицій. Заповітним гаслом яких було і має залишитися назавжди [1]: "Країнець рожден для щастя од спільної дії по виживанню родини та краю".

Ю. О. ШИЛОВ
козак Запорозького Спасу
генерал-майор АЧКВ
професор МАУП

ЛІТЕРАТУРА: