Олександр Ткачук

До 1991 року все було однозначно зрозумілим - "Ватутіна вбили бандерівці". А напис на пам'ятнику "Від українського народу" символізував принизливе публічне каяття українців за "злочинні дії оунівського підпілля" перед "великим російським народом".

Та із середини 90-х років у пресу почали просочуватися нові документи. З'явилися раніше сховані "подалі" протилежні свідчення, несподівані наукові розслідування. І питання враз утратило свою гранітну однозначність.Усе стало хистким і неясним.

Таємниці поранення Ватутіна

Щоб розібратись в цьому важливому для історичної правди питанні, розглянемо обставини поранення командуючого 1-м Українським фронтом генерала армії Ніколая Ватутіна. Одразу зауважимо, що суперечностей тут більше ніж відповідей на них. Вони починаються вже від самого рішення здійснити інспекційну поїздку по 60-тій і 15-тій арміях.

Так, Георгій Жуков у своїх "Воспоминаниях и размышлениях", надрукованих у 1969 році московським видавництвом АПН, згадує, що він радив Ватутіну самому не їхати, а послати когось зі своїх заступників. Однак один з членів Воєнної ради фронту наполегливо підтримав Ватутіна у необхідності поїздки. Жуков не називає прізвища. Але за рангом, хто б міг собі таке дозволити, там був лише Нікіта Хрущов. У наступних виданнях мемуарів Жукова цю фразу було вилучено.

З історії СРСР ми знаємо, що Хрущов часто виконував особливо делікатні завдання Сталіна. Так, зокрема, саме його наприкінці 30-х років було направлене з великим контингентом працівників НКВС до України - для доведення репресій до апогею. Докладніше про це - "Великий терор" Роберта Конквеста, Луцьк, ВМА "Терен", 2009 рік. Складається думка, що хтось свідомо підштовхував генерала в небезпечну зону. Виявляється, Військова рада фронту була інформована про наявність активно діючих повстанських загонів. Але відповідні особи чомусь не запропонували "броньованих засобів пересування" для належної охорони високого військового чину. Хоч були зобов'язані це зробити. Про це свідчить довідка генерал-майора Белянова, заступника начальника управління контррозвідки СМЕРШ 1-го Українського фронту, а також спогади Жукова, генерал-майора Крайнюкова, водія Ватутіна та інші документи.

Дивною, м'яко кажучи, є поведінка людей, що безпосередньо відповідали за безпеку Ватутіна. Так, за дорученням офіцера з особливих доручень полковника Сємікова, майор Білошпицький мав розвідати шляхи пересування командуючого. Майор, виконавши завдання, запропонував три варіанти маршруту. Однак керівництво обирає той, де були зафіксовані сутички з українськими партизанами.

Чому?..

29 лютого 1944 року. У супроводі 8 охоронців і штабних офіцерів Ніколай Ватутін виїхав до 60-ї армії. При наближені до села Мілятин охорона почула попереду перестрілку, але проігнорувала небезпеку. Хоча за інструкціями мала одразу змінити напрямок руху. Згодом попереду виявили велику групу людей. Але колона далі продовжувала рухатись, доки по них, із засідки, на відстані 200 метрів не було відкрито вогонь.

В описі бою його учасниками міститься низка принципових розходжень. Це стосується й участі у поїздці Нікіти Хрущова, і кількості машин, і кількості повстанців, і поведінки генерала та його охорони.В одному місці чисельність партизанів називається біля 200-300 осіб, далі зменшується до сотні... А наприкінці виявляться, що їх було декілька десятків. Й, швидше за все, це був не бойовий підрозділ УПА, а місцева самооборона.

Описання характеру бою теж викликає багато запитань - починаючи від твердження Жукова, що Ватутін особисто очолив оборону, і аж до того, що його пораненого винесли бійці з автомобіля. Місце поранення говорить, що обидва твердження очевидно надумані. Адже як в автомобілі куля могла вдарити знизу, коли стріляли збоку? Так само, як і описання геройської поведінки генерала, коли він нібито особисто очолив оборону.

Дослідник Грішин у статті "Загадка гибели генерала Ватутина" для характеристики події взяв за епіграф слова Лєрмонтова:

Гарун бежал быстрее лани,
Быстрей, чем заяц от орла,
Бежал он в страхе с поля брани...

І це, очевидно, правда. Бо тікали так, що партизанам залишили всі штабні карти разом із генеральською шинеллю.

Реконструкція бою виглядає приблизно так. Після перших пострілів, коли машина застрягла, Ватутін із солдатами швидко відступив до найближчого придорожнього рову й заліг там. От тоді куля й вдарила його ззаду у верхню частину стегна. Але кулі не літають колами - пролетіла над головою, повернулась назад і попала в ногу? Стріляли не з лінії фронту повстанців, а з тилу? Складається враження, що чиясь невидима рука не тільки спрямувала Ватутіна в місце, де по ньому можна було відкрито стріляти, але, вибравши зручний момент, нанесла удар у спину.

Хто це зробив - достеменно невідомо. Однак дослідники тих подій зауважують, що саме в той час у районі описуваних подій перебувала розвідувально-диверсійна група держбезпеки "Тайга", яку особисто опікував терорист № 1 Павло Судоплатов - спеціаліст по прибиранню неугодних Сталіну фігур. Суперечливість фактів, а також сталінська традиція для постраху вбивати своїх, робить це припущення цілком імовірним. А щодо міфів радянської історичної літератури про снайпера, що перебував серед повстанців - чи то угорця, чи то німця, - то це з того самого арсеналу, що і ярлик "українсько-німецькі націоналісти".

Знаки товариша Сталіна

Сталін, як справжній хижак за своєю природою, виробив своєрідний стиль поведінки при "усуненні" противників. Перед черговим кровопусканням він любив помучити, погратись з безпорадною жертвою. Щось подібне робить кіт зі впійманою мишкою. Так, убиваючи своїх однопартійців, з якими пройшов пліч-опліч довгий шлях, він спочатку давав їм своєрідні знаки про близький кінець. Знаки, що були зрозумілі тільки жертві й найближчим глядачам - соратникам із партійної та державної бюрократії. Це робило насолоду особливо вишуканою, перетворюючи її майже в окультну містерію. Про задоволення від реалізації цієї психічної патології Сталін прямо говорив Каменєву та Дзержинському: "Вибрати жертву, - казав він, - підготувати детальний план, втамувати ненаситну жагу помсти, а тоді умиротвореним лягти спати... - немає у світі нічого приємнішого".

Мотиву ліквідації Ватутіна ми достеменно не знаємо. Але можна припустити, що Сталіна лякав новий бойовий командний склад Червоної Армії? Армії, що пройшла випробовування найжорстокішими роками війни, і перетворилась на справжню силу. І яку потрібно було тримати під суворим контролем.

Чи отримував подібні знаки Ніколай Ватутін? Уважний аналіз наявних історичних джерел та історичних досліджень дозволяє зробити висновок: так, отримував. З погляду моралі Ватутін нічим особливо гуманним не відрізнявся від інших військових керівників, особливо у ставленні до простих солдатів. Але як би там не було, а факт залишається фактом - це був бойовий генерал, який брав участь у головних битвах Другої світової війни: оборона Ленінграда, Сталінградська та Курська битви... Особливо Ватутін відзначився в плануванні та проведенні Корсунь-Шевченківської операції, коли вдалося оточити, і полонити велике угрупування німецьких військ. У цій битві були задіяні два фронти: 1-й Український - під командуванням Ватутіна, і 2-й Український - під командуванням Конєва. Так ось, у наказі Головнокомандуючого було згадане ім'я лише одного автора перемоги - маршала Івана Конєва. У середині лютого 1944-го в Москві прозвучав салют на честь перемоги воїнів 2-го Українського фронту. Ватутіна і його фронт ніби забули. Це був очевидний публічний знак неприязні Сталіна до Ватутіна.

Ще одним знаком може бути вперте небажання Головнокомандуючого присвоювати Ватутіну звання Героя, незважаючи на всі його заслуги. Це було зроблено лише в 1965 році, після відсторонення від влади двох найвпливовіших фігурантів того часу - Сталіна й Хрущова. Ватутіну було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а згодом установлено пам'ятник роботи Вучетича.

Свідчення дочки генерала Ватутіна

У київському госпіталі у Ватутіна почалася гангрена, яку легко можна було вилікувати, застосувавши американський пеніцилін. Однак Сталін особисто найсуворіше заборонив його використовувати при лікуванні генерала. Про це прямо говорили Хрущов та інші свідки тих подій. І це - доведений факт, що визнається всіма істориками. Звичайно, можна прикидатися дурниками, як це роблять деякі дослідники, і все списувати на маніакальну підозрілість Сталіна. Той, нібито, остерігався отруєння генерала американськими ліками.

Проте Йосипа Віссаріоновича можна запідозрити багато в чому, але тільки не в наївності. Бо одночасно у всій країні й у тому ж госпіталі, де лежав генерал, пеніцилін масово використовувався для лікування поранених солдатів і офіцерів, рятуючи життя сотням тисяч людей. Чому ж лише Ватутіну він міг зашкодити? На справжні наміри Сталіна опосередковано вказує ще одне: категорична відмова Ватутіна від'їздити на лікування до Москви. Певне, генерал сподівався, що у прифронтовій зоні, подалі від Кремля, йому вдасться вижити. А там, чого доброго, удасться змінити гнів на милість злобного тирана. Та, як показала дійсність, це були марні сподівання.

Ще в 2000 році газета "Столичные новости" надрукувала інтерв'ю з дочкою Ватутіна, яка перебувала тоді в Києві біля батька. Вона яскраво описує ту ситуацію: "Півтора місяці тато лежав у госпіталі. Казали: "Все нормально, чекайте..." Майже кожен день до батька приходив Хрущов, не казав нічого істотного, потискав руку і йшов собі. У тата почалася гангрена. Він просив: "Відріжте мені ногу, чорт із нею, буду жити без ноги". Батькові кололи знеболювальне, але все одно він був у жахливому стані. Генерал, герой війни, кричав благим матом на всю лікарню. Лікарі приходили до палати і обурювались: "Не обманюйте, вам не боляче, перестаньте над нами знущатись..." Нога загнивала, звідти буквально вилазили черви. Почалось зараження крові. 15 квітня 1944 року тато вмер..." На запитання кореспондента: "А ви переконані, що Ніколая Ватутіна просто "прибрали?" - Олена Ватутіна дає однозначну відповідь: "Це був наказ Сталіна".

Власне, для родини Ватутіна ім'я його справжнього вбивці не було секретом ніколи, як і для всієї тодішньої радянської верхівки. Бо, у значній мірі, демонстративне знищення відомого воєначальника символічно попереджало, що ніякі заслуги, ніяка слава не врятує від помсти вождя. І тільки тваринна відданість, і послух можуть служити примарною гарантією безпеки. І таку поведінку потрібно щоденно демонструвати. Як це робили, наприклад, Калінін і Молотов, дружин яких Сталін відправив у табори, хоча названі опричники йому фактично нічим не загрожували. Все це робилося лише для утримування останніх у відповідному тонусі. Таку ж роль своєрідного "жертовного барана" для постраху найближчого, особливо військового оточення, і мала відіграти своєрідна страта Ватутіна.

Що робити з фальшивим написом на пам'ятнику?

Україна сьогодні живе в очікуванні масової російської атаки на історичну правду про Другу світову війну. Справжні сторінки Другої світової поступово відкриваються сучасними українськими істориками. Публікується багато цікавих спогадів.

Згадаймо хоча б про один із них: форсування Дніпра. Колишній розвідник, а згодом офіцер з особливих доручень при генералові армії Ватутіні, капітан Юрій Коваленко наводить шокуючі факти ставлення вищого армійського керівництва до новомобілізованих із лівобережної України. У цьому питанні ані Жуков, ані Ватутін не відрізнялися один від одного. Коваленко переказує розмову, що відбулася, за його словами, у штабі за участю Георгія Жукова. На зауваження когось зі штабних офіцерів, що для новомобілізованих лівобережних українців не вистачає обмундирування й зброї, він сказав: "Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они - предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать".

І їх кинули в крижані води Дніпра, без обмундирування, з однією гвинтівкою на десятьох. Правдивість цих слів підтверджують праці багатьох сучасних українських істориків, зокрема, Володимира Кучера та Петра Чернеги, у книжці "Україна у Другій світовій війні (1939-1945)". Такою була ціна перемоги. Ціна, у якій українці були звичайним гарматним м'ясом у далекосяжних геополітичних намірах їхніх начальників.

І між першими та другими існувала принципова лінія розподілу. З одного боку - Сталін, Каганович, Жуков і їхні опричники. А з іншого - прості червоноармійці Юрій Коваленко, Левко Лук'яненко, Анатолій Дімаров... І, безсумнівно, воїни Української Повстанської Армії, та багато, багато інших. Ідейні послідовники перших організовують сьогодні потішні паради на Красній площі, намагаючись і нас змусити крокувати під бій їхніх барабанів. Ми ж - українці - віддавши шану всім полеглим у тій війні, мусимо свідомо відсторонитись від цього шабашу на крові.

Замість постскриптуму

Напис на пам'ятнику Ватутіну був зроблений у середині 60-х років. Він символізує собою яскравий приклад тодішньої антиукраїнської кампанії. І залишати його недоторканим - недопустимо. Бо це буде мовчазна згода на подальше торжество підлості та насилля, буде пам'ятником не Ватутіну, а його катам. Цей напис потрібно виправити. Як з погляду поваги до загиблого, адже "мертві сраму не імуть", так і задля зняття з українського народу безпідставних звинувачень у його смерті. І замість слів "від українського народу", написати: "Генералу Ватутіну, убитому за наказом Сталіна"!

Джерело:
http://pravda.com.ua/columns/2010/05/5/4960514/