Олександр Черненко

І СТАЛАСЯ, БОЖЕ, ВОЛЯ ТВОЯ!

на головну

Показувати можна тільки зрячим.
Співати пісню - тільки тим, хто чує.
Даруй себе тому, хто буде вдячним,
Хто розуміє, любить і цінує.
Омар Хаям

Не перший рік найзапеклішим і найгострішим питанням, а звідси і найголовнішим для прийдешнього майбутнього, є визначення поля звитяги славного нашого минулого, сучасної мовою – історіографії, аналізу перебігу подій пов’язаних з тим що і як було на нашій таки землі, що за люди ставали призвідцями, поводирями нації і як вони вершили і торували подальшу нашу ж таки долю.
В часи «пєрєстройкі» СССР цю проблему доволі влучно окреслив американський історик Роман Шпорлюк: «Якщо вони (тут мається на увазі не тільки Україна й українці, а також всі етноси та народи що складали на той час совєцьку імперію О.Ч.) приймуть офіційну історію як рамки, в яких будуть себе розглядати, вони перестануть бути окремими націями і таким чином утратять спроможність діяти самостійно» (Шпорлюк Р. Україна і Росія// Віднова. - 1987. – Ч.6-7. – с.330).  Зрозуміло що під машкарою «офіційної історії» мався історичний опус Краткого курсу історії ВКПб.

Якась дивина твориться! Чудасія майже за Миколою Гоголем. Поле Полтавської битви 1709 р., будьмо відвертими – поле гіркої ганьби, теперішні керманичі Полтавської області «домудрувалися» разом з Москвою, безпосередньо з послом Москви в Україні (тепер вже колишнім) Чорномординим, облаштовувати і свято зберігати. Нащо? Щоби нам очі постійно пекло? Щоби пам’ятали, яко буває з тими хто не вважає за гідне облизувати гниловодного лаптя?!! Ото так слава! То що ж – забути? Ні! Забувати не треба, навпаки – довіки пам’ятати,особливо вікопомну репліку московського царя Піотра І Гнатові Галагану – «Спасіба хахльонок!», яку він кинув цій потворі за «безцінну допомогу» щодо зруйнування Січі Запорозької і яка, наче гнів господній, виокреслила вінець подій того Поля. І не тільки того. Не треба також забувати й того, що рід цього «аблізиватєля масковскага лаптя» давно вже перестав існувати. Зник, як марево, як фантом. І це не зважаючи на те, що онук того Гната все своє життя намагався спокутувати гріх діда працюючи на Україну і її майбутнє. Така карма. За гріхи дідів спокутують онуки. Долю й конем не обскочиш!
А як з іншими полями слави? Нашої слави і звитяги! Скажімо з полем на р. Куколці під Конотопом? Чи багато нащадків «славних прадідів великих» пам’ятають (чи, бодай, знають!) про нього?
Спробуємо, користаючись різного роду historici та chronici історіописців, почути переказ правди (vertate intentere).  За допомогою хронік (chronicus), представимо події у часі і знатимемо коли, а вже з  історії (historicus), знайдемо відповідь як і чому.
Отже – поля слави. Поля пам’яті тієї слави. Питання перше – чи пам’ятає молода поросль, бодай, хоча б про такі поля:

Не певні того. Навіть найближче оточення громади, пробі, – вчені мужі в царині історії України, не вельми обізнані щодо перебігу подій на тих Полях.

***

Конотоп.
Поле битви під с.Соснівка.
Перемога визначальна й знаменна.
Але чому вона мала місце?
В чім причина і які її наслідки в долі України?

Однією з головних причин вважається Гадяцька угода.
«И чем была бы Малороссия, в действительности, если бы Гадячские статьи могли быть когда-либо выполнены? У нас свои войска, свои Академии, школы, типографии, свое правительство, свои законы, своя монета, своя вера; Гетман раздает награды, жалует дворянством, даже над Польскими войсками, находящимися в Украйне, имеет главное начальство. Мы имеем право вступать в союз с Крымом, только не с Москвою, имеем свою торговлю, свое мореплавание; даже вправе держать неутралитет в войнах Королевства с другими державами; — это уж не протекция, это государство независимое, отдельная держава в державе другой!
… 10го Июня 1659 года, на Сейме Варшавском присяга началась с обеих сторон. Ян Казимир, Примас Лещинский, Великий Коронный Гетман Потоцкий, Маршал Посольской Палаты Глинский, Земские Послы, Епископы и Сенаторы присягнули в ненарушимости Гадячского условия.

Митрополит Балабан, все наши Епископы, Константин и Федор Виговские, Обозный Носач, Генеральный Писарь Иван Груша, Старшины и козаки присягнули в верности и повиновении Королю.
Наконец и Немержиц, один из послов от войска Запорожского, который соединялся с Шведами и Ракочи против Республики, и который принял Арианизм, и он присягнул, принял Веру Православную, целовал крест: и перекрестился по Русскому обычаю.
Тогда объявлено было козакам всепрощение, и многие из них были пожалованы Шляхетскими достоинствами, а договор между двумя народами внесен в конституцию» – так переповідає  нам події тих часів М.Маркевич.
Як бачимо вся визначна православна ієрархія засвідчила прихильність до цієї угоди. Воно й не дивно, оскільки переважна частина мала змогу відчути присмак загарбання духовного поля України московським хрестом у лаптях.
У своїй праці «История России с древнейших времен» (ТОМ 13. ГЛАВА ПЕРВАЯ. РОССИЯ ПЕРЕД ЭПОХОЮ ПРЕОБРАЗОВАНИ)  Соловьев С. М. так подає ситуацію в Московській церкві:
… 1655 году прислали белорусов в Вологду, и священники обратились к архиерею с вопросом, пускать ли их в церковь и ходить ли к ним с требами. Архиерей к патриарху, и тот отвечал: «Если кто не истинно крещен, обливан, тех крестить снова, а умерших погребать».
… Малая Россия благодаря борьбе с латинством раньше почувствовала потребность просвещения и владела уже средствами школьного образования. Стало быть, великороссиянину можно было учиться безопасно у малороссиянина, который приходил в рясе православного монаха; можно было также учиться безопасно у грека православного. Отсюда в XVII веке, пред эпохою преобразования, мы встречаем непродолжительное время, когда за наукою обращаются к малороссиянам или вообще западнорусским ученым и к грекам.
… Иностранцы повторяли: «Нет страны в мире, где бы пьянство было таким общим пороком, как в Московии. Все, какого бы звания, пола и возраста ни были, духовные и светские, мужчины и женщины, молодые и старые, пьют водку во всякий час, прежде, после и во время обеда». Архиерей пишет окружное послание духовенству своей епархии: «Учили бы вы людей божиих каждый день с прилежанием. А как случится вам читать поучение от божественного писания, тогда б один читал, а другой за ним толковал, а хорошо, если б кто и читал и толковал сам, чтоб простым людям было что принять от вас. Видим, что в простых людях, особенно же и в духовных чинах, укоренилась злоба сатанинская безмерного хмельного упивания, а такое сатанинское ухищрение многих людей отлучает от бога». Легко было написать: читайте и толкуйте, когда было тяжело, не было уменья к этому делу, да и нигде не водилось. Давно уже, в продолжение веков, повторялось о хмельном упивании как о сатанинском ухищрении, и все понапрасну. В обществах, подобных русскому XVII века, в обществах, слабых внутренно, всего крепче вера во внешнюю силу. Правительство распоряжается всем, может все сделать. Игумен бьет челом великому государю, что без царского указа ему нельзя справиться с братиею: «От пьянства бывает многая вражда и мятежи; иные священники, клирошане и простая братия в том обычае закоснели, и от такого нестроения игуменам бывают перемены частые; без игуменов в монастыре проходило многое время, и привыкли жить по своей воле».
 …  Новгородский митрополит в своей грамоте повторяет: «Игумены, черные и белые попы и дьяконы хмельным питьем до пьянства упиваются, о церкви божией и о детях своих духовных не радеют, и всякое бесчиние во всяких людях чинится: сделать заказ крепкий, чтоб игумены, черные и белые попы и дьяконы и старцы и черницы на кабак пить не ходили, и в мире до великого пьянства не упивались, и пьяные по улицам не валялись бы».
То ж і не дивно, що послідовники П.Могили намагались бути якомога далі від такого «спасіння душі».

А що ж являла собою Московщина?
В чому крилася причина такого неприйняття її звичаїв та порядків, принаймні у того люду посполитого, а передусім козацької старшини, яка не раз бувала в межах північних одновірців?
У своїй праці «Курс русской истории» В. О. Ключевский відкриває нам на це очі: «Быт беглых, как он рисуется в актах, заставляет забывать, что имеем дело с христианским обществом, оборудованным всякими властями, церковными и полицейскими. Дворовый человек убегал, бросая жену и детей, бродил по барским усадьбам, сказываясь вольным и холостым, под чужим именем. В одной усадьбе его женили на дворовой и брали на него в Холопьем приказе служилую кабалу. Новая жена становилась ему не "в любовь"; он бросал ее и, "попамятовав свой грех", шел к прежнему барину "старой своей жены и дочери выкрадывать", но здесь и попадался. Такую повесть читаем в одном акте 1627 г. Подобные похождения крепостных были столь обычны, что их отметило и Уложение (гл. XX).
КРЕПОСТНОЕ ПРАВО И ЗЕМСКИЙ СОБОР. Закрепощение крестьян нанесло земскому представительству двойной вред, политический и нравственный. Едва земский собор стал складываться в выборное всенародное представительное собрание, как из состава его выпало почти все сельское земледельческое население. Земский собор потерял под собою земскую почву, стал представлять собою только службу и посадское тягло с их узкими сословными интересами. Принося к престолу мысль лишь немногих классов, он не мог привлечь к себе ни должного внимания сверху, ни широкого доверия снизу. Мелкие черты крепостного быта, только что приведенные мною из частных актов, самой своей мелочностью наглядно очерчивают уровень и объем тех житейских интересов и отношений, с какими приходил носитель крепостного права в среду народных представителей. В господствующем землевладельческом классе, отчужденном от остального общества своими привилегиями, поглощенном дрязгами крепостного владения, расслабляемом даровым трудом, тупело чувство земского интереса и дряхлела энергия общественной деятельности. Барская усадьба, угнетая деревню и чуждаясь посада, не могла сладить со столичной канцелярией, чтобы дать земскому собору значение самодеятельного проводника земской мысли и воли.

Така перспектива аж ніяк не могла сподобатись ані козацькій старшині, ані люду посполитому. То ж і не дивно, що лише за чотири роки після т.зв. «Переяславської угоди», якою Московія скористалася як туалетним папером в травні 1656 року, оголосивши війну союзнику України Швеції, яка «вже взяла Познань і ціла Велика Польща була в її руках» (Д.Дорошенко, Нарис історії України, Т ІІ, «Дніпрова хвиля» – Мюнхен, 1991, – 349 с., ст.42), а далі й того більше – в серпні у Вільному за спиною українського козацтва таємно уклала мир з Польщею, без згоди на те України, – випало послідовникам Б.Хмельницького стати на прю з тими московськими угодівцями. Зрозуміло, що Переяславську угоду, де однією з головних вимог був військовий союз якраз проти Польщі de facto можна вважати скасованою. Це засвідчила генеральна Рада в Чигирині в жовтні 1656 року: «...усі полковники, осавули й сотники склали собі взаємно проміж себе присягу, що коли хто небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть». Але не стало Б.Хмельницького. Його ідея створення династичної монархії в Україні відійшла разом з ним. Після смерті Б.Хмельницького, зважаючи на вік (а більше на недолугість) його сина Юрася гетьманом обрано І.Виговського. Для багатьох істориків безсумнівно, що гетьман Хмельницький наприкінці життя розчарувався у Москві і шукав нових союзників. Його генеральний писар, а згодом гетьман Іван Виговський продовжив цю політичну лінію.
Щоправда, умови ставали все більш складними. Москва не призупиняла спроб послабити козацьку державу, всіма силами підігрівала неспокій у суспільстві, зокрема, підбурювала повстання низових козаків проти Виговського – іноземні сили використовували недовіру як до нього, так і до його найближчого оточення з козацької старшини.

 І сталося! Чи то за своєї недолугості, чи то відшукування перспективи непогано влаштуватися, саме в такій  вищенаведеній перспективі Московських холуїв, охочі все ж таки віднайшлись.

Механізм руйнації, який породив ребелію Б.Хмельницького, але яку, той же Б.Хмельницький, міг вгамовувати, ставши на шлях державотворення, зупинити І.Виговський вже не мав можливості.
Запорозька Січ. Саме вона на той час стала гніздовищем демагогії, авантюр і авантурників. «… Під залізною рукою Богдана Хмельницького запорожці були слухняним знаряддям українського уряду й не втручалися ні в яку політику. Всякі прояви непослуху або фронди він карав дуже рішуче. Але зараз же по смерті Богдана Хмельницького запорожці підіймають голову. Запорожжя стає гніздом опозиції проти гетьманського уряду й супроти правлячої старшинської верстви. Запорожці починають вмішуватися в політичне життя України й висувати своїх кандидатів на гетьманство. Московський уряд зрозумів дуже добре, якого корисного для себе союзника він може знайти в запорожцях. Він заводить безпосередні зносини з запорожцями, посилає їм гроші, подарунки, запаси амуніції й поживи. І запорожці дійсно грають на руку московській політиці. Вони піддержують Пушкаря проти Виговського, Бруховецького проти Сомка, Суховія й Ханенка проти Дорошенка, Петрика проти Мазепи.» (Д.Дорошенко, Нарис історії України, Т ІІ, «Дніпрова хвиля» – Мюнхен, 1991, – 349 с. с. 128-129) Першим таким «пташком» вилетів полтавський полковник Мартин Пушкар. Товариство, вийшовши з Січі, почало грабувати хутори козаків. За наказом І.Виговського Дніпровський Низ було заблоковано. Порозумівшися з кошовим січовиків Яковом Барабашем, Пушкар б’є чолом до Москви. І московський посланець Хітрово запевняє його в підтримці царській!
Оцінивши двозначність ситуації, Виговський прийняв рішення ударити першим. Він поновлює активні зносини з Кримом і, дочекавшись підходу ногайської кінноти Карач-бея, на початку травня 1658 р. виступає в похід на Лівобережжя, де в районі Полтави точилися локальні сутички, спровоковані козаками Пушкаря.
Після двотижневої облоги Полтави Виговському вдалося виманити військо Пушкаря й Барабаша на урочище під містом, де 11 червня стався відкритий бій. Пушкарівці були вщент розгромлені, загинув і сам Пушкар, що бився надзвичайно хоробро. Відтяту голову полковника на списі принесли до намету Виговського. Полтаву цього ж дня було дощенту спалено, Якова Барабаша упіймано і повішено. Як твердили сучасники (втім, очевидно, як завжди перебільшуючи), антигетьманський виступ потягнув за собою загибель з обох сторін до 50 тис. людей, винищених уже без втручання «ляхів».
Ось як подає нам перебіг тих подій з незрівнянним пафосом козацький літописець Самійло Величко: «…Ще не згас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни Хмельницького, запаленої з поляками, війни, яка сильно палала вісім років і з’їдала тоді Україну з Короною Польською взаємними руйнуваннями, ще не зітліли до решти людські трупи, прослані на всіляких лядських і українських бойовищах від посварної зброї, ще не змита дощовими краплями очервонена людською кров’ю на багатьох крайоглядах земля, ще не очистилося до чистого свого первісного й нешкідливого стану посмерджене від людських трупів повітря, ще не засохли сльозотічні зіниці матерів по синах, а жінок по чоловіках та інших своїх кревних, побитих військовою зброєю, ще не могли ні Україна від поляків, ні поляки від України зійтися з кревними своїми в господах своїх у любому колі чи поспати солодким сном, бувши впевненими у сподіваному мирі, аж тут, на цьому боці Дніпра, від Переяслава й Полтави, з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї сили до людського роздору новий великий вогонь внутрішніх чвар та кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь».

Виговський зі старшиною виступили з міжнародним маніфестом, пояснюючи причини, що привели їх до повного розриву і війни з Москвою.
«Ми, все військо Запорозьке, заявляємо й свідчимо перед Богом і цілим світом цією нашою невинною й чистою маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали ніякої іншої мети, як тільки оборону святої Східної Церкви й прадідівської свободи, якої любов'ю ми держимося, її провадив вічної пам'яті наш гетьман Богдан Хмельницький і канцлер наш Іван Виговський. Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою Божою й справами громадськими. Задля того ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а згодом і з найяснішим королем Карлом Густавом, і всім ми завсігда дотримували, заховували їх непорушними, і додержували вірність. Навіть і Польщі не дали ми ніколи причини нарушити пакти, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освячену кров'ю, могли зберегти, а після смерті передати потомкам нашим».
Далі в маніфесті говорилося, що цар московський не виправдав надій України, не виконав своїх обіцянок; не надавав допомоги проти ворогів, розпочав трактати з Польщею коштом України, наказав ставити в Києві фортецю, щоб держати народ в ярмі, нарешті задумав зовсім знищити Білу Русь і Україну з усім Військом Запорозьким, почав сіяти усобицю, піддержувати бунти проти гетьмана. «Москва готує нам ярмо неволі насамперед внутрішньою громадянською війною, а далі відкрито своєю власною зброєю, без усякого приводу з нашого боку». Наприкінці в маніфесті зазначалося, що не на українців «спадає відповідальність за нову війну, що вже розпалилася, й що вони «примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів із проханням про допомогу для своєї свободи».
Оскільки Швеція на той час припинила війни й пізніше формально замирилася з Москвою і Польщею, Виговський зі старшиною, вище православне духовенство з київським митрополитом Діонісієм Балабаном прийняли пропозицію про союз із Польщею, яка, будучи ослаблена майже безперервними війнами, прагнула знову приєднати козаків, обіцяючи Україні самостійність у межах Речі Посполитої. Серед польських політиків уперше почали лунати, щоправда, поодинокі голоси, які закликали визнати в якійсь формі українську державність. За приклад можна навести меморіал познанського воєводи Лєщинського: «Що досі ми не прийшли з ними до згоди, не козаки, а ми винні, бо дивилися на них згорда, не як на людей — не те, що як на нерівних нам, але не вважаючи їх за людей! Та Бог показав, що це такі ж люди, як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани — що так завзято стояли за свої вольності, що годилися краще загинути, ніж жити без свободи. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за свободу, а ми за своє безсиле панування... Справді, треба їх визнати за націю, а не за партію; даймо ж їм спокій та ніяким штучним та неприродним способом не викликаймо інтриг, і не розбиваймо їх. Нехай з ними буде така унія як литовська; нехай один народ над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами тримаються держави, а підвищення одного народу над другим приносить розлад».

Після тривалих попередніх переговорів 16 вересня 1658 р. гетьман зібрав під Гадячем козацьку раду, на яку прибули й комісари Речі Посполитої. На подання Виговського рада схвалила так звані Гадяцькі пакти. Гадяцький трактат, концепцію якого виробив Юрій Немирич, спирався на ідею перетворення Речі Посполитої у федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського-Руського і Великого Князівства Руського, тобто Козацької держави. Усі три частини федерації мали об’єднуватися особою спільно вибраного короля, спільним виборним сеймом і зобов’язанням погоджених військових дій проти зовнішнього ворога. Вищим органом законодавчої влади на території Великого Князівства Руського мали б виступати Національні Збори, тобто виборний парламент, а виконавча влада – належати пожиттєво обраному і затвердженому королем гетьманові. Князівству належала власна скарбниця, свій вищий судовий трибунал та підпорядкована гетьманові армія у складі 30-тисячного Війська Запорозького, якому підтверджувалися усі права та вольності, а також 10-тисячного найманого війська. Православна церква урівнювалася у правах з Римо-католицькою тим, що в спільному сенаті Речі Посполитої постійні місця сенаторів отримували православний митрополит і п’ятеро владик, а унія на території Князівства мусила бути скасована. Окремим пунктом Гадяцької угоди оговорювалося існування двох університетів: Києво-Могилянської академії, урівняної у правах з Краківською, і новоствореної вищої школи зі статусом університету; по всій території держави дозволялося без обмежень засновувати колегії та гімназії з правом викладання по-латині. Врешті, проголошувалася повна свобода друку (у тому числі в питаннях, дотичних релігії), аби лиш друкована продукція не містила випадів проти особи короля.
Пункти були підтверджені під Гадячем у присутності Немирича, Верещаги та Сулими, які були спостерігачами на сеймі. Гадяцька угода, підписана 350 років тому 16 вересня 1658 року в тодішній столиці Гадяцького полку, мала на меті перетворити Річ Посполиту Двох Народів, себто Короліство Польське і Велике Литовське Князівство, у федеративну Річ Посполиту Трьох Народів, з третім, рівноправним членом – Великим Руським Князівством.

Пункти пакту з козаками.

Як бачимо, ідеї Гадяцького трактату є яскравою пам’яткою політико-правової думки свого часу, що за умов реалізації справді мали б шанс утвердити майбутнє польсько-литовсько-білорусько-української спільноти і оновити Річ Посполиту через нові форми співжиття її народів.
Але… «Між козацтвом, цією провідною й правлячою верствою Української Козацької Держави, позначаються два взаємно ворогуючі між собою напрями: з одного боку, партія старшини, яка стоїть за найширшу автономію України, коли не за самостійність, з аристократично-ліберальним устроєм. На чолі цієї партії стає сам гетьман Іван Виговський, поставлений з волі старшини замість молодого Юрія Хмельниченка; ідеологом її являється європейськи освічений Юрій Немирич…»
«… ця партія висуває ідею федерації України з Польщею й Литвою і пробує реалізувати її в формі Гадяцької умови 1658 р. Але маси козацькі, піддержувані в цьому міщанством і селянством, не співчували цій ідеї. Вони то й творили другу, хоч не зорганізовану, але потужну партію. Підбурювані різними авантюрниками й демагогами з посеред самої козацької старшини і з поміж запорожців, маси тягли до Москви, вважаючи, що там знайдуть у московського царя захист своїх соціальних інтересів; вони не дооцінювали, ба й не розуміли національно-політичних гасел, що їх висувала більш розвинута культурно і політично козацька старшина. І об цей спротив мас, піддержуваних московським правительством, яке дуже добре зорієнтувалось в політичній ситуації в Україні, розбилися всі зусилля Виговського та його прихильників. Усі жертви, всі перемоги, і серед них така блискуча, як погром москалів під Конотопом, усе це пішло марне. Саме після такого нечуваного успіху української зброї, перед перспективою для України стати вільною державою в федеративній спілці з Польщею й Білоруссю-Литвою, видра зради й бунту підіймає голову в тилу переможної армії й обертає внівець усі надії на визволення з-під Москви». (Дмитро Дорошенко ГЕТЬМАН ПЕТРО ДОРОШЕНКО, видання Української Вільної Академії Наук у США Нью-Йорк, 1985, С.712, с.34.)

Короткий біографічний відступ.
Творцем концепції Великого князівства Руського вважають його першого й останнього канцлера Юрія Немирича (1612–1659). Він походив зі старовинного шляхетського роду, що перейшов на протестантство. Здобув вищу освіту в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда й Кембриджа. Завершував освіту у паризькій Сорбонні. У Парижі видав латиною політологічний трактат ”Розвідка про московитську війну” і богословський ”Опис і виклад духовного арсеналу християн”.
”Ми народженні у свободі, виховані у свободі, і як вільні люди нині повертаємося до неї”, — виголошував у квітні 1659-го перед депутатами сейму у Варшаві 47-річний Юрій Немирич — канцлер новоствореного Великого князівства Руського.
НЕМИРИЧІ – український шляхетський рід на Київщині. Відомий з 1528. У кін. 16 ст. поділився на дві лінії – Черняхівську і Олевську. Найвідоміші представники роду: Йосиф Н. (рр. н. і см. невід.) – київський земський судця (1580-90); Андрій Н, (рр. н. і см. невід.) – київський земський суддя, родоначальник Черняхівської лінії роду, представники якої були прихильниками протестантської течії – социніан. Степан Н. (р. н. невід. - п. 1630) – підкоморій київський, батько Ю. Немирича. Навчався в Альтдорфському і Базельському університетах. Брав участь в укладенні Куруківського договору 1625. Юрій Н. (бл. 1612 -1659) – визначний український державний і політичний діяч кін. 50-х рр. 17 ст., дипломат (див. Ю. Немирич). Степан Н. (1626-30 - 22.2.1684) р – український військ діяч, брат Юрія Н. Видатний артилерист свого часу. Під час національно-визвольної війни українського народу 1648-57 воював на боці Речі Посполитої. Під впливом свого брата Юрія Н. перейшов на службу до українського війська. В 1658-59 – генерал артилерії Великого Князівства Руського, пізніше каштелян і воєвода київський. Матвій Н. (рр. н. і см. невід.) – син Йосифа Н., фундатор Люблінського братства, родоначальник Олевської лінії роду Н. Представники цієї лінії роду підтримували православ'я, але в другий пол. 17 ст. сполонізувалися і прийняли католицтво.
Повернувшись до Речі Посполитої, у 1648–1654 роках воював у польському війську проти Богдана Хмельницького. 1657-го, незадовго до смерті гетьмана, перейшов на його бік і повернувся до віри предків — православ’я.
На початку серпня 1659 р. в одному із локальних боїв на прикордонні від рук людей переяславського полковника Тимоша Цецюри, що воювали на московському боці загинув 47-річний Юрій Немирич, найосвіченіший українець, аристократ і перший канцлер задуманого ним, але так і не збудованого Великого Князівства Руського. Показово, що смерть цієї людини викликала однаково полегшене зітхання і в Польщі, і в Москві. У одному з листів-новин, які кружляли серед польської шляхти, зловтішно писалося: “Не допомогло йому те, що став русином”, а в Москві з задоволенням констатували – врешті убито найбільшого злодія і єретика.

Та гонорова Польща не втрималась і вставила таки  до потрібної саме для неї справи «дулю під ніс», як вони гадали, Україні. Текст узгоджено, треба чекати ратифікації його на сеймі та затвердження королем. Коли в 1659 році польський сейм ратифікував Гадяцьку угоду, чимало людей в оточенні гетьмана, у тому числі Юрій Немирич, були шоковані. Адже сенатори просто відкинули багато положень. Зокрема, відчувався вплив Ватикану – не була ліквідована Берестейська унія, тобто зберігалась уніатська церква.
І тепер же, зрозумівши марні сподівання І.Виговського й старшини на очікуваний результат щодо творення повноцінного Великого Князівства Руського, Москва, отримавши запевнення у підтримці збройного виступу проти І.Виговського з боку січових керманичів, відкрито виступає проти України. «Довго відповіді від Кремля чекати не довелося. Ранньою весною 1659 років більш ніж 120-тисячна армія московитів на чолі з князем Олексієм Трубецким (різні джерела називають і різні цифри – від 120 до 200 тисяч, але не менше 120 тисяч воїнів) увірвалася на територію України. Невеликий загін козаків на чолі з Петром Дорошенком в містечку Срібне спробував чинити опір московитам, якими командував сам князь Семен Пожарський (син знаменитого «рятівника» Москви Дмитра Пожарського), але був розгромлений. Мешканці Срібного були поголовно вирізані стрільцями. «16 квітня 1659 року Трубецкой підійшов до Конотопа, причому до нього приєднався і полковник Безпалий. 21 квітня  підійшла остання частина московського війська під командуванням князів Г.Ромодановського, С.Львова і Ф.Куракина. Почалася майже двомісячна облога Конотопа (11.05 – 9.07.1659 р.), який мужньо захищали чотири тисячі козаків і місцеві жителі», – пише доктор історичних наук  Юрій Мицик.
Цікавий момент, чисто московської ментальності входження до міста Срібного: «Він (Григорій Ромодановський – О.Ч.), зустрів процесією від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-христіянські, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав що: « винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені.»
З'єднавшись з ворогами Виговського — Іваном Безпалим, осавулом Вороньком та запорожцями кошового Барабаша, армія Григорія Ромодановського захопила низку українських міст і вирізала не тільки прихильників гетьмана, але також і грабувала мирне населення.
Та І.Виговський виявися готовим до подібних дій. Глухівський полковник Пилип Уманець оточив великі частини російської армії під Новгородом–Сіверським. На Лівобережжі вів свої оборонні бої полковник Іван Гуляницький. Сам Виговський на чолі найкращої частини війська перейшов кордон і обложив Камінське, а союзні йому татари вчинили наскоки на Недригайлів та Цареборисів.
Ось як подає нам перебіг тих подій очевидець Самійло Величко:
«РОКУ 1659
Боярин князь Трубецкій от его царского величества з войсками великими прислан в Путивлю, до которого и князь Ромодановскій зо всіми полками білагородскими, князь Пожарскій и инних много з войсками великими скупилися в Путивлю. Против которих Гуляницкій з полком Ніжинским и Черніговским поишов, и там споткавшися за Конотопом, давши з собою бой, и Гуляницкій не додержавши, в город Конотоп вступил, которого боярин Трубецкій з великими войсками, которих было болше ста тысячей, облегши Гуляницкого в Конотопі, от проводной неделі аж до святого Петра держал в облеженю недель з дванадцять, розними способами достаючи — так приступами частими, яко подкопами и гранатами великими, промисл чинячи. А наостаток хотячи коло города ров засипати, вал перед собою войско гнало, у ров землю сипячи, але тую землю облеженци вилазками в город Конотоп носили, и с того собі вал приболшовали, в которых то приступах боярин князь Трубецкій много людей потратил.
Того ж часу князь Ромодановскій міл потребу з полками козацкими под Борозною, где козаки не додержавши, мимо город утекли к Ніжину, а князь з войском Борозни достал, одних порубали, а других в полон выбрали и місто спалили».

А так подає перебіг подій М.Маркевич:
«Соединясь с Безпалым, Асаулом Вороньком и Запорожцами под предводительством Кошевого Барабаша, разсеяв отряд Виговского, Ромодановский вступил в Конотоп. — Выпишем от слова до слова разсказ летописи. «Он, при встрече от города с процессиею, помолившись и покрестившись пред ними по-Христиански, разграбил город и его обывателей по-Татарски и сказал, « что: виноватого Бог найдет, а войска надо потешить и наградить за труды, в походе понесенные.» Потом сожжены Лубны, Пирятин, Чорнухи, Горошин; Гуляницкий осажден в Варве; и как зима принудила снять осаду, то наконец Ромодановский расположился с войсками в Лохвице, а Безпалый в Ромнах.
Двинувшись к Липне, что в трех верстах от Конотопа, Козацко-Московские войска стали под городом. Обоз наш остался в Липне, полководцы расположились станом у Конотопских укреплений; это не помешало нам окружить город; Безпалый и Трубецкий укрепились; Боярин увещавал письменно Гуляницкого отложиться от Виговского: Гуляницкий отказал; началась знаменитая осада Конотопа.
Первая вылазка Виговцов была неудачна: их отбили от наших укреплений. Пленные показали, что у Гуляницкого войска не более четырех тысяч человек. Князь Трубецкий отпел молебен и повел союзныя войска на приступ; на разсвете, в пятом часу, Конотоп был окружен; туда было брошено множество ядер и гранат. Начался бой кровопролитный; осаждающие ворвались в город, были опрокинуты и отступили в замешательстве. Долго после того Трубецкий не решался вступить в бой с Гуляницким; до 29 Июня время проходило в ничтожных стычках, в перестрелках, да в отдельных битвах отрядов наших под Борзной, и Князя Григория Григорьевича Ромодановского под Нежиным. 29 Июня Гуляницкий, утомленный долговременною осадою, вышел из города и овладел союзными укреплениями. Эта неудача и слух о приближении Виговского заставил Трубецкого отступить от города.

А в это время Юрий Хмельницкий отправил слугу своего Ивана Брюховецкого в Чигирин из Запорожья с жалобами на Виговского. Припоминая войску заслуги отца, он писал, что и сам всегда был усерден к пользам отечества, но что его рвение было уничтожено обманами и подстрекательствами Поляков и соумышленника их, убийцы Пушкаря, Виговского. «Да и самый уряд Гетманский,» заключал Юрий, «от всего войска и отца мне данный, насильно неправедным поступом Виговский взял.» Обе стороны Днепра знали уже все преступления Виговского против народа; козаки Поднестровские и Забужане были против него озлоблены за примирение с Поляками; жители левой стороны Днепра ненавидели его за опустошение Полтавщины, Лубенщины и Миргородщины. Все обвиняли его за нарушения условий Хмельницкого с Царем, за кровопролития войны междоусобной, за разорение городов Князем Ромодановским, за дружбу с Поляками, и наконец за отдачу людей в неволю Татарскую. «Он выгубит Козаков, говорили Малороссияне, и в пользу Татар возобновит Царство Астраханское.» Приговорили собраться в Брацлав и свергнуть Виговского».

* * *

Конотоп.
Облога.
Григорій Гуляницький.

Хроніка з літописців стародавніх

Чернігівський літопис
Видання Миколи Білозерського:
«1658. Григорий Гуляницкий, полковник миргородский, от Москвы во обложеню в Конотопе, которого Виговский гетман, пришедши с козаками и Ордою, высвободил и Москву всю збил».

Видання Олександра Лазаревського:
«1658. Григорий Гуляницкій, полковникъ миргородский, отъ Москвы былъ въ облеженю въ КонотопЂ, которого Выговскій гетманъ, пришедши съ козаками и ордою, освободилъ, а Москву всю избилъ. Тутъ убито изъ россійского войска сорокъ князей».

Кройніка о землі Полской:
«Року 1659-г, мс?ца маия, Іван Виговскиі, гетманъ, послал Гуляницкого против москви. Кн?зь Трубецкии с царскимъ воискомъ облегли его в КонатопЂ. Тогды ж потаемне затягь Выговскиі хана з татарами и пошолъ под Конотопъ.
Тамъ же воиска московскиє, не сподіваючися татаровъ, вышли ко Мылникомь з табору, а татарове, долинами зашовши, разомъ, з козацкимъ воискомъ несподіване ударили на московское воиско. Где много и москвы побили, и в неволю значных побрали татарове. А иншое воиско московское оборонную рукою увышло до Путивля».

Літописець Дворецьких
«Року тисяча шестсот пятдесят девятого м[іся]ця июня девятого дня Иван Выговскый, затягши зрадецко хана из многими ордами, а там обезпечивши князя Трубецкого покоем, кгды хан из ордами притяг, а он з козаками зкупився и пойшов, з облеженя вызволяючи Гуляницкого з Конотопу. Москва, обозпечившися на его фалшивые листы, далеко у поле комонником вышли от табору, а он з ордами долинами, криемо зашедши, напав зрадецко, много Москвы побыли и у полон побрали. А табор з піхотами и з гарматами оборонною рукою до Путивля увойшли. Безпалый козацкым гетманом на тот час бывши».

Окремим рядком, червоною ниткою величі духу козацького, гідним шани й подяки є оборона Конотопа від московського лаптя очільником якої був полковник Війська Запорозького Григорій Гуляницький. Цей епізод дорівнює за своїм героїзмом і мистецтвом у військовій справі величній обороні м. Збараж, де яскраво проявив себе Великий український русько-сарматський князь І.Вишневецький.

16 квітня 1659 року Трубецькой підійшов до Конотопа. 21 квітня приспіла решта російського війська під командуванням князів Г. Ромадановського, С. Львова та Ф. Куракіна. Розпочалася майже тримісячна облога Конотопа, який мужньо боронили 4 тис. козаків та місцеві жителі. Невдовзі сюди підійшли всі московсько-царські війська, які вийшли зі Слобожанщини.
Перша спроба захопити Конотоп приступом була невдалою. Укріплення Конотопа були досить міцними, до того ж фортецю в багатьох місцях оточували болота, що заважало використовувати важку кавалерію та артилерію близько від міста. О п'ятій годині ранку 21 квітня, після молебню, князь Трубецькой почав приступ; місто обстріляли з гармат, почався бій. Деяким московським загонам вдалося вдертися в фортецю, але козаки Г. Гуляницького мужньо боронилися та вибили загарбників з міста з великими втратами.
Після такого фіаско Трубецькой вже не наважувався йти на прямий приступ, а натомість продовжував обстріл міста з гармат та почав засипати землею рів. Проте вночі козаки використовували той ґрунт для укріплення валів фортеці і робили вилазки та до того ж зненацька і вельми успішно, завдаючи нищівних втрат, нападали на московські загони навколо міста. Постійні напади козаків вимусили Трубецького перенести табір війська на 10 км від міста в урочище Таборище на південній околиці села Підлипного і таким чином розділити армію між табором і військами навколо Конотопу. За деякими оцінками тільки на облозі Конотопу московські війська втратили близько 10000 чоловік.
Аж до 29 червня, цілих 70 днів(!) , чотирьохтисячний загін Гуляницького утримував фортецю проти 150000 тисяч війська Трубецького!
Безпрецедентна стійкість оборонців Конотопа дала змогу Виговському виграти час, зібрати вірні йому козацькі полки, закликати на допомогу кримську орду, мобілізувати полки волонтерів з Польщі, Молдавії, Валахії, Трансільванії і зібрати досить велике військо, яке нараховувало близько 60 тисяч. Добився гетьман і того, що Кримський хан Мухамед-Ґіреєй IV із 30 тисячною ордою вирушив йому на підмогу. До козаків Виговського приєдналися добровольчі кінні загони  Речі Посполитої – Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана залучили загони сербських та молдавських найманців загальною кількістю близько 3800 чол.
«…Того ж часу, мая «8», князь Ромодановскій з войсками великими под Ніжин приходил, с которим войско козацкое, маючи з собою татар тисячей дванадцять при зятю ханском Мамсир мурзі, дали бой в полю, але не додержавши, и козаки вступили в город за гетманом наказним. А орда оборонною рукою в поле на Лосиновку вступила, за которими князь ишол, але ничого не вскуравши, назад вернулся под Конотоп. Того ж часу гетман Выговскій, скупивши всі полки козацкіе и маючи при собі Нурадин султана, притяг з войсками на Крупич Поле, где й хан з великими потугами орд прибыл до него юня «24». И там гетман Выговскій зо всею старшиною, а полковники и сотники зо всею черню присягали хану кримскому на том, жебы его не одступать, там же и хан з солтанами и усіми мурзами присягал козаком, жебы їх не отступити в той войні, як ударятся з войском московским. И так тії трактати скончавши, просто под Конотоп притягли и зараз спод Тиници подіз[д] добрій виправили, где пришовши на переправу в селі Сосновці, немал през цілій день міли потребу, где язика взяли, а люд московскій не достал язика. И на той переправі в милі доброй от Конотопу заставу отправовали и там того дня розишлися. На другій день зась юля 28 дня, в середу рано, гетман Виговскій войско вшиковавши козацкое и полскіе корогви, просто на Сосновку рушил, а хан з ордами на Пустую Торговицу рушил з людом перебраним до бою; и там пришовши гетман Виговский до Сосновки ку переправі, застал великії войска его царского величества, с которими был околничій князь Григорій Ромодановскій и князь Пожареній и иних много началних людей конних и піших, и на килка годин у той переправи великій бой был. Але хан з ордами с тилу от Конотопу ударивши, оных зламал, где за один час болей ніж на двадцять тисячей албо на тридцять люду его царского величества полегло. А князь Ромодановскій з того бою здорово увойшол, а князя Пожарского живо поймано, которого хан стратив того ж часу, скоро приведено, для того, же хану домовлял. Іюля 29 Гуляницкій з войском в Конотопі зостал волним от облеження, которих тилко было зостало полтреті тисячи. Князь Трубецкій, видячи, же на войско трудно от орди, табор справивши и войско ушиковавши, третего дня рушил зпод Конотопу и так оборонною рукою аж до Путивля пришол юже без шкоди.» – так продовжує свій літопис С.Величко.

Короткий біографічний відступ.
Григорій Гуляницький (рр. н. - † 1679) - український військовий і державний діяч 17 століття, полковник ніжинський (1656-1659) і корсунський. Народився в м. Корсунь, нині м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області. Походив з шляхетської родини. У 1653 р. Гуляницький спричинився до відновлення Корсунського Свято-Онуфріївського монастиря.
В 1649 р. та в серпні 1654 р.(разом з Марком Левоновичем і Іваном Дяченком) за дорученням Б.Хмельницького очолював українське посольство до Москви.
Після Переяславської Ради Гуляницький був полковником корсунським (1662 – 1664) та ніжинським (1655 – 1659). Його також було назначено гетьманом Сіверським (1658 – 1659), а також старостою носовським (? – 1679) рр.
Григорій Гуляницький був активним прихильником гетьмана І.Виговського та його незалежницької політики. Під час Руїни брав участь у придушенні антигетьманського заколоту під керівництвом Я.Барабаша і М.Пушкаря 1657-1658 рр. Гуляницький зокрема намагався умовити в листі до Івана Безпалого 1 (10) липня 1659 року не зраджувати Виговського: «Дивуємося тому не помалу, що ваша милість, уродився з нами разом вольним народом і скормився заразом в Малій Русі, вітчизні нашій, та проливаючи чималу кров свою за вольність всього війська запорізького, тепер самі добровільно в неволю піддаєтеся і з нами, братією своєю, з якими разом хліб їли і проти всякого ворога стояли, війну ведете і на своїх же кровних ближніх наступаєте. Розсудіть, чи є те добро чините? А на милість Божу просимо і нагадуємо, щоб ви опам'яталась і до нас, всього війська запорізького, приступили, щоб душевною і тілесною ворог не тішився, а ми сумлінням нашим зобов'язуємося і на душу беремо, обіцяємося, що волосина з голови жодному не спаде, і вічно все, що ви чинили, буде забуто, і по панові гетьманові нашому теж обіцяємо, що не тільки мститися не буде, але і всякому, до нас, що всьому війську запорізькому звернувся, ласку особливу покаже».
В 1659 р. під час війни з Москвою, загін Гуляницького захопив Лубни, потім Гадяч, Конотоп. Чіткою, принциповою була позиція наказного гетьмана Гуляницького і в переговорах з московськими послами Булгаковим і Байбаковим на початку 1659 року. Гуляницький дорікав їм, що цар Олексій «безперервно війська свої на нас посилає і многі міста випалили і висікли; краще бути у турка, ніж у москалів...» Ці слова записали самі посли у своєму звіті. Він також закликав царським послам довести, що вони хочуть миру та вивести московські війська з України.
В Конотопі Гуляницький і його загін протягом трьох місяців боронив Конотопську фортецю від московських військ під командуванням князя Трубецького і таким чином допоміг Гетьманові І.Виговському залучити підтримку союзників і розгромити війська Трубецького під Конотопом. Однак після зречення І.Виговського його було усунено з полковництва.
В 1659 році Гуляницький перейшов на бік гетьмана Ю.Хмельницького. Разом з С.Богдановичем-Зарудним і Г.Лісницьким став ініціатором укладення Слободищенського трактату в 1660 р.
За гетьманування П.Тетері кілька разів їздив з посольством до Варшави. Заттятий ворог Москви Гуляницький в Варшаві переконував сенат і короля в необхідності здійснити похід коронного війська на чолі з королем в Лівобережну Україну, щоб схилити темтешнє козацтво на бік Речі Посполитої. В 1663-1664 рр. Гуляницький брав участь у поході польсько-української армії під командуванням Яна Казимира і П.Тетері на Лівобережну Україну.
За звинуваченням у 1664 р польського коронного гетьмана С.Чарнецького - Гуляницький заарештований і без суду ув'язнений разом з митрополитом київським Й.Тукальським і Ю.Хмельницьким у фортеці Мальборк (Пруссія).
У 1667 р. – Гуляницький був звільнений і приєднався до гетьмана П.Дорошенка. З 1675 р. Гуляницький перебуває на службі у польського короля. У 1679 р. його звинувачено у зраді і розстріляно поляками.

Та Конотоп був лише прелюдією до знаменної битви між нащадками сколотів та новітніми монголами з під Гнилої Води (Москва в перекладі угро-фінської говірки).

Вважаємо, що справедливим, щоби нас не звинувачували в однобокості, надати слово, щоби почути думку й оцінку тієї битви, історикам тієї країни, яка зазнала нищівної поразки.

«…На южном театре военных действий события разворачивались поначалу не столь успешно. После измены Выговского (яким недолугим є московський церковно-словянський сленг! Чого Виговський міняти збирався? Шило на мило? Каламар на пернач? Чи, по сучасному, – бакс на гривню? Щодо «зради», як, мабуть, треба розуміти трактування «ізмєни», то радше шукати її в кремлі  московськім О.Ч.)  на Украину весной 1659 г. двинулась большая армия во главе с воеводой Алексеем Трубецким (по некоторым данным, до 150 тыс. чел.).
Но вместо того, чтобы идти на соединение с войсками воеводы Василия Шереметева, стоящими в Киеве, Трубецкой решил сперва взять Конотоп, где засели сторонники изменившего гетмана. Осада затянулась не на один месяц. В июне к городу подошел Выговский, который привел с собой войска крымского хана Магмет-Гирея. Оставив основные силы в засаде, за речкой Сосновкой, гетман с малым отрядом казаков атаковал 27 июня московское войско, а затем начал притворно отступать. Трубецкой, видя небольшое число нападавших, послал преследовать их лишь конницу во главе с князьями Семеном Львовом и Семеном Пожарским. Те не придали значения показаниям пленных о готовящейся засаде и решительно ринулись в погоню.
28 июня Пожарский разбил небольшой казачий отряд и с азартом начал преследование. Однако переправившись через Сосновку, московская конница неожиданно столкнулась с огромным войском, была окружена и наголову разгромлена, потеряв до 30 тыс. чел. (в том числе более 5 тыс. пленными, которых безжалостно вырезали).
В плен попали и Львов с Пожарским. Когда Пожарского привели к крымскому хану, московский воевода вместо выражения покорности плюнул тому в лицо и выбранил, за что был тут же обезглавлен. Львову сохранили жизнь, но он вскоре умер в плену.
Конотопская битва стала одним из самых жестоких поражений русских войск в XVII в. В ней погиб цвет московской дворянской конницы, которую не удалось восстановить в течение всей войны.
1 июня 1659 года польский сейм утвердил Гадячский договор. Украинский гетман тем временем с 16 тысячами казаков и несколькими тысячами наемников из числа поляков, валахов и сербов поджидал своего союзника — крымского хана Махмет-Гирея. В начале июля хан явился с 30 тысячами татар. Вместе они двинулись к Конотопу. По дороге они разбили небольшой московский отряд и от пленных узнали о состоянии и численности русских войск под Конотопом, а также о том, что Трубецкой не ожидает скорого подхода неприятеля. Выговский решил заманить русскую армию на берег болотистой речки Сосновка в 15 верстах от Конотопа, где рассчитывал внезапно атаковать ее заранее укрытой конницей и уничтожить. Начальство над частью войска, оставленной у Сосновки, гетман отдал полковнику Степану Гуляницкому, брату осажденного в Конотопе Григория Гуляницкого. Сам же Выговский с небольшим отрядом казаков и татар пошел к Конотопу, чтобы выманить оттуда противника. Хан с основной частью татар расположился в урочище Торговица в 10 верстах от Конотопа, чтобы ударить по русским войскам с тыла, когда они подойдут к Сосновке.
7 июля Выговский внезапно атаковал войска Трубецкого. Казаки воспользовались внезапностью и захватили много лошадей, на которых московские всадники не успели вскочить. Но вскоре конница Трубецкого, используя свое многократное превосходство, прогнала отряд Выговского за Сосновку. На следующий день 30-тысячное конное войско во главе с князем Семеном Пожарским переправилось через Сосновку и погналось за казаками, а примерно столько же пехотинцев под началом Трубецкого осталось у Конотопа.
Выговский позволил неприятелю построиться в боевой порядок. В это время 5 тысяч казаков под командой Степана Гуляницкого скрытно вырыли ров по направлению к мосту, по которому переправилось войско Пожарского. Гетман атаковал, но после первых выстрелов из русского стана начал отступать, притворной паникой провоцируя противника на преследование. Войско Пожарского оставило свой лагерь и бросилось в погоню. Тем временем казаки Гуляницкого довели ров до моста, захватили мост и, разрушив его, сделали запруду на реке, затопив прибрежный луг. Увидев в тылу у себя неприятеля, Пожарский повернул своих всадников против Гуляницкого. Тогда казаки Выговского при поддержке наемной пехоты, в свою очередь, атаковали «москалей» с фронта, а с левого фланга на них наскочила орда крымского хана. Пожарский стал отступать и попал на затопленный луг. В образовавшемся болоте завязли пушки, лошади не могли двигаться. Дворянская конница спешилась, но и пешком идти не было никакой возможности. Практически все 30-тысячное войско погибло или попало в плен. (Соколов Б.В. Сто великих войн - Москва: Вече, 2001).

Якою ж була реакція Москви? Ґрунтовну відповідь дає російський історик XIX сторіччя С. М. Соловйов:
«Цвет московской конницы, совершившей счастливые походы 54-го и 55-го годов, сгиб в один день; пленных досталось победителям тысяч пять; несчастных вывели на открытое место и резали как баранов: так уговорились между собою союзники - хан крымский и гетман Войска Запорожского! Никогда после того царь московский не был уже в состоянии вывести в поле такого сильного ополчения. В печальном платье вышел Алексей Михайлович к народу, и ужас напал на Москву. Удар был тем тяжелее, чем неожиданнее; последовал он за такими блестящими успехами! Еще недавно Долгорукий привел в Москву пленного гетмана литовского, недавно слышались радостные разговоры о торжестве Хованского, а теперь Трубецкой, на которого было больше всех надежды, "муж благоговейный и изящный, в воинстве счастливый и недругам страшный", сгубил такое громадное войско! После взятия стольких городов, после взятия столицы литовской царствующий град затрепетал за собственную безопасность: в августе по государеву указу люди всех чинов спешили на земляные работы для укрепления Москвы. Сам царь с боярами часто присутствовал при работах; окрестные жители с семействами, пожитками наполняли Москву, и шел слух, что государь уезжает за Волгу, за Ярославль» (История России с древнейших времен, ГЛАВА ПЕРВАЯ, ПРОДОЛЖЕНИЕ ЦАРСТВОВАНИЯ АЛЕКСЕЯ МИХАЙЛОВИЧА).

Проте хвилювання царя, що Виговський піде далі на Москву, виявилися передчасними. Захопивши Ромни, Лохвицю та декілька інших міст, які утримували його супротивники, Гетьман отримав звістку, що січовики кошового отамана Івана Сірка  вийшли за «козацьким хлібом» на татарські поселення. Зрозумідо, що хан з ордою залишив Виговського та повернувся до Криму. Руїна сягала межі.  
Результатом «буржуазної революції», коли від творення держави було відсторонено найкращих представників, арісто українського суспільства, безпосередньо Великого князя Ієремію Вишневецького, ідеологію якого щодо відтворення Великого князівства Руського підхопив наприкінці свого життя Богдан Хмельницький і намагався втілити в життя Іван Виговський, було на певний час занехаяно. Різного роду авантюристи,  переважно з козацької верхівки, почали постійно зраджувати Україну-Сарматію перед погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави.  

Конотопська битва залишалася довгий час ледве не забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією».

Короткий біографічний відступ.

* * *

Зрозуміло, що цей (далеко не поодинокий, згадаємо хоча б походи Гетьмана Війська Запорозького П.Конашевича-Сагайдачного!) епізод стосунків між Україною та Московського князівства, не міг лишитися поза народною увагою. Епос, навіть під путами 300-літнього ярма, не зник, не зітлів, сьогодні нагадує нам про ті часи і ті події. Доволі цікавим є порівняльні свідчення з народного епосу, як нашого так і московського. Ось якою є згадка Московитів:

«Царь наш батюшка родной
И болярин Семеон Пожарский
Нас ведут в поход степной
Уничтожить стан татарский».

А далі колони «патєшних ребят» » (військова залога Московитів О.Ч.) вели хором:

«Князь Пожарский молодец удалой
Нас ведет походом.
— Куда?
— На Сосновку!
— Зачем?
— На базар!
— Что там купим?
— Самовар!
— Зачем?
— Будем ляхов, татар резать, хохлов бить!
— Будем чай горячий пить!
— Ура!
Чи не правда, яка прецікава пєснь, що її співали «патєшниє ребята» князя Трубецького йдучи до цього поля бою.
А ось якою є оцінка подій того часу наших предків:

Нещодавно на теренах України РФ  велично, навіть шикарно (принаймні так подається у ЗМІ східного сусіда) відзначила перемогу ще Московського князівства над Швецією і її союзником – Україною під Полтавою. При цьому зазначалося, що саме ця перемога була вінцем Північної війни, що вивело Московське князівство до рангу великих держав.  Лукавство! Не більше. Адже вже за два роки Московію було опущено нижче плінтусу під Ясами на Пруті. А про це – ні гу-гу…
Щодо Полів слави або неслави.
Цікаво – а чи вшановували подібні «поля» французи? Ну скажімо під м. Маренго, де 1800 року Наполеон здобув перемогу над антифранцузькою коаліцією, до якої входила і Росія. Або під Аустерліцом (1805), Йеною (1806), Ваграмом (1809).
Поле під Аустерліцом (нині Славков, Чехія), мусіло б мати особливе значення для теперішньої РФ. Адже саме там було вщент розтрощено об’єднане військо Московії та конаючої Римської імперії германської нації. На поле цієї битви, знаній як битва трьох імператорів – Олександра I, Франца II з одного боку, Наполеона I з іншого, вийшли 73 500 бійців Франції проти  85 000 бійців коаліції. Результатом битви стало наступне:
– втрати:
Франція – 1 305 убито, 6 940 поранено, 573 захоплено в полон, 1 прапор втрачено;
Коаліція – 27 000 поранено і захоплено в полон (21 000 – московського війська!), 180 гармат втрачено, 40 прапорів втрачено.
Не зайвим буде нагадати й про те, що загальне керівництво коаліційними військами здійснював генерал М.І.Кутузов. Очевидці свідчать: «. Императоры Александр и Франц бежали с поля боя еще задолго до окончания сражения. Александр дрожал и плакал, потеряв самообладание. Его бегство продолжалось и в следующие дни. Раненый Кутузов едва спасся от плена».
Але щось теперішня Франція з сучасною РФ проігнорували це славне «поле». Та й Чехія якось не скористалась можливістю «настригти купонів» з цієї події. Якогось дива московські сучасники чомусь не в захопленні від цієї знаменної події. Навпаки! «Что касается моей позиции – я за то, чтобы мы как можно дольше не теряли чувства «настоящности» истории, памяти о ней. Пару дней назад во время своего визита в Германию, я зашел в немецкий ресторан, чтобы пообедать. И увидел там бюст Наполеона с подписью: Наполеон кушал в этом ресторане. Ресторану более 330 лет. Официанты с особым трепетом относятся к тому, что такой «великий человек» однажды заходил в это заведение. Если проводить аналогию между Наполеоном и Гитлером, это абсолютно одна параллель, потому что и один и второй были захватчиками, тиранами, диктаторами, убийцами. Только сейчас в честь Наполеона называется коньяк, торт, детям дают имена и он становится уже виртуальным персонажем…» (http://napoleone.ru/?p=126)

 Конотоп. А що ж, і як, відзначатимемо ми? Чи й надалі відганятимемо все своє подалі, оскільки, як вірно зазначив М. Рябчук: «…наслідок брутального насильства, своєрідного ґвалту, здійснюваного колонізаторами протягом багатьох десятиліть. Жертви насильства боронять свідомість від травматичного досвіду щонайтиповішим способом – за допомогою «культурної амнезії», «розгубленості і апатії» – переконуючи всіх і самих себе, що їх не було зґвалтовано, вони цілком добровільно, «з любові», вийшли заміж за власних ґвалтівників». (Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого ніцієтворення. – К.2000. – С.177.)

Але ж! Не забуваймо – «… В дійсності не можна панувати з допомогою яничар. Тому Талейран сказав Наполеонові: «З багнетами, екселенціє, можна робити все, крім одного: сидіти на них…
…Дивуватися, подивляти — це початок розуміння. Це розвага й розкіш, властиві інтелектуалові. Його профе­сійна риса — дивитися на світ розплющеними в подиві очима. Все на світі дивне й чудове для широко відкри­тих зіниць. Дивуватися — це насолода, що не дана футболістові, а натомість веде інтелектуала через світ у безнастаннім охмелінні візіонера. Його властивість — це здивовані очі. Тому античні народи надали Мінерві сову, птаха із завжди засліпленими очима». Ортеґа-і-Ґассет — ісп. Jose Ortega y Gasset, «Бунт мас»)!

То ж – дивуймося, захоплюймося і, головне, завжди пам’ятаймо своїх прадідів великих! Тільки тоді зможемо бути гідними їх!