Ігор ХРУЛЕНКО

Чорні клобуки (із тюркської «каракалпаки» — чорні шапки) — назва самоврядованого об'єднання, що склалося не пізніше 1146 року (уперше назва чорних клобуків зустрічається в Іпатіївському літописі) із залишків тюркських кочових племен берендеїв, торків, печенігів, коуїв, турпеїв, каєпичів. Причиною об'єднання цих часто ворогуючих народів, що не нехтували поживитися за рахунок один одного (так звана «баранта» — орда, грабувала орду) та всі разом — за рахунок Русі, була небезпека з того самого степу у вигляді орд половців.

Не в силах вистояти проти половців, чорні клобуки з дозволу київських князів оселилися на південних прикордонних землях Русі, головним чином по ріках Росі, Роставиці та Дніпру. Почав формуватися чорноклобуцький союз ще до нападів половців. Руські князі вели тривалу боротьбу із кочовиками і часто з походів приводили у Русь полон, який розселяли на південних рубежах Давньоруської держави.

На початку X ст., під 915 р., «Повість минулих літ» повідомляє: «... придоша Печенези первое на Рускую землю и створише миръ съ Игоремъ и доша къ Дунаю» [7. — С. 115]. Стосунки, що склалися з новими сусідами у подальшому, стають більш проблематичними і протягом багатьох десятиліть печеніги являли собою грізну силу, що турбувала Русь.

Печеніги (беченеги тюркською, пацинаки — в західноєвропейських та візантійських хроніках) — об'єднання тюркських та інших племен VIII — IX ст. у заволзьких степах, авангард потужного руху тюркоязичних народів, що ринули на початку IX ст. у східноєвропейські степи. У 968 р. перший напад на Київ, 972 р. печеніги розбили біля Дніпрових порогів дружину князя Святослава Ігоревича, який загинув у бою. Зі смертю князя напади на Русь в кінці X — першій половині XI ст. посилюються. Про часті напади печенігів свідчить «Повість минулих літ» [1. — С 358 — 359]. Нищівну поразку печеніги отримали під стінами стародавнього Києва від Ярослава Мудрого у 1036 р.: «Ярослав же выступи из града исполчи дружину... и сташа предъ городом, а Печенезе приступати начаша. И едва одолевъ к вечеру Ярославь, и побегоша Печенези раздно». На місці славної перемоги русичів було збудовано Софійський собор. Отримавши нищівну поразку печеніги втратили своє панівне значення, а їх місце у степу зайняли торки (узи за візантійським літописом, гузи — на Сході).

Торки — тюркомовні племена, які становили частину гузів, що вперше згадуються у працях Гардізі й Костянтина VII Багрянородного (Х ст.). Останні проживали в басейні р. Урал, на межі тайги та степу, де їх сусідами були печеніги, з якими гузи ворогували. В середині X ст. гузи підкорили частину печенігів. В ході прийняття частиною гузів мусульманства та частка племені, що не захотіла приймати нову релігію, була витіснена на захід і згадується в руських літописах вже під назвою торки. У другій половині X ст. торки виступають союзниками князів Святослава Ігоревича й Володимира Святославовича. На боці князя Святослава 963 р. торки воювали проти Хозарського каганату. В 985 р. у складі руської дружини торки воювали проти волзьких булгар. У середині XI ст. торки витіснили печенігів і стали сусідами княжої держави розселившись у степах Південної Русі [3. — С 343]. Як і їх попередники - печеніги, були ласі поживитися за рахунок землеробського населення. 1055 р. літописець згадує перший похід проти торків: «... в то же лето йде Всеволод на Торкы зиме к Воіню й победи Торкы» [7. — С. 115].

У 1060 р. просування торків далі у Придніпров'я було зупинено після розгрому їх орд об'єднаними силами князів Ярославовичів. У 1116 р. частина торків разом з печенігами зазнала поразки від половців і переселилася у межі Русі. Торки розмістилися в басейні річки Рось, де ними було засноване селище Торчеськ, і на Переяславщині (переяславські торки). До сьогоднішніх днів в топоніміці збереглися сліди перебування торків на південно руських землях — річки Торець і Торч; Торське городище (поблизу Слов'янська Донецької області); Торський шлях уздовж річки Тетліги [2. — С 344].

На думку С.О. Плетньової, провести межу між печенігами, торками; берендеями, турпеями і т.д. як в історичному так, і в археологічному плані складно. Відомості про один народ переплітаються з даними про інші. Речові докази у всіх народів майже однакові, поховання та інші звичаї мають незначні розбіжності, тим більше, що останні змішуються, зникають або замінюються новими, що постійно відбувається при просуванні кочівників [14. — С 62].

За свідченням середньовічного історика Рашид-ад-Діна (XIV в.) виходило так, що «з плином часу ці народи розділялися на багаточисленні роди, так, що у різні часи із кожного відокремленого виникали нові роди і кожне зі своїх причин та при нагоді отримало своє ім'я або прізвисько».

В основі господарства чорних клобуків лежало скотарство, що забезпечувало їх майже повністю — даючи одяг, житло, їжу, засіб пересування. Але для тварин потрібні пасовиська та запаси води, а все це могли дати степи півдня Київської Русі і тому вони завжди вабили до себе кочові народи. Сусідство княжої цивілізованої держави давало ще одну із сторін доходу — грабунок, можливість нажитися з продажу або викупу чи відкупу полонених. Максимальне розширення територій для випасу худоби та облавного полювання спонукало кочівників на шлях завоювань, оскільки не один народ не віддавав своєї землі добровільно, без спротиву. Кочівники рухалися, як хмара, знищуючи все на своєму шляху, йшло все населення зі своїми стадами, вежами, жінками і дітьми, великою кількістю воїнів. Участь у війні була правом і обов'язком усіх вільних. Феофілакт Болгарський так характеризує кочівників: «...життя мирне — для них біда, найкращі часи — коли вони мають будь-яку нагоду для війни». Київський князь Ізяслав Мстиславович 1151 року, готуючись боронити Київ від князя Юрія Долгорукого, посилає молодшого брата до Чорних Клобуків по допомогу: «И тако отрядиша Володимера брата своего по вежи, с Торкы, и съ Коуи, и съ Берендъи, и с Печенъги... И Володимеръ приде съ всимы Черными Клобуки, и съ вежами и съ стады и скоты ихъ, и многое множество, и велики пакость створиша, оно ратники, а оно своъ, и монастыри оторгоша, и села пожгоша, и огороды вси посъкоша» [7. — С. 296].

Своєрідністю кочового світу є те, що вся організація орди носила військовий характер. Кожний кочівник — воїн з дитинства, що зумовлювало масовість і добру організацію армії, рухливість великих кінних мас та своєрідну тактику. Все життя кочівників було воєнізоване, кожний, хто досяг повноліття, фізично повноцінний чоловік, являв собою професійно підготовленого воїна. Цьому сприяли цілеспрямованість у традиціях виховання підростаючого покоління, військові вправи на змаганнях, масові облогові полювання, постійна участь у військових діях. Зброя і кінь важили для кочівника значно більше, ніж для землероба. Все це загалом сприяло високій мобільності кочового суспільства.
Порівняно нескладне кочове господарство, з яким справлялися жінки та діти, давало можливість звільнення від господарчої діяльності великої кількості дорослого чоловічого населення. Досягти перевагу над осілим населенням кочівникам допомагала рухливість та оперативність військових формувань, уміння створювати багатократну чисельну перевагу в належному місці та в необхідний момент. Військова та адміністративна влада була нерозривною. Обидві функції зосереджувалися в руках однієї особи. Фактично суспільна Організація та військова у чорних клобуків, як і в інших кочових народів, мала поділ на десятки, сотні, тисячі, тумени на чолі з вождями — воєначальниками, які обіймали військову і цивільну владу. У подальшому, на думку С.О. Плетньової, соціальна структура чорних клобуків відповідала структурі суспільства Київської Русі, тому що вони були васалами руських князів та «громадянами» держави. Структура була наступною: верхівка кочового суспільства — «лепшие мужи», князі, інакше беки, що були на чолі роду. Верховним власником чорних клобуків були руські князі, яким вони служили. Для пороських кочівників це були київські стольні князі. В кінці XII ст. Поросся разом зі столицею чорних клобуків Торчеськом стає одним із удільних володінь київських князів, яке віддавалося найбільш спритним та видатним у військовій справі князям для контролю над неспокійними васалами. В Торчеську утверджується княжий стіл і розміщується руський гарнізон. Так, 1162 р. літопис називає торчеським князем Рюрика Ростиславовича, який виступив з Торчеська проти захопившого Київ Ізяслава Чернігівського з «Берендеи, и с Коуи, и с Торкы, и с Печенегы» [14.-С. 62].

В 1169 р. Торчеськ з усім Пороссям великий Київський князь Мстислав Ізяславич віддає своєму дядьку Володимиру [7]. Остання літописна згадка Торчеська пов'язана з битвою русичів з половцями під його стінами у 1234 р. Були у чорних клобуків й інші міста, що має підтвердження в літопису, де під 1177 роком розповідається, що половецька орда, вдершись на Русь, «...взяша 6 городовъ Береньдиць» [7].
Виникнення цих міст на Русі, де жило слов'янське землеробське населення, було обумовлене осіданням кочовиків та зацікавленістю останніх у торгових стосунках із землеробами. Воно почалося ще задовго до XI ст. і було наслідком складних умов життя кочівників. В результаті майнового розмежування виділялися багаті племена, які продовжували кочувати, а бідні осідали на землі. Літописець згадує про вежі торків і чорних клобуків на кордонах Русі за Іпатіївським літописом під 1103, 1150, 1151 рр. Мешкали чорні клобуки не тільки в Пороссі, були їх становища навкруги інших руських міст — Чернігова, Переяславля, Білої Вежі. Є відомості про їх участь в міжусобних війнах на Волині та Галичині. Проживаючи в межах Русі, чорні клобуки повинні були нести сторожову службу на рубежах держави, брати участь у походах проти зовнішніх ворогів та підтримувати сторону київського князя в міжусобних суперечках. Однак повністю вони не стають вірними васалами київського князя. Так, 1150 р. чорні клобуки відмовляють у допомозі Ізяславу Мстиславовичу у його боротьбі за великокняжий київський «стіл» з галицьким князем Володимиром, звертаючи увагу на переважаючі сили останнього. Не отримавши підтримки чорних клобуків, князь Ізяслав мусив залишити київський «стіл». Того ж року, отримавши підтримку в інших землях, для відновлення володіння Києвом, князь організовує похід і до його переважаючих сил приєднуються чорні клобуки. У жвавій боротьбі за Київ між Ізяславом і Юрієм Долгоруким чорні клобуки частіше стають на сторону першого. 1152 р. літопис свідчить про відправлення Ізяславом свого сина Мстислава в похід проти половців «... съ полкы своими» та «съ всими Черными клобуки» [7. — С. 279].

У подальшому літопис у багатьох місцях говорить про участь чорноклобукських військ у спільних походах з руськими князями, але нерідкими були випадки, коли вони зраджували своїх сюзеренів. Так, під час походу 1192 р., чорні клобуки відмовилися від бою, мотивуючи це тим, що не можуть воювати проти своїх «родичів». «Черные же Клобуци не восхотеша ехати за Днепръ, бяхуть бо сватове имъ седяще за Днепромъ близъ, и распревшеся и возвратишася восвояси».
Разом із загальної військовою службою князям, окремі представники чорних клобуків служили й індивідуально. Служба їх носила специфічний характер. Вони виконували те, що не могли зробити православні русичі. У 1015 р. кухар «именем Торчин» зарізав свого князя Гліба Володимировича, в 1095 р. половецький хан Ітларь отримав підступне запрошення до лазні від отрока Мономаха Баідюка, 1097 р. теребовельського князя Василька осліпив «Торчин именем Береньди» та багато інших.

Загальна військова сила чорних клобуків, за відомими літописними свідченнями, сягала в різні часи від 5 до 6 тисяч воїнів. Так, 1185 р. чорноклобуцький корпус під проводом Кундувдия переслідував половецького хана Кончака. «Уведивъша же Кончака, бежавша, послал по нема Кунътувдыя, въ 6000».

Характеризуючи кочові народи, С. Плетньова виділяє три типи воїнів, що є характерним і для чорноклобуцького війська: перший тип — воїни-стрільці, які входили до легкої кінноти та мали на озброєнні лук; другий тип — кіннотники, озброєні списом та шаблею (лук та стріли були обов'язкові для кожного кочівника), які становили тяжку кінноту; третій — багаті й знатні воїни. Вони не складали окремих загонів, а виконували обов'язки військових начальників — баатурів. Роблячи висновок можна сказати, що військо чорних клобуків складалося з легко та важко озброєної кінноти.

 У відкритому зіткненні чорні клобуки, як і інші кочівники, змалечку навчені їзді на конях та стрільбі з луків, прийняли тактику розсипного строю. Легка кіннота виснажувала противника в дистанційному бою, охопивши його стрій з фронту та флангів на відстань польоту стріли. Напад був стрімким, у разі невдачі застосовувався швидкий відхід, заманювання противника в засідки, удавана втеча з концентрацією сил для контрудару. Якщо противник починав нервувати, ламався його бойовий порядок, кочівники переходили в рішучу атаку лавою, намагаючись зломити ворога першою атакою. Відступаючого ворога переслідували, знищуючи і беручи в полон. Якщо противник стійко оборонявся, кочівники вступали у ближній бій, навіть спішувалися, продовжуючи боротьбу в рукопашну. Тяжко озброєна кіннота вела атаку міцно зімкнутим строєм, використовуючи спис, піку, шаблю. Тіло воїна-кочівника від ударів захищала кольчуга, броня, в руках його був щит, на голові шолом.

Під час облоги міст особливої техніки для їх взяття чорні клобуки не мали і в основному осаджували невеличкі міста, брали їх тривалою облогою, змушуючи городян терпіти голод та спрагу. Городяни, не витримуючи голоду, здавалися, а місто розграбовувалося і знищувалося.

Роблячи висновки можна сказати, що чорні клобуки, знайшовши захист від половецької орди на південно-руських рубежах, частково осідаючи на землі, підпали під васальну залежність від руських князів, посіли своє місце у структурі княжого війська Київської Русі і мали свої специфічні задачі, а саме:

1. Захист Русі на кордонах зі степом від орд половців, коли кінне військо чорних клобуків успішно діє проти кінного війська половців, знаючи тактику дій і маючи на озброєнні ті ж засоби ведення бою, що й останні.

2. Використання в міжусобних війнах, коли рухливе, маневрене, доволі численне військо чорних клобуків, дозволяло стрімким і нестримним ударом оволодіти ініціативою в бою, примусити противника до відступу, а то й безладної втечі.

3. Заглиблення на велику відстань у стан ворога, удари зненацька, створення перепон просуванню противника, примушення до бою у вигідних для себе умовах.

Все вище перераховане дозволяло успішно вести боротьбу з половецькими ордами, які турбували Русь, вирішувати внутрішні питання відносин між князями і тому завжди, готуючись до походу проти половців чи для вирішення своїх проблем, князі шукали підтримки серед ватажків чорних клобуків, роздаючи їм за вірну службу міста та землі.

1. Довідник з історії України. В 3 т. — Т. 2. — К.: Генеза, 1995.
2. Довідник з історії України. В 3 т. — Т.З. — К.: Генеза, 1999.
178
3. Кирпичников А.Н Древнерусское оружие // Археология СССР. Свод археологических источников. — Выпуск ВІ-36. Л., 1971.
4. Комнина Анна. Алексиада. — М., 1965.
5. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. — К., 1990.
6. Крип'якевич [., Гнатевич Б., Стефанів З., Думін О., Шрамченко С. Історія Українського війська [в 2 т.]. — Т.1. — К.: Варта, 1994.
7. Летопись по Ипатскому списку. — СПб., 1871.
8. Моргунов Ю.Ю. Древнерусские городища окрестностей летописного города Лохвица // Свод археологических источни ков. — 1988. № 2.
9. Моця А.П. Кочевники Причерноморья на рубеже тысячелетий (венгры, печенеги, горки). Николаев, 1997.
10. Плетнева С.А. Древности черных клобуков // Свод археологических источников. — Выпуск Е1-19. -М., 1973.
11. Плетнева С.А. Закономерности развития кочевнических обществ в эпоху средневековья // Вопросы истории. — 1981. № 6.
12. Плетнева С.А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях // Материалы и исследования по археологии СССР. — М., 1958.
13. Повесть временных лет. — М. -Л., 1950.
14. Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. — М. -Л., 1952. — Т. 1. — Кн. 1.
15. Рыбаков Б.А Торческ — город черных клобуков // Сборник «Археологические открытия 1966 года». М., 1967.
16. Рутківська Л.М.Степові кочівники та Київська Русь IX — X ст. // Український історичний журнал. — 1965. №11.

Джерело: «Дружинні старожитності Центрально-Східної Європи VIII — X ст.» Матеріали міжнародного польового археологічного семінару, Чернігів, «Сіверянська думка» 2003.

Коментар Братства:
Дев'яносто років тому Д. Іловайський писав: "Чорні Клобуки назву одержали від свого улюбленого головного убору, високих баранячих шапок чорного кольору. Верхи цих шапок робилися іноді з якої небудь кольорової тканини і звішувалися набік (як тепер у козаків). Їхні смагляві обличчя осінялися чорними вусами і бородою. Найбільш знатні носили широкі шовкові каптани перського покрою. Оселені на південних межах Русі з обов'язком бути її передовими кінними стражами від одноплемінних з ними половців, Чорні Клобуки природно піддавалися непереборному впливу руської народності і поступовому з нею злиттю... ".

Подивившись уважно на всі степові племена що побували в степах Причорномор’я, починаючи від кіммерійців і закінчуючи половцями, ми побачимо не азіатів «с раскосимі і жаднимі очамі», не китайське плем’я сюнну, а індоєвропейців, нащадків арійців, що рушили в сиву давнину підкорювати світ. Існує безліч тому підтверджень, на які сучасна історична наука воліє закривати очі, щоб не псувати складену (в чиїхось інтересах) картину минулого.

Яскравим прикладом можуть бути скіфи, які начебто були кочовим іраномовним племенем. Але факти вказують на те, що скіфи не були однорідним етнічним масивом, що були скіфи-орачі (тобто землероби) і були великі скіфські городища, типу Мотронинського, тогочасні центри виробництва і торгівлі.
Потім можна звернути увагу на гуннів, які взагалі вважаються вихідцями з Китаю. А римський посол Пріск Паннійський описує двір Аттіли, де панують звичаї підозріло схожі на слов’янські (білі сорочки з вишивкою, піднесення хліба при зустрічі тощо), а самих гуннів Пріск називає скіфами, їхню мову скіфською.

Також цікавість викликає зовнішній вигляд степовиків. Тут гарним прикладом є літописна історія про облогу печенігами Києва за відсутності Святослава Хороброго. Хлопчик-киянин пройшов через печенізький табір начебто шукаючи коня, і передав звістку про облогу Києва. Виходить для печенігів він не виглядав підозрілим чужинцем.

Половці також цікавий народ, назва якого походить не від слова «поле», як можна подумати, а від слова «полова». Самоназва половців «кумани» означає «світложовтий», тому і половці. На літописних зображеннях відрізнити половців від слов’ян неможливо. Серед половців літописи згадують ханів, яких звуть Гліб Тірієвич, Юрій Кончакович, Роман Кзич, Данило Кобякович.

З іншого боку, Іпатіївський літопис, розповідаючи про зустріч Данила Галицького з королем Угорським і імператорськими послами в 1249 р., повідомляє: «Немцы же дивились оружью татарскому: кони в личинах и в коярах кожаных, а люди во ярыцех…»  Здавалося б, татари всього кілька років на Русі, а люди лютого ворога татар Данила Галицького одягнули татарські обладунки, відмовившись від своїх? Ні, німці просто прийняли обладунки руських воїнів за татарські, оскільки ці обладунки, випрацювані в кількасотлітній боротьбі проти кочівників, мало чим відрізнялися від обладунків важкої кавалерії самих кочівників.

Використання кочівників руськими князями, як союзників, почалося давно:
«Чернігівські князі ще з часів Мстислава Володимировича першими зрозуміли переваги поєднання мобільної легкої кінноти своїх союзників-кочовиків з невеликими, але потужними загонами власних важкоозброєних дружинників та пішим народним ополченням. Саме завдяки такому, на перший погляд, несподіваному симбіозу 1024 р. переміг Мстислав у вирішальній битві під Лиственом неподалік Чернігова найняте його братом  Ярославом "за морем" військо з найкращих вояків тої доби - варягів-вікінгів. Готуючись до боротьби за свою частку батьківської спадщини, Мстислав 1023 р. прийшов на Русь з далекої Тмутаракані, де княжив за волею батька, "с Козары й с Касоги".»("СВОЇ ПОГАНІ"АБО ЧЕРНІГІВСЬКІ КОВУЇ, Володимир Коваленко, Юрій Ситий)

Український народ є яскравим прикладом об’єднання хліборобів з кочівниками, як і за часів Великої Скіфії. В нашому народі збереглися глибокі і давні хліборобські традиції, і в той же час, живучи на межі степу і в самому степу, українці зберегли давні традиції степовиків, особливо стосовно військової справи.

У описаних в наведеній статті тактичних прийомах Чорних Клобуків легко впізнати військову тактику козаків: активні і швидкі маневри, рішучі кавалерійські атаки лавою, захоплення ініціативи в бою, заглиблення на велику відстань у стан ворога, удари зненацька, створення перепон просуванню противника, примушення до бою у вигідних для себе умовах. В цьому не має нічого дивного, оскільки участь Чорних Клобуків у етногенезі козацтва безперечна: саме Черкаси та Канів – міста населені слов’янізованими нащадками  Чорних Клобуків стали першими центрами козаків-уходників.

Більшість з козацьких тактичних прийомів (які вважаються також татарськими), як наприклад «маяк», використовувалися ще скіфами проти Дарія. Тому можна сміливо заявити про тяглість військової традиції на українських землях з давніх часів, як і хліборобства. Як би не називали наш народ: скіфами, антами, русинами, черкасами,  українці завжди мали свої традиції війни і господарювання, і , будемо сподіватися, з честю їх продовжуватимуть.