Євген Петренко

Друга половина XVIII століття була пов’язана з тривожними змінами в житті нашої Батьківщини. Це був час, коли Катерина II скасувала в Україні гетьманський устрій (1764 р.) та ліквідувала Запорозьку Січ (1775 р.). Україна втратила залишки автономії (1781 р.), свої збройні формування (1783 р.). Було закріпачено селян (1783, 1796 рр.), а значна частина українських земель опинилася в руках у російських поміщиків. Період від 1775 р. і до закінчення Кавказької війни у 1864 р. став часом організованого царським урядом переселення на Північний Кавказ, і зокрема на Кубань, сотень тисяч українських козаків і селян.

Після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. “всі блага землі запорожців достались іншим, самі ж запорожці мусили мандрувати хто на Кубань, хто за Дунай, хто на острів Мальту, хто в Анатолію, себто Малу Азію, хто до Австрії, а хто навіть аж за Атлантичний океан, у Сполучені держави, себто Америку” ¹.

Значна частина запорожців зуміла вирватись на чайках з оточення російських військ, вийти у Чорне море і стати біля Тилігула, коло нинішньої Одеси. Згодом ці козаки заснували в гирлі Дунаю Задунайську Січ. “Частина їх зосталася на Тилігулі, поставивши собі курені на Пересипу. Запорожці ці були, таким побитом, першими осадчими великого торговельного города Одеси” ².

Багато козаків після зруйнування Запорозької Січі оселилися поряд із Задунайською Січчю – на землях між Південним Бугом і Дністром. Розпорошені по степах запорозькі козаки самі намагалися згуртуватися у звичне їм козацьке військо і налагодити зв’язки із Задунайською Січчю.

Нова війна з Туреччиною, яка насувалася, змусила царський уряд змінити свою тактику стосовно запорозьких козаків, зокрема, у 1783 р. почалося формування полків із запорожців, які не втекли за Дунай. Військо вірних козаків, згодом за героїчні вчинки перейменоване на Чорноморське, зберігало структуру та традиції Запорожжя і було офіційно поселене на вже освоєних козаками землях між Південним Бугом і Дністром із центром у Слободзеї.

Чорноморці взяли активну участь у російсько-турецькій війні 1787 – 1791 рр. і відзначилися під час взяття турецьких фортець в Очакові та на острові Березань, а також під час взяття Аккермана, Болграда, Хаджибея, Бендер, Кілії, Ісакчі, Браїлова, Ізмаїла, в боях при Каушанах і Татарбунарах та у морських битвах.

Після закінчення російсько-турецької війни перед чорноморцями з усією гостротою постало питання про закріплення у постійне володіння земель між Бугом і Дністром. Але, як з’ясувалося, землі ці російський уряд вирішив роздати дідичам. Існування Чорноморського війська було поставлене під загрозу, тому козаки спрямували погляди на Кубань, де вони мали передані їм (у 1788 р.) указом Катерини II землі в Керченському куті ³.

Кубанська земля вже була знайома запорожцям, які впродовж XVII – XVIII століть відвідували цей край, а то й селилися там. Як відзначав кубанський історик Федір Щербина, вони цілими ватагами без дозволу кошового начальства переправлялися через Азовське море до Єйського лиману і тут, вибравши собі полковника, старшин та отаманів, будували курені та пристановища, займалися рибальством і полювали все літо ⁴.

На початку 90-х років XVIII ст. Прикубанські степи стали безлюдними, тому що ногайські татари, які кочували на цих землях, були майже вщент винищені російськими військами під керівництвом Олександра Суворова. “За словами Суворова, почалася жахлива рубка татар. Найголовніший їхній поводир, кунакайський мурза, був убитий… Татари були загнані у багнисту річку і, не бачачи порятунку, у припадку безсилої люті самі знищували свої коштовності, різали дружин і кидали у воду немовлят” ⁵. Решта ногайських татар була виселена на Південний Урал. Хтось врятувався, втікши за р. Кубань.

Переселення – ефективний спосіб імперського управління. Неодноразово він був використаний і щодо українського народу, зокрема його бойової частини – козацтва, яке завжди становило для Російської імперії потенційну небезпеку, яка небезпека посилювалася в умовах загострення соціально-економічних протиріч.

Намагаючись зменшити соціально-економічну напругу у покріпаченій Україні, викликану посиленням гноблення і, відповідно, зубожінням козаків та селян, російський уряд вирішив спровадити з України козацтво – войовничий елемент, рушійну силу національно-визвольного руху, переселивши частину козаків на околиці імперії. Тим самим з-під українського козацтва в буквальному розумінні вибивався ґрунт – рідна земля.

Цим переселенням досягалися й інші цілі. Зокрема, переселяючи українських козаків на Кубань, російський уряд мав на меті асимілювати їх шляхом перемішування з масою землеробського населення тодішньої Малоросії ⁶. Ось що писав з цього приводу Микола Стороженко: “Переселення малоросійських козаків в інші губернії, що заохочувалось урядом і навіть, правильніше сказати, виникло за його ініціативою, зменшуючи чисельність козацького стану, активно сприяло його, так би мовити, становому знеособленню…” ⁷.

Переселяючи десятки тисяч українських козаків із своїх споконвічних земель на Кубань, імператриця сподівалася “на фактичне вимирання козацької вольниці”. І мала рацію: “під час колонізації цієї території гинула 1/6 частина переселенців” ⁸. Однією з причин масової загибелі був несприятливий клімат вкритого болотами Кубанського краю – прийшлий люд гинув від кубанської пропасниці ⁹.

Серед політичних причин переселення українських козаків і селян на Кубань найголовнішою була колонізаторська, загарбницька політика Російської імперії. Колонізація Кубані, що цілеспрямовано велася російським урядом, вимагала переселення на кордони імперії насамперед козаків, здатних і звичних вести напіввійськовий спосіб життя. Уряд бажав тим самим захистити російські кордони від нападу кочових войовничих черкеських племен, замінивши регулярні військові частини, що там перебували і важко переносили повне нестатків життя у безлюдному краї, на козаків ¹⁰.

До того ж імперський уряд намагався позбавити Чорноморське козацьке військо зв’язків із Задунайською Січчю, факт існування якої змусив Катерину II піти на створення “Війська вірних козаків”, а згодом виселити його на Кубань, подалі від “невірних козаків”, щоб “вірні” раптом не опинилися на Дунаї.

Крім того, існувала гостра необхідність швидкого освоєння обезлюдненого російською політикою випаленої землі краю.

Мали свою мотивацію й українські козаки. Бажаючи – хоч за краєм української землі – зберегти свій устрій, звичаї і спосіб існування, вони змушені були переселятися з рідної України до Чорноморії. І ставали на захист інтересів Російської імперії, яка стільки бід принесла їхній Батьківщині.

Земель, виділених Чорноморському війську на Тамані, згідно з імператорським наказом від 14 січня 1788 р. ¹², було явно недостатньо для розселення. За рішенням Військової ради Чорноморського козацького війська суддя Антон Головатий із кількома товаришами як депутати прибули до Катерини II з проханням надати війську у володіння землі на Тамані з її околицями ¹² (а околиці ці становили територію у 30 разів більшу, ніж увесь Таманський півострів).

Катерина II видала два укази (від 30 червня і 1 липня 1792 р.), згідно з якими Чорноморському війську передавались у вічне володіння “острів Фанагорія (йдеться про Таманський півострів. – Є. П.) і землі на правому боці річки Кубані...” ¹³.

Не чекаючи рішення імператриці та виходячи з того, що землі на Тамані були передані війську ще у 1788 році, козаки почали переселення завчасно. “В російській історії... не було ще випадку подібних масових переселень” ¹⁴. Ще до отримання грамот кошовий отаман Захарій Чепіга відправив Чорним морем під керівництвом бригадира Пустошкіна, прем’єр-майора Саву Білого з 4000 козаків і старшин на 51 човні – для огляду і зайняття землі на Тамані. 21 серпня 1792 р. Білий із козаками прибув до “острова Фанагорії” ¹⁵.

Слідом за флотилією полковник Кордовський із двома пішими полками і частиною сімей прибув суходолом через Крим на Кубань і розташувався біля Старого Темрюка.

2 вересня 1792 року виступив на Кубань і кошовий Чепіга з кіннотою, піхотою та військовим обозом. Пройшовши через Херсонську і Таврійську губернії, обігнувши Азовське море, через Катеринославську губернію та землі війська Донського підійшов він у кінці жовтня з півночі до річки Єї – кордону своїх земель, де і розташувався на зимівлю.

З початком весни 1793 року чорноморці рушили з Єйської коси на Кубань, до Тализінської переправи. Тут, у Карасунському куті, на завороті р. Кубані при впадінні в неї р. Карасун (старої її притоки), були розквартировані головні бойові частини війська і згодом засновано Катеринодар ¹⁶.

Нарешті 18 березня 1793 року була відправлена перша колона сімейних козаків четвертої великої групи, що переселялась з-за Бугу на нові землі Чорноморського війська. Частина переселенців рушила через Буг на Соколи, а частина – через Дніпро на Берислав.

15 липня з рештою війська і вантажем виступив з-за Бугу на Кубань сам військовий суддя Антон Головатий. Ось як про це писав наш великий Кобзар:

Тепер, кажуть, в Слободзеї
Останки збирає
Головатий та на Кубань
Хлопців підмовляє...
Нехай йому Бог поможе!
А що з того буде –
Святий знає: почуємо,
Що розкажуть люде ¹⁷.

Вирушивши від Дністра, Головатий із козаками пройшов Крим і через місяць, 15 серпня 1793 року, прибув на Тамань.

Але цими чотирма групами не закінчилось масове переселення чорноморців на Кубань. Після закінчення російсько-турецької війни маса сіроми розбрелась на заробітки і під час переселення на Кубань продовжувала жити осторонь війська.

Виходячи з цього, віце-адмірал де Рібас доручив полковому осавулу Черненку зібрати всіх одинаків докупи. На заклик Черненка з’явилося близько 700 чорноморських козаків. Після виконання ними портових робіт в Одесі за визначену платню вони були в 1799 р. відправлені на Кубань. Це було останнє масове переселення чорноморських козаків. Після з’являлися у військо одинаки чи окремі члени сімей, які відстали від війська.

Таким чином, у 1792 – 1794 рр. з-за Бугу на Кубань переселилося запорожців і тих козаків, що приєдналися до них, 12645 осіб чоловічої і 5562 жіночої статей, що загалом становило 18207 особу ¹⁸. Згодом підійшло ще 7000 сімейних і несімейних козаків, що після ліквідації Запорозької Січі перебували на поселенні в різних місцях Новоросійського краю ¹⁹. Загалом кількість першої хвилі переселенців на Кубань становило понад 25000 осіб.

Чорноморське військо, прибувши на Кубань, спочатку розмістилося на землях Чорноморії 38 куренями. Назви куренів були перенесені із Запорожжя. З’явилося, щоправда, дві нові назви: Катерининський і Березанський курені.

***

До цього місця правки В. Радіонова внесені.

***

Але не всі козаки хотіли переселятися до Чорноморії. Частина відмовилася виконувати цей наказ. Перш за все, протест проти переселення на Кубань висловила чорноморська сірома. Крім неї, не схотіла виселятися частина сімейного козацтва, котра спокусилась на різні обіцянки і пільги, які пропонували дідичі, зацікавлені, щоб козаки лишилися. Не схотіла йти світ за очі й група козаків, що мали власне господарство.

Старшини і козаки, які не бажали переселятися, складали відповідно біля 7% (від загальної кількості зареєстрованих у відомості старшин) і 10% (від загальної маси козацтва). Сірома у відомість не ввійшла, бо не мала дворів і сімей і не була врахована при її складанні ²⁰.

Другим масовим виходом на Кубань стало переселення козаків Задунайської Січі, Катеринославського, Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ 1803 – 1810 роках.

Козаки ліквідованого у 1796 р. наказом Катерини II Катеринославського війська ²¹ не погодились з переведенням їх у стан малоземельних однодворців і звернулися до царя і Сенату з клопотаням щодо переселення їх на Кубань і повернення до козацького стану ²². Сенат визнав за можливе задовольнити прохання катеринославських козаків. 16 вересня 1801 р. імператор Олександр I затвердив сенатську резолюцію ²³.

Катеринославські козаки переселились на Кубань в кількості 3277 осіб чоловічої статі й були розподілені таким чином: в Ладозькій станиці осіло 232 сім’ї, в Тифліській – 181, Казанській – 223 і Теміжбекській – 226 сімей ²⁴. Разом вони сформували козацький полк, який було названо Кавказьким.

У 1804 р. переселилися на Кубань ще 378 осіб чоловічої статі колишніх катеринославських козаків. Прибувши на Кавказьку лінію вони розташувалися біля фортеці Усть-Лабінської і заснували станицю Воронезьку, зараховану також до Кавказького полку ²⁵.

Таким чином, у 1802 – 1804 рр. на Кубань переселилося 3655 козаків колишнього Катеринославського війська, що разом із членами родин налічували 7000 осіб.

20 лютого 1807 р. генерал Міхельсон із запорожців, які втекли і поселилися в гирлі Дунаю під назвою Буджацьких, сформував Усть-Дунайське військо ²⁶.

Кіш Усть-Дунайського Буджацького війська у серпні 1807 р. складався із 40 куренів і нараховував 1387 козаків ²⁷. 38 курені мали назви, що існували в Запорізькій Січі. Додавались два курені: Сербський і Болгарський. Усть-Дунайське військо складалося переважно з чорноморських козаків, які залишились у Молдавії, запорожців, що перейшли із Задунайської Січі, чорноморських козаків, що повернулися з Туреччини на початку 1806 р., запорізьких і чорноморських козацьких дітей, які залишилися в Бессарабії та Валахії, та інших. 5 грудня 1807 р. військо це, було скасоване і перетворене в Усть-Дунайських і Буджацьких оселених козаків ²⁸. Одночасно з реформуванням цього військового утворення розпочалося переселення козаків на Кубань.

Протягом 1807 – 1810 рр. з України на Кубань поступово переселилося 662 особи, що належали до колишнього Усть-Дунайського Буджацького козацького війська ²⁹.

Невелику групу переселенців на Кубань складали запорожці, що втекли з Туреччини – чи прямо в Чорноморію, чи спочатку до Буджацького або Бузького війська. Впродовж 5 років, із 1806 по 1810 р. в Чорноморію переселилося окремо 162 задунайських запорожця ³⁰.

Одним з останніх актів нищення українських козацьких військових формувань стало переселення в Закубання Азовського козацького війська, яке проіснувало 35 років ³¹.

На початку 60-х років ХІХ ст., коли позиції Росії на півдні України, в Криму і на Кавказі досить зміцніли, азовські козаки, як свого часу запорожці, стали для російської влади небажаними. Царський уряд вважав недоречним перебування Азовського козацького війська всередині імперії і намагався витиснути його на кавказький кордон. Імператор Олександр II видав “височайший указ” ³² про переселення азовців – поступово впродовж декількох років, у тому порядку, як надходили на переселення за Кубань родини з інших козацьких військ ³³.

Знову, як і 70 років тому, під час переселення Чорноморського козацького війська на Кубань, з очевидністю виявилось послідовне намагання царського уряду виселити організоване козацтво з України. І зрозуміло чому: російському самодержавству українське козацтво було потрібне для охорони кордонів та під час численних війн. Російський царат боровся проти українського козацтва до своїх останніх днів ³⁴. Переселення були одним із дієвих способів боротьби.

Перші азовські переселенці у кількості 206 сімей прибули на Кубань морем весною 1862 р. – до Костянтинівського укріплення, де планувалося побудувати Костянтинівську станицю, яка згодом отримала назву Новоросійська. У Костянтинівському укріпленні азовські переселенці зустрілися з козаками – переселенцями з Чорноморії, які прямували з північних станиць Кубані в Закубання – для заселення новостворених станиць.

Загалом, впродовж 1862 – 1866 рр. з України на Кубань було переселено 1117 сімей Азовського козацького війська ³⁵. Дві гілки нащадків Запорізької Січі – чорноморці та азовці – остаточно злилися на Кубані.

Чорноморське військо (з 1860 р. Кубанське) – останній загін запорізького козацтва, єдина формація українського козацтва, яка залишилася до кінця існування російського самодержавства. Чорноморське військо увібрало в себе представників таких козацьких військ: Чорноморського – 25000 осіб, частину Катеринославського – біля 7000 осіб, Усть-Дунайського Буджацького – 662 особи, Задунайської Січі – 162 особи, Азовського – біля 6000 осіб обох статей, переселених у процесі військово-козацької колонізації Кубані в організованому порядку – з відома і за підтримки російського уряду.

Переселивши на Кубань значну частину українських козацьких військ, російське самодержавство вдалося у 1809 – 1811 роках до масового переселення колишніх реєстрових українських козаків у Чорноморію. 17 березня 1808 р. Олександром І був виданий “височайший указ” ³⁶, яким передбачалось переселити на Кубань 25 тисяч українських козаків.

Організація переселення в Україні була доручена малоросійському генерал-губернатору. Він повинен був оповістити волосні правління, а останні зобов’язані були подати списки бажаючих виселитися до Чорноморії. Переселенцям надавалася можливість вислати попередньо ходаків.

Переселення українських козаків у Чорноморію почалося навесні 1809 р. До кінця року в Чорноморію, з Полтавської та Чернігівської губерній перейшло 20 груп загальною чисельністю 20910 осіб. В 1810 р. з тих же губерній до Чорноморії перейшло ще 24 партії в складі 7237 осіб чоловічої і 6144 жіночої статей. Нарешті, в 1811 р. до Чорноморії з’явилось 9 партій у кількості 1417 осіб чоловічої і 1199 жіночої статей ³⁷. Загалом, за цей час із Полтавської і Чернігівської губерній до Чорноморії переселилось 41635 осіб ³⁸.

Переселення колишніх українських реєстрових козаків на Кубань у 1809 – 1811 рр. мало суттєві відмінності у порівнянні з попередніми роками. На цей раз переселялися не одинаки і сірома, що складали переважну більшість Чорноморського, Катеринославського, Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ та Задунайської Січі, а переважно сімейні козаки, які йшли в Чорноморію родинами і навіть цілими селами.

В 1820 р. знову виникло питання про переселення в Чорноморію колишніх реєстрових козаків із Полтавської і Чернігівської губерній. Однією з причин, що викликала переселення кількох десятків тисяч українських козаків з України на Кубань, було прагнення царського уряду “вислати з Малоросії найбільш волелюбний елемент, що розчарувався в своїх сподіваннях” ³⁹. А сподівалися українські козаки, що після швидкого сформування ними своїх полків у 1812 р. їм будуть повернуті колишні права і вольності. Напруження всіх сил при формуванні великої кількості козацьких полків, без будь-якої підтримки з боку уряду, призвело до помітного погіршення добробуту козацтва. Крім того, було збільшено подушний податок, ціну на кримську сіль, проведено великі набори до армії. Все це викликало незадоволення серед козацтва в Україні.

З іншого боку, становище Чорноморського козацького війська було досить складним. Ось що писав із цього приводу один із ініціаторів нового масового переселення українських козаків на Кубань начальник головного штабу 2-ї армії, генерал-майор, граф Кисельов: “Маючи велику кількість землі, Чорноморія було слабо населена. Козаки добре освоїлися з військовою службою, але не могли, безперервно відлучаючись від господарства, підняти добробут краю і були бідні” ⁴⁰.

Нове переселення 25 тисяч козаків з України було вирішено провести на підставі положення від 17-го березня 1808 р. Відповідальність за організацію лягла на плечі малоросійського військового губернатора, а нагляд за переселенням було покладено на полтавського і чернігівського цивільних губернаторів. Як і першого разу (1809 – 1811 рр.) переселятися дозволялося лише українським козакам.

Перша група прибула у Чорноморію 30 серпня 1821 року. Переселенські групи послідовно надходили на Кубань у вересні, жовтні, листопаді і грудні. Загалом за цей час у відомостях зазначено, що прибуло в Чорноморію 16239 осіб чоловічої та 14119 осіб жіночої статі (5300 сімей). Переселенці прибули на 10875 підводах із 22393 головами гульової худоби. Сімей, що зовсім нічого не мали, було 42 ⁴¹.

У 1822 р. переселенці почали прибувати в Чорноморію вже з квітня. До середини листопада прибуло 3150 сімей у складі 8847 осіб чоловічої і 8214 жіночої статей – на 4670 підводах із 6805 головами гульової худоби. Сімей, що не мали майна, було 58.

У травні і серпні 1823 р. дісталося Чорноморії тільки 37 сімей (97 осіб чоловічої і 82 жіночої статей), а в травні і червні 1824 р. – 74 родини (261 осіб чоловічої і 215 жіночої статей. В липні і серпні 1825 р. прибуло 54 сім’ї: 183 осіб чоловічої і 135 жіночої статей ⁴².

Таким чином, за підрахунками Федора Щербини, протягом 5 років у Чорноморію перейшло з Малоросії 8623 сім’ї: 25627 осіб чоловічої і 22765 жіночої статей, що загалом складало 48392 особи ⁴³.

Процес інтенсивного переселення українських козаків і селян з України на Кубань тривав і впродовж 1826 – 1847 років, тобто від масової хвилі переселення у 1821 – 1825 рр. до масової хвилі переселення у 1848 – 1849 рр.

У 1832 р. дві групи українських козаків-переселенців прибули в Анапу – одна складалася з 134 сімей, інша – з 66 сімей ⁴⁴. У лютому 1835 р. в Анапу прибуло 119 сімей українських переселенців, зарахованих у козаки ⁴⁵. Процес заселення Закубанських станиць у районі Анапи проходив дуже складно і розтягнувся на багато років. У 1841 р., з ініціативи імператора Миколи І, продовжувалося поступове переселення чорноморських із Прикубання та українських козаків із Полтавської і Чернігівської губерній до Анапи ⁴⁶.

Царський уряд у 1848 – 1849 рр. вдається до нового масового переселення українських козаків і селян на Кубань. 24 січня 1848 р. Микола І наказав відправити з України до Чорноморського війська 2000 сімей, що виявлять бажання переселитись ⁴⁷.

Перша група переселенців прибула в Чорноморію 14 червня 1848 р. в кількості 35 сімей. Протягом двох років із Харківської, Чернігівської й Полтавської губерній до Чорноморії перейшло 7767 осіб чоловічої і 6460 жіночої статей, що загалом складало 14227 осіб ⁴⁸.

Загальна чисельність колишніх реєстрових козаків із родинами, що переселилися з України на Кубань у 1809 – 1811, 1821 – 1825, 1848 – 1849 рр., складала 108934 особи ⁴⁹.

Крім організованого владою переселення українських козаків на Кубань, наприкінці XVIII і впродовж усієї першої половини ХІХ ст. відбувалось стихійно міграція з України на нещодавно освоєні прикубанські землі. Ці переселення відбувалися у двох формах: поодинці, родинами, середніми і великими (по кількасот осіб) партіями – з відома місцевої влади, а також у формі стихійних чи організованих втеч.

Щорічний наплив утікачів на Кубань доходив до тисяч душ ⁵⁰. Лише за 1793 р. з одного Катеринославського повіту в Чорноморію втекло 65 чоловіків і 55 жінок ⁵¹. Канцелярія Чорноморського війська склала у листопаді 1800 р. відомість про зарахування в козаки 1264 особи поміщицьких і державних селян ⁵². Крім втікачів, на Кубань стихійно чи з дозволу влади переселялися окремі особи, родини і різні групи ⁵³. Так у 1802 р. виявили бажання переселитися до Катеринодара 57 осіб чоловічої і 56 жіночої статей селян Конотопського повіту; окрім того, було зараховано до Чорноморського війська 150 осіб чоловічої і 134 жіночої статей мешканців села Спаського і села Лебедина Чернігівської губернії ⁵⁴.

У 1841 р. на Кубань переселились 53 родини державних селян Харківської губернії ⁵⁵. Протягом 1841 – 1843 рр. до Чорноморського війська після розгляду особистих справ поодинці було прийнято 6 осіб ⁵⁶. Фонди Державного архіву Краснодарського краю насичені подібними справами про переселення впродовж 1830 – 1850 років окремих осіб і груп українських козаків, селян, міщан, дворян із Харківської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської губерній ⁵⁷.

Таким чином, за нашими підрахунками, протягом 1792 – 1865 рр. з України на Кубань, було переселено козаків у складі військових формувань, колишніх реєстрових, а також селян загалом 158843 особи.

З розвитком капіталізму та відміною кріпацтва в Російській імперії настає якісно інший період у заселенні та освоєні Кубані. Якщо на першому етапі (1792 – 1861 рр.) переселення козаків і селян з України на Кубань і Закубання відбувалося внаслідок ініціювання його царським урядом і було пов’язане з прагненням використати військові козацькі формування для колонізації цих земель, то другий етап (1861 – 1917 рр.) визначався самостійною міграцією населення. Мотивація переселення була економічною, а не військово-політичною.

Випробувавши всі можливості підняти своє господарство і забезпечити прожитковий мінімум для родини, селянин часто вбачав у переселенні часто єдиний вихід зі скрутного становища ⁵⁸.

У 1900 р. офіційне видання комітету міністрів визнало, що “в значній більшості випадків причини виселення мали суто економічний характер, виявляючись у невідповідності прибутковості селянських земель потребам землеробського господарства і труднощах добувати собі заробіток на стороні” ⁵⁹.

Крім економічних, існували й інші фактори, що спонукали українських козаків і селян до переселення. Так І. Ямзін зазначав, що з опитаних у Тамбовській губернії переселенців мігрувало через відсутність землі, в тому чи іншому вигляді 73% ⁶⁰. Таким чином, решта селян (27%) переселялись на околиці імперії з інших причин – “вони “брели нарізно” від різних виявів політичного, фінансового й релігійного гніту” ⁶¹.

Якщо після скасування кріпацтва, царський уряд негативно ставився до селянських переселень з регіону в регіон, то на Кубань він ще деякий час докладав зусилля, аби спонукати переселенців з усієї імперії, зокрема і України, до колонізації закубанських земель, що звільнилися внаслідок Кавказької війни та виселення до Туреччини у 1864 р. 470 тисяч горців Західного Кавказу ⁶².

Планомірне, широкомасштабне та цілеспрямоване заселення закубанських станиць на Західному Кавказі почалося 1858 року, коли в 6 станицях було поселено 1818 сімей українських, донських та лінійних козаків, а також анапських поселян і нижчих чинів регулярних військ ⁶³. Причому, переселенців з України в ці станиці прибуло 853 родини, або 46, 9% від загальної кількості поселенців. У 1859 – 1861 роках було поселено 5899 родин у 21 закубанських станицях ⁶⁴.

Головним законодавчим актом, що відкривав можливості для швидкого освоєння земель Північно-Західного Кавказу, було “Положення про заселення передгір’їв західної частини Кавказького хребта кубанськими козаками та іншими переселенцями з Росії” від 10 травня 1862 року ⁶⁵. Цей документ вносив істотні зміни до земельного устрою Кубанського козацтва: допускалась приватна власність на землю і поселення осіб некозацького стану на військових землях. Положенням козакам-переселенцям за р. Кубань дозволялося продавати свої садиби в місцях попереднього мешкання зайшлим селянам. Крім цього, дозволявся продаж у приватну власність і здача в оренду зайвих військових і станичних земель особам всіх станів. Це дало можливість іногороднім ^* селитися в станицях на правах осідлих мешканців. Все це дало могутній поштовх до нового масового переселення на Кубань.

Після прийняття положення про заселення Закубання та поширення цієї інформації у газетах імперії процес переселення значно пожвавився. У новостворені станиці за р. Кубанню потяглись переселенці з Азовського, Донського, Кубанського, Терського та інших козацьких військ, селяни і козаки з України.

У 1862 р. було засновано 16 станиць у східній частині Закубання між річками Лабою і Білою та 12 станиць в західній частині Закубання – в Натухаївському окрузі. У всіх 28 станицях поселено 4387 сімей різного звання переселенців ⁶⁶.

Архівні матеріали свідчать, що до новостворених закубанських станиць Натухаївського військового округу, заселеного козаками у 1862 р., переселенці прибули (у кількості 1549 родин) із колишньої Чорноморії, а 208 сімей з Азовського козацького війська. Відомо, що після завершення служби дехто лишався жити у станицях, так, наприклад, 110 сімей нижчих чинів регулярних військ залишились у станиці Кримській після строкової служби ⁶⁷.

Таким чином, із 1867 сімей, що оселилися у 12 станицях Натухаївського військового округу, 1757 родин були з України чи українського походження – з Чорноморії.

Як бачимо, у переважній більшості переселялися козаки з чорноморських станиць, до яких вони, в свою чергу переселились декілька десятиріч тому з України. Ці переселенці, подолавши великі економічні труднощі, епідемії, голод, тільки прижились на нових місцях у Чорноморії, як знову невтомна і послідовна воля Російської імперії погнала їх у небезпечні у всіх відношеннях місця в Закубанні.

У 1863 – 1865 рр. за Кубанню поселено до 16 тисяч родин, себто майже стільки, скільки вимагалось положенням 10 травня 1862 року (1700 сімей) ⁶⁸.

Хвиля переселень з України, викликана положенням від 10 травня 1862 р., не спадала і в середині, і у другій половині 1860-х років. Окремі особи та групи по декілька десятків і навіть сотень козаків і селян із різних земель України домагались у влади переселення їх на Кавказ. Часто, не дочекавшись дозволу і не маючи відповідних документів та належних засобів пересування, знімалися з місця і рушали на Кавказ ⁶⁹.

Законом від 29 квітня 1863 р. ⁷⁰ переселенцям було надане право селитися і набувати власність у землях козацьких військ, не питаючи на те дозволу ні військового керівництва, ні станичної громади. Мешканці ж козацьких станиць отримали дозвіл здавати в оренду надані їм пайові наділи, передавати їх особам невійськового стану на термін юртового^** переділу. Козаки і селяни, що переселялися на Кубань, сплативши посаженну^*** платню, набували право садибної осілості можливість користуватися загальним із козаками вигоном для домашньої худоби, але без права на поземельний і громадський устрій, що належали козацькому стану.

Отримавши можливість жити осіло в Кубанській області, селяни переважно українських та південно-російських губерній рушили цілими тисячами на Кубань. Впродовж наступних 15 років загальна їх чисельність в області зросла до 250000, що склало 25% ⁷¹.

Незважаючи на земельну незабезпеченність і заходи уряду, спрямовані на обмеження припливу іногороднього населення до Кубанської області, потік переселенців із кожним роком зріс. Населення області у 1862 р. ледве перевищувало 392 тисяч осіб, з яких тільки 7,5 тисяч були невійськового стану. Через 34 роки населення збільшилося до 1882,5 тисяч осіб, поміж яких козаки ледве сягали 44 % ⁷². Таким чином, за 34 роки населення Кубанської області зросло на 1490500 осіб.

В 1860-х та на початку 1870-х років українських мігрантів на Кубані та Закубанні приваблювали вільні землі, невисокі ціни на них, низька орендна плата і водночас висока ціна робочої сили, а також закони, що дозволяли переселенцям селитися на військових землях. Крім того, переселенців з України приваблювала близькість Кубані, етнічна ідентичність і подібність географічних умов зі степовою Україною, міцні культурно-побутові і родинні зв’язки, принадність для українських козаків і селян козацького способу життя в “Чорноморській Січі” на “Кавказькій Україні”.

В урядових колах царської Росії існувала думка, що найкращими переселенцями є українці і, перш за все, полтавці та чернігівці. Не останню роль у формуванні такої думки відігравав той факт, що переселені у першій половині XIX столітті на Кубань десятки тисяч українських козаків і селян не тільки перетворили до того не обжитий край на регіон із розвинутим господарством, але зробили це в неймовірно важких умовах багаторічної Кавказької війни. “Цей нарід (українці)… приносить безсумнівну користь державі, якщо тільки скористатися розумно його природною схильністю бути основою заселення, майбутнього багатства і процвітання нових місць” ⁷³. Таким чином, Російська імперія успішно використала сотні тисяч переселенців з України як першопроходців у неосвоєних чи малоосвоєних регіонах імперії.

Починаючи з 1809 р. і майже до кінця XIX ст., переважна більшість переселенців з України на Кубань надходила з Лівобережної України. Починаючи з 1890-х років, у переселенський потік втягуються вже й селяни Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній ⁷⁴.

Згідно з переписом 1897 р., на Кубань з України переселилося іногородніх 377340 осіб. Найбільше до Кубанської області мігрувало жителів Харківської губернії – 114618 осіб, Полтавської – 89769, Катеринославської – 66014, Чернігівської – 44598, Таврійської – 21815, Херсонської – 18809, Київської – 18678, Подільської – 2583. Найменше переселенців дала Волинська губернія – 456 осіб ⁷⁵. Загалом із Лівобережної України на Кубань переселилося, згідно з даними перепису 1897 р., 248985 осіб, із трьох губерній Південної України (Херсонської, Таврійської і Катеринославської) мігрувало 106638 осіб. З Правобережної України на Кубань виїхало 21717 осіб.

Іногороднє населення Кубанської області становило 835507 осіб (крім емігрантів з іноземних держав), із них 377340 осіб (45,16%) переселилося з 9 губерній України, а 354982 (42,48%) – з 41 губернії Росії. З Кубанської області і Чорноморської губерній було 87688 осіб (10,49%), решту складали переселенці з різних національних регіонів Росії. Слід врахувати, що ряд південних губерній і областей Росії в етнічному плані були російсько-українськими, а не суто російськими. Українці займали південні повіти Курської губернії, південну половину Воронезької губернії, західні округи Донської області (Таганрозький, Ростовський і західну половину Черкаського повітів) ⁷⁶. Крім того, значна кількість українського населення мешкала в Терській області, Ставропільській та Астраханській губерній. З українських земель, що тимчасово входили до складу Австро-Угорщини (Східна Галичина, Закарпаття, Буковина), Польщі (Західна Галичина), теж переселялись на Кубань українські мігранти. Значна кількість переселенців ішла на Кубань із Бессарабської губернії, де мешкало багато українського населення, особливо на північному заході (Хотинський повіт) і півдні (Акерманський та Ізмаїльський повіти) ⁷⁷, зокрема у південно-східних повітах Бессарабії мешкало чимало нащадків запорізьких та задунайських козаків.

Переселення здійснювалося і з інших губерній, в яких українці становили помітний відсоток населення, зокрема з Воронезької, де українці становили 915833 особи (36,2%), Курської – 527778 особи (22,3%), Донської області – 719655 особи (28,7%), Бессарабської губернії – 379698 особи (19,6%), Люблінської губернії – 196474 особи (16,9%), Ставропольської губернії – 319817 особи (36,3%) ⁷⁸. Переселення на Кубань здійснювалося і з тих сіл та повітів, де українці мешкали суцільною смугою.

Виокремивши кількість і відсоток переселенців на Кубань з українських і російських губерній та додавши кількість і відсоток переселенців українців із губерній зі змішаним населенням, підводимо підсумок: 60,3% переселенців – українці, 37,9% – росіяни, 1,8% – переселенці з національних околиць Російської імперії. Це помітно міняє офіційні цифри кількості іногороднього українського населення Кубанської області в кінці XIX століття.

Згідно з загальноросійським переписом 1897 р., все населення Кубанської області складало 1923419 осіб ⁷⁹. Власне на військовій території налічувалося 1488994 особи, в тому числі: козаків 784616 осіб обох статей, а іногородніх 704378 осіб ⁸⁰.

Під час перепису 1897 р. питання про національність не ставилося, а українців і росіян було об’єднано в одну графу (разом вони складали 92,64% населення Кубанської області) ⁸¹. Бажаючи встановити чисельне співвідношення між українцями і росіянами, слід використати матеріали про поділ населення Кубанської області за мовною ознакою. Отже, українську мову вважали рідною 859122 особи, російську – 732283 особи. Серед козаків рідною мовою вважали українську 445579 осіб обох статей, російську – 332609.

Корінні мешканці інших станів розподілялися за рідною мовою таким чином: українська – 22239 осіб, російська – 14450. Вважали українську мову своєю рідною і сім горян. А от 37 горян обрали рідною російську. Між іногородніми своєю рідною мовою вважали українську – 391300 осіб, російську – 385187.

Згідно з переписом 1897 р., на Кубані тих, хто визнав рідною українську мову, було 49,1%, російську – 41,1%. Проте розподіл за рідною мовою не дає остаточного уявлення про національний склад населення Кубанської області. Добре відомо, “що, може, ніде не записано стільки українців на москалів, як саме на Підкавказзі. Вже в 70-х роках (ХIХ ст. – Ред.) числив Чубинський не менш, як 60% українців на Кубані... Українська мова й звичай панують усюди на Кубанщині й заглушили московщину майже цілком. У зв’язку з цим відомий етнограф і статистик Русов прийняв для українського живла на Кубанщині 60%” ⁸².

Населення Чорноморської губернії, яка межує з Кубанською областю і охоплює смугу Чорноморського узбережжя, за переписом 1897 р. нараховувало 57000 осіб. Українською мовою визнали рідною 9000 осіб (16,1%), російську – 21000 (42,8%). Решту населення складали кавказці, греки, вірмени. У Чорноморській губернії, як і “всюди на Підкавказзі, мусило багато українців стати паперовими великоросами. Населення міст доходить на Чорноморщині недалеко до незвичайно високого відсотку 50%, а знаємо, що саме по містах дуже мало українців записано 1897 р. у властиву рубрику” ⁸³.

Через 10 років після першого загальноросійського перепису, у 1907 р., населення Кубанської області нараховувало 2392026 осіб. Козаки складали 1061306 осіб обох статей, невійськові – 1330720, або 53,9% населення області ⁸⁴.

На 1 січня 1914 р. населення Кубанської області складало 3050391 особи. Осіб обох статей, які належали до військового стану, було 1303038 (42,8%), до невійськового стану належало 1747353 особи ⁸⁵ (57,2%).

Приріст населення області за період з 1889 по 1897 р. у середньому склав 106747 осіб на рік або 170,2% за 8 років (1889 – 1897). В наступні 16 років, тобто по 1913 р. приріст зменшився до 70436 осіб на рік і склав 159,6% порівнюючи з 1897 роком. Ці дані можна пояснити зменшенням числа вільних переселенців, тому що природній приріст був досить значним ⁸⁶.

З 1897-го по 1914 р. населення Чорноморщини зросло майже втроє – переважна більшість новоприбулих поселенців була (були) українцями. “Вже в кілька років за переписом 1897 р. числив Нечуй-Левицький українців Чорноморщини на 30000... Чорноморщину треба вважати суто українською територією. Кількість українців у Чорноморщині оцінюю (minimum) на 60%, кількість москалів – 20%, інших примішок – на 20%” ⁸⁷.

За даними відділу статистики міністерства землеробства, на 1 січня 1917 р. населення Кубанської області становило 3051200 особи, Чорноморської губернії – 201800 ⁸⁸.

Оскільки від 1917 до 1926 рр. не спостерігалося більш-менш помітних переселень на територію Кубанської області, результати перепису 1926 р., на нашу думку, дозволяють уточнити чисельність і національний склад населення Кубані на початку 1920-х років. Всього населення Кубані на 17 грудня 1926 р. становило 3343893 особи. Українців – 1644518 осіб (49,2%), росіян – 1428587 (42,7%). Серед міського населення українців було 153572 особи (4,6%), росіян – 318364 (9,5%). Серед сільського населення Кубані українців було не менше 1490946 осіб (44,6%), росіян – 1110223 (33,2%)⁸⁹.

Таким чином, і через 134 роки з часу переселення перших запорізьких козаків на Кубань українці не лише зберегли свою мову, традиції, звичай, але й чисельно складали найбільшу етнічну спільноту Кубані. “...До 1926 р. включно в краї ще переважали українці... І в Чорноморському окрузі спостерігалася значна перевага українців” ⁹⁰.

Положення від 10 травня 1862 р. про заселення передгір’їв західної частини Кавказького хребта кубанськими козаками та переселенцями з Росії і головним чином закон 29 квітня 1868 р., що дозволяли російським підданим невійськового стану селитися і набувати власність (власності?) у землях козацьких військ, змінили корінний принцип козацького землеустрою, дозволивши особам некозацького стану купувати нерухомість і мешкати на військовій землі. Після виходу цих законів приплив іногородніх починає швидко зростати. І вже через 5 років після видання закону 29 квітня 1868 р. кількість іногородніх в області зросла більше, ніж у 10 разів, і в 1873 р. становила 25600 осіб ⁹¹, а на початку 1897 р. – майже половину від всього населення.

Переселенці, що селилися на Кубані, були основним контингентом найманої робочої сили. Наприкінці XIX ст. серед робітників Кубанської області у сільському господарстві переселенці становили 73,8%, в промисловості, транспорті, торгівлі – 78,9% ⁹².

Значна частина іногородніх, як осілих, так і тих, що не мали осілості в станицях, працювали по найму у корінних мешканців. Іногородні разом із сезонними робітниками, що приходили з України і Росії на літні заробітки в Кубанську область, ставали основними виробниками сільськогосподарської продукції. Крім роботи по найму, значна кількість прибульців займалася хліборобством, орендуючи землю у приватних осіб, у станичних громад або у війська.

У зв’язку з масовим припливом переселенців на Кубань у 1870 – 1890-х роках ситуація у стосунках між козаками та іногородніми стала змінюватися на гірше. Й не дивно: помітно скоротилася кількість вільних земель, зменшився життєвий простір… Зіграла негативну роль й заборона царським урядом у 1870 р. приймати іногородніх у козаки. Таким чином коло козаків замкнулося, а їхній відсоток порівняно з некозацьким населенням постійно зменшувався ⁹³.

Козак, який значну частину свого життя віддав військовій службі, захищаючи свій край, зі зверхністю дивився на іногороднього. Станичники обвинувачували іногородніх у руйнуванні традиційного землеустрою, звичного для козаків укладу життя, своєму розоренні... Підсилювала недоброзичливість нерівність у правах і обов’язках. У той час, наприклад, як всі дорослі сини козака повинні були відбувати військову службу, жлден із синів іногороднього не був зобов’язаний йти до війська, а якщо і йшов, то всі видатки брала на себе держава. Козаки ж, які йшли до війська, мусили за власний кошт купувати одяг, зброю, коня. Покладалися на козаків й обов’язкові громадські повинності...

До цього слід додати посилену експлуатацію козаків з боку торговців перекупників, промисловців, що складалися головним чином із переселенців. Не любили козаки “зайшлих” і за їхню неповагу до козацьких прав, здобутих кров’ю батьків і прадідів…

Іногородні, в свою чергу, бачили в козаках експлуататорів, що живуть за рахунок їхньої праці, за рахунок здачі в оренду землі, до того ж, вкрай скупих під час розрахунків.

Козацька військова адміністрація та значна маса козаків дивилися на іногородніх, як на чужорідний елемент, що вріс у тіло козацького народу. Між козаками та іногородніми на Кубані пролягла глибока соціально-економічна й психологічна прірва, хоч обидві групи складалися переважно з українців. Ось як подає – з класових позицій – взаємини між козаками та іногородніми О. Серафимович у своєму романі “Залізний потік”: “Кубанські козаки – господарі цього чудового краю. І є у них робітники, народ-робітник, і стільки ж його, скільки самих козаків... І стали наймитами переселенці у козаків, дали їм ім’я “іногородні”. Всіляко утискали їх козаки, не пускали їх дітей у козацькі народні школи, дерли з них по дві шкіри за кожну п’ядь землі під їх хатами, садами, за оренду землі, звалювали на них усі станичні витрати і з глибоким презирством називали їх “бісові душі”, “чіга гостропуза”, “хамсел” (тобто хамом сів на козацьку землю)” ⁹⁴.

Соціально-економічна нерівність між господарями краю – козаками – і пере-селенцями на Кубані обумовила поступове формування відмінностей у політичній орієнтації козаків та іногородніх. Саме серед найманих робітників й почали зароджуватися революційні настрої.

Перед революцією 1905 – 1907 років протиріччя між козаками та іногородніми ще більше загострилися, адже головним питанням революційного руху було аграрне ⁹⁵.

Події 9 січня 1905 р. в Петербурзі, що стали початком революції в Росії, викликали хвилю мітингів і демонстрацій у містах і станицях Кубані. Страйки охопили підприємства Катеринодара і Новоросійська. Політична активність населення Кубані стимулювалася виборами до І і II Державних дум.

У часи російсько-японської війни 1904 р. і першої російської революції 1905 – 1907 років кубанські козаки відмовилися брати участь у придушенні селянських, робітничих та солдатських виступів. Цим кубанські козаки настільки скомпрометували себе в очах влади, що коли цар Микола II нагороджував козацькі війська прапорами за віддану службу, то отримали всі, крім Кубанського козацького війська ⁹⁶.

Хоча український національний рух на Кубані й не був розвиненим, проте проявів українського культурного та політичного життя не бракувало. Зокрема, ще до першої російської революції, на Кубані розпочала свою діяльність Революційна українська партія (РУП), що виникла у 1900 р. в Україні.

3 грудня 1902 р. в Катеринодарі було затримано мешканця Полтавської губернії Григорія Юхимовича Ткаченка. Під час арешту у нього вилучили 118 відозв “До чорноморських козаків” “злочинного змісту”. 5 грудня така ж відозва і гектограф були знайдені під час обшуку в Симона Петлюри, що мешкав при школі, де вчителював ⁹⁷. Так відбувся частковий провал у філії РУП на Кубані, яку з подачі Петлюри було названо Чорноморською вільною громадою.

Симон Васильович Петлюра був членом РУП із 1900 р. Восени 1902 р. через загрозу арешту, він виїхав із Полтави до Катеринодара, де брав активну участь у діяльності РУП. Активними членами РУП на Кубані в той час були (…), Іван Ротар та Микола Рябовол – майбутній голова Законодавчої Ради Кубані.

Після тримісячного ув’язнення, у березні 1903 р., Симон Петлюра був випущений “на поруки”. До весни 1904 р. він працював під керівництвом відомого історика і політичного діяча Федора Щербини над архівами Кубанського козацького війська, допомагаючи у підготовці матеріалів до майбутньої двотомної “Історії Кубанського козацького війська”. Навесні 1904 р. Симон Петлюра виїхав із Кубані.

10 січня 1906 р. поліція затримала в Катеринодарі учителя Хому Михайловича Морозова. Під час обшуку у нього було знайдено прокламацію Чорноморського комітету Революційної української партії під назвою “Про присягу” – на “малоросійському наріччі”. У ній містився заклик до козаків відмовлятися від послуху начальству, не стріляти в “бунтуючий народ”, приєднуватися до “борців за волю” і домагатися Установчих зборів та автономії України. Представники РУП розповсюджували на Кубані й інші листівки, зокрема “Селянам війна не потрібна” ⁹⁸.

Культурно-національний рух серед українців Кубані пожвавився після виникнення по Кубані осередків товариства “Просвіта”. В Катеринодарі товариство “Просвіта” було засновано 25 серпня 1906 року. Незабаром воно мало два книжкових кіоски; відкрилися 15 його відділень: у Темрюці, Майкопі, станицях Платнирівській, Канівській, Сіверській, Пензенській, Усть-Лабінській, Уманській, Новотитарівській, Тихорецькій, Пашківській, Лабінській, на хуторах – Романівському та Зубовій Балці ⁹⁹.

Українці Кубані підтримували тісні зв’язки з Україною і навіть зверталися до думських депутатів від українських губерній. Так, депутат від Чернігівської губернії Ілля Шраг у виступі в Думі наголошував, “що тепер у всіх пробуджується свідомість, і якщо ми бачимо цілий ряд заяв козаків, які нарешті починають згадувати свою минулу славу, свою минулу волю і намагаються вийти з того жахливого стану, в який поставив їх уряд, то ми можемо висловити впевненість, що врешті-решті козаки, в яких уряд до цього часу бачив опору, можуть повернути і в інший бік. А ознаки цього є. Нещодавно від кубанців із Катеринодара я отримав лист, який починається такими словами: “Нема змоги далі терпіти злочинства і знущання російського уряду” ¹⁰⁰.

Царський уряд особливо не переймався вирішенням гострих соціальних проблем на Кубані. Не існувало в Кубанській області земств чи установ, де могло б між собою співпрацювати козацьке й некозацьке населення, вирішуючи проблеми, що виникали.

Національно свідомих кубанців-українців глибоко непокоїв той факт, що обидві ворогуючі між собою сили (козаки та іногородні) були переважно українцями. Національно свідома українська інтелігенція, як з боку козаків, так і з боку іногородніх, докладала немало зусиль, щоб знайти вихід із цього протистояння.

Але зусилля національно свідомої частини кубанців-українців не досягли бажаних наслідків. “Національно наскрізь несвідома українська стихія, відсутність національно вихованих і добре підготовлених вождів, своєрідні місцеві умови життя, що склалися протягом попереднього століття, привели незабаром до боротьби не між росіянами й українцями, а до боротьби між козаками і не козаками” ¹⁰¹. Зрозуміло, що вибух революції 1917 р. застав не тільки кубанців-українців, а й усіх кубанців, політично не підготовленими.

Серед політично свідомої частини населення Кубані відразу визначалося кілька течій. Проросійські діячі дивилися на Кубань як на звичайну російську губернію й були проти будь-якої окремішності Кубанського війська. Цю позицію формувала російська і зросійщена некозацька інтелігенція. Частина козацтва дбала насамперед про інтереси Кубанського війська, пов’язаного з Росією. Цей погляд визнавала більшість козацької інтелігенції. Частина козацтва виступала за державну окремішність Кубані в складі Російської федеративної республіки. Зрозуміло, що й були прихильники об’єднання на федеративних засадах Кубані з Україною – без зв’язку з Росією. Дві останні політичні течії, були слабші від попередніх, їх відстоювала українська інтелігенція – як козацька, так і іногородня ¹⁰².

Станова роз’єднаність, боротьба між козаками та іногородніми, що, хоч і були в більшості українцями, але не козацького походження, мала негативні наслідки для кубанських визвольних змагань. Це, безперечно, було на руку більшовикам і допомогло їм врешті повалити самостійну Кубанську крайову раду, вибрану в квітні 1917 р. в Катеринодарі ¹⁰³.

Джерела:

1. Яворницький Д. Українсько-руське козацтво перед судом історії // Україна. – К., 1991. – С. 21.

2. Аркас М. Історія України Русі. – Петербург, 1908. – С. 357.

3. I ПСЗ – Т. XXII № 16605, п. 4.

4. Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1910. – Т. I. – С. 500.

5. Потто В. Кавказская война в отдельных очерках, эпизодах, легендах и биографиях. – СПб, 1887. – Т. I. – Вып. I. – Сс. 110 – 111.

6. Стороженко Н. К истории малороссийских казаков в конце XVIII и вначале XIX века. – К., 1898. – С. 41.

7. Там само.

8. Медунина В. О вольных россиянах, не знавших крепостного ярма // Кубань. – 1991. – № 1. – С. 55.

9. Короленко П. Двухсотлетие Кубанского казачьего войска 1696 – 1896 // Исторический очерк. – Екатеринодар, 1896. – С. 25.

10. Короленко П. Вказана праця. – С. 16.

11. I ПСЗ – Т. XXII № 16605, п. 4.

12. Фелицын Е. Кубанское казачье войско 1696 – 1888 гг. // Сборник кратких сведений о войске. – Воронеж. – 1888. – С. 49.

13. I ПСЗ – Т. XXIII № 17055; – Т. XXIII № 17058.

14. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 510.

15. Кухаренко Я. Туренко А. Исторические записки о войске Черноморском // Киевская старина. – Т. XVII. – К., 1887. – С. 507.

16. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 512.

17. Шевченко Т. Невольник // Кобзар. – К., 1986. – С. 230.

18. ДАКК, ф. 396, оп. 1, спр. 11328.

19. ЦДІА України, ф. 209, оп. 2, спр. 679, арк. 1 – 8; спр. 813, арк. 1 – 10; спр. 1208, арк. 1 – 6.

20. Голобуцький В. Черноморское казачество. – К., 1956. – С. 206.

21. I ПСЗ – Т. XXIII № 17468.

22. ЦДІА України, ф. 1958, оп. 1, спр. 441, арк. 1 – 14.

23. Могильцев Н. Краткие исторические сведения о Кавказском конном полке Кубанского казачьего войска // Кубанский сборник. – Екатеринодар, 1894. – Т. 3. – С. 5.

24. Щербина Ф. Вказана праця. Екатеринодар, 1913. – Т. II. – Сс. 192, 193.

25. Фелицын Е. Переселение на Кубань казаков бывшего Екатеринославского войска и образование из них в 1802 году Кавказского конного полка Кубанского казачьего войска // Кубанский сборник. – Екатеринодар, 1894. – Т. 3. – С. 32.

26. I ПСЗ – Т. XXIX № 22465.

27. ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 151. – Т. 1. – Арк. 19 – 71 зв.

28. Казин В. Казачьи войска. Краткая хроника казачьих войск и иррегулярных частей. – Спб., 1912. – С. 18.

29. Щербина Ф. Вказана праця. – Т. II. – Сс. 46 – 48. ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 151. – Т. 1. – Арк. 5 – 11 зв., 74, 75, 93, 216, 226, 228, 243, 244, 246; спр. 191, арк. 5, 8 зв., 18, 19.

30. Щербина Ф. Там само. – Сс. 45 – 48. ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 151, арк. 1, 72, 233; спр. 167, арк. 1, 3, 4, 12 – 23, 27 – 39; спр. 193, арк. 2, 3, 3 зв., 33.

31. Див. Кондратович Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина. – К., 1883. – Т. V. – № 1, 2, 4; Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. – Одесса, 1846. – Ч. III. – Сс. 233 – 255; Короленко П. Азовцы // Киевская старина. – К., 1891. – № 7, 8; Эварницкий Д. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – СПб., 1888. – Ч. I, II; Поль Лакруа. Черты из жизни и царствования императора Николая I // Военный сборник. – СПб., 1868. – № 7. – Сс. 121 – 146; Бачинський А. Січ Задунайська. 1775 – 1828. – Одеса, 1994.

32. II ПСЗ – Т. XXXVII № 38256, § 29 – 33.

33. Короленко П. Азовцы // Киевская старина. – К., 1891. – № 8. – С. 182.

34. Медунина В. О вольных россиянах, не знавших крепостного ярма // Кубань – Краснодар, 1991. – №1. – С. 55.

35. Короленко П. Азовцы // Киевская старина. – Киев, 1891. – №7, 8.

36. І ПСЗ. –Т. ХХХ, №22902. 2

37. Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1913. – Т. II. – С.53.

38. Щербина Ф.А. Там само – Сс. 62, 69 – 71; Голобуцкий В. Черноморское казачество. – К., 1956. – С. 220; ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 201, арк. 39 – 91, 95 – 159; 183 – 252; 253 – 347.

39. Стороженко Н. Вказана праця. – С. 54.

40. Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1913. – Т. II. – С. 59.

41. Там само. – С. 62.

42. Там само.

43. Там само.

44. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 345.

45. Там само.

46. ДАКК, ф.670, оп.1, спр.21, арк.108 – 110.

47. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 68.

48. Там само. – С.70.

49. Щербина Ф. Вказана праця. – Сс. 62, 69 – 71; Голобуцкий В. Черноморское казачество. –К., 1956. – С. 220; Громов В. Население степного Предкавказья (Ставропольской губернии и Земли Черноморского войска) в последней четверти XVIII – первой половине ХIX вв. Формирование. Социальный состав. Канд. дисс. – Ростов, 1983. – Сс. 83, 84; ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 201, арк. 39 – 91, 95 – 159, 183 – 347; спр. 493, арк. 2, 2 зв., 15, 15 зв.; ф.345, оп. 1, спр. 168, арк. 203, 209.

50. Голобуцкий В. Черноморское казачество. – К., 1956.– С. 177.

51. Дмитренко И.Сборник исторических материалов по истории Кубанского казачьего войска. – СПб., 1896. – Т. II. – Док. 561.

52. ДАКК, ф. 249, оп. 1, спр. 430, арк. 37.

53. ЦДІА України, ф. 1709, оп. 2, спр. 2917, арк.1 – 7; ф. 1958, оп. 1, спр. 441, арк.1 – 14; ф. 1191, оп. 5, спр. 64, арк. 1 – 2.

54. Щербина Ф. Вказана праця. – С.39.

55. ДАКК, ф. 252, оп. 1, спр. 774, арк. всі.

56. ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 1413, арк. 1 – 36.

57. ДАКК, ф. 252, оп. 1, спр. 638, 775, 824, 829, 1249, 1463, 2192, 2196, 2299, 2302, 2328.

58. Ямзин И. Переселенченское движение в России с момента освобождения крестьян. – К., 1912. – С. 84.

59. Там само. – С. 78.

60. Там само. – Сс. 78, 79.

61. Кауфман А. Переселение и колонизация. – СПб., 1905. – С. 12.

62. Брук С. Кабузан В. Миграция населения в России в XVIII – начале ХХ века (Численность, структура, география) // История СССР. – 1984. – № 4. – С. 52; Апостолов Л. Георгафический очерк Кубанской области // Сборник материалов для описания местностей и племен Кавказа. – Тифлис, 1897. – Т. XXIII. – С. 215.

63. Ведомость о русской колонизации Закубанского края на Западном Кавказе // Кубанские областные ведомости. – 2 апреля 1894. – № 25.

64. Там само.

65. II ПСЗ. – Т. XXXVII, №38256.

66. Бентковский И. Заселение западных предгорий главного Кавказского хребта // Кубанский сборник. – Екатеринодар, 1883. – Т. I. – С. 74.

67. ДАКК, ф. 350, оп. 1, спр. 3, арк. 21, 21 об., 29 – 34, 45 – 51, 70 – 72, 101 – 104.

68. Бентковский И. Вказана праця. – С. 74.

69. ЦДІА України, ф. 442, оп. 39, спр. 460, арк. 5 – 8, 14 – 17.

70. II ПСЗ. – Т. XLIII, №45785.

71. Щербина Ф. Колонизация Кубанской области // Киевская старина. – К., 1883. – Т. VII. – №12. – С. 544.

72. Прошлое и настоящее Кубани в курсе отечественной истории. С древнейших времен до 1917 г. / Под ред. В. Ратушняка. – Краснодар, 1994. Ч. I, – С. 132.

73. Риттих А. Переселення. – Харків, 1882. – С. 170.

74. Якименко М. Міграції українського селянства (1861 – 1905 рр.) // УІЖ. – 1982. – № 9. – С. 65.

75. Македонов Л. Население Кубанской области по данным вторых экземпляров листов переписи 1897 г. – Екатеринодар, 1906. – Сс. 518 – 538.

76. Бежкович А. История заселения Кубани // Доклады отделения этнографии Географического общества СССР. – Вып. 2. – 1966. – С. 41.

77. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? – Львів, 1994. – Сс. 258 – 259.

78. Олесевич Т. Статистичні таблиці українського населення ССРР за переписом 17 грудня 1926 р. – Варшава, 1930. – Сс. 68 – 74.

79. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. – Т. 65. Кубанская область. – СПб., 1905. – С. IV.

80. Мельников Л. М. Иногородние в Кубанской области. – Екатеринодар, 1900. – С. 13.

81. Чижикова Л. Заселение Кубани и современные этнические процессы // Советская этнография. – 1963. – № 6. – С. 29.

82. Рудницький С. Вказана праця. – Сс. 258 – 259.

83. Там само. – С. 260.

84. Селевко А. Отчет о состоянии Кубанской области за 1913 г. // Кубанский сборник. – Екатеринодар, 1915. – Т. XX. – С. 6.

85. Там же. – С. 12, 13.

86. Бежкович А. Вказана праця. – С. 42.

87. Рудницький С. Вказана праця. – Сс. 260, 261.

88. Ратушняк В. Сельськохозяйственное производство Северного Кавказа в конце XIX – вначале XX века. – Ростов-на-Дону, 1989. – С. 15.

89. Олесевич А. Вказана праця. – С. 79 – 85.

90. Бежкович А. Современный этнический состав населения Краснодарского края. – Тернополь. Б. д. – С. 6.

91. Мельников Л. Вказана праця. – С. 7.

92. Ратушняк В. Вказана праця. – С. 16.

93. Енциклопедія українознавства. – Париж – Нью-Йорк, 1962. – Т. IV. – Сс. 1212, 1213.

94. Серафимович А. Собрание сочинений. – М., 1987. – Т. I. – Сс. 44, 45.

95. ДАКК, ф. 318, оп. 2, спр. 3342, арк. 28, 34.

96. Ленивов А. Кубанская казачья старина (Историческое исследование). – Нью-Йорк, 1972. – Т. I. – С. 180.

97. Екатеринодар – Краснодар. 1793 – 1993. – Краснодар, 1993. – Сс. 239, 240.

98. Там само. – С. 276.

99. Перський С. Популярна історія товариства “Просвіта” у Львові // Нарис історії товариства “Просвіта”. – Віннипег, 1968. – С. 249.

100. Украинские депутаты в Государственной Думе. Речи И. Л. Шрага // Украинский Вестник. – 1906. – № 8. – С. 612.

101. Булавенко. Кубань у першому році революції // Розбудова нації. Орган Проводу українських націоналістів. – Прага, 1933. – Ч. 9 – 10. – С. 221.

102. Енциклопедія українознавства. – Париж – Нью-Йорк, 1962. – Т. IV. – С. 1214.

103. Савка Я. Російщення Кубані – південно-східного бастіону України // Російщення України. – К., 1992. – С. 210.

^* Іногородні – російські піддані невійськового стану, що селилися і набували власність у землях козацьких військ.

^** Юртовий переділ станичних земель здійснювався через певну кількість років з метою рівного розподілу земель між козаками.

^*** Посаженна платня сплачувалася іногородніми за кожну сажень землі, яку займали їхні садиби та присадибні ділянки.

Стаття взята з сайту http://www.ukrlife.org