Дмитро Тимчук

Говорячи про можливий конфлікт України з Румунією, навряд чи має сенс розглядати варіант початку повномасштабної війни з циклу «Киев бомбили, нам объявили, что началася война». З іншого боку, до повномасштабного збройного протистояння Румунії з Україною різної інтенсивності може привести воєнний (локальний) конфлікт, який може початися за різними сценаріями.

Ми бачимо три таких сценарії конфлікту, що виходять з основних військово-політичних протиріч між Україною та Румунією.

Сценарій перший: військово-морський. Виникає навколо розробки Румунією шельфу Чорного моря о. Зміїний, або ж проводиться паралельно з сухопутною операцією.

Зокрема, з приводу о. Зміїний. Як відомо, в 2009 році Міжнародний суд ООН ухвалив рішення, що острів Зміїний не може вважатися частиною прибережної лінії України при визначенні серединної лінії при делімітації континентального шельфу та виключної економічної зони. Таким чином, румунській стороні відійшло 79,34% спірних територій у Чорному морі (до речі, експерти прогнозували як результат цієї ситуації виграш Румунією конфлікту навколо судноплавства по Дунаю, а також посилення румунських інтересів у Чернівецькій та Одеській областях). Додамо, що на даний момент в українській акваторії Чорного моря виявлено 109 перспективних родовищ енергоносіїв, загальні запаси яких оцінюються в більш ніж 1,5 млрд. тонн умовного палива. Розвіданість ресурсів, за різними оцінками, не перевищує 5% від усіх запасів, а коефіцієнт достовірності геологорозвідувальних робіт сягає 0,5-0,6, - повномасштабні роботи поблизу острова Зміїний не проводилися через територіальні суперечки з Румунією.

У той же час, Румунії дісталася частина шельфу, де розробку родовищ необхідно проводити на значній глибині, що різко здорожує роботи. Не виключено, що в ході таких робіт румунська сторона «заходить» на українську територію, де і проводить подальшу розробку родовищ. Це в кінцевому підсумку призводить до силового протистояння в Чорному морі за участю ВМС двох країн.

Другий варіант - при переростанні локального «сухопутного» конфлікту в повномасштабну війну з участю двох країн, бойові дії переходять і на море.

Порівнюючи ВМС України та Румунії, варто відзначити такі основні моменти:

1) українські ВМС чисельніші за кількістю вимпелів (26 проти 14), але програють за кількістю ударних кораблів (в румунських ВМС - їх 7, тобто половина від загальної чисельності, в ВМСУ - всього 4 одиниці), і в підсумку - за вогневою потужністю (у рази).

До того ж ВМСУ - це безсистемне угруповання кораблів, здатність якого до виконання єдиних завдань, - сумнівна.

Плюс, і це головне, МО України офіційно визнає, що на сьогодні боєздатні всього 7% (!) кораблів та суден забезпечення ВМСУ («Біла книга - 2010. Збройні сили України», розділ I);

2) у Румунії є підводний флот, хай і у вигляді одного підводного човна, у України - ні;

3) бойові кораблі ВМС Румунії практично не мають прийнятної системи протиповітряної оборони, на відміну від основних сил ВМСУ. Таким чином, румунський флот можна знищити за допомогою авіації, але тут в України свої проблеми (див. нижче);

4) Румунія має флотилію на Дунаї, що вигідно відрізняє її від України. Ці сили хоч і не вражають міццю, але здатні відчутно підтримати наземне угрупування в разі агресії з перетином Дунаю, - на першому її етапі.

Варто зауважити, що «військово-морський» сценарій румунської агресії останнім часом знайшов місце в різних обговореннях інтернет-спільнотою сценаріїв можливого конфлікту. Але ми б не робили ставку на цей варіант, - він цікавий з точки зору суто теоретичного обговорення питання, «хто сильніший» на морі, але навряд чи практично можливий. З однієї простої причини: істотна частина надводних сил і командування ВМС ЗС України дислоковані в Севастополі. Це означає, що румуни при спробі їх знищити неминуче завдадуть удар «заодно» і по Чорноморському флоту Російської Федерації, втягнувши в конфлікт Росію, і зробивши його, таким чином, безперспективним для Румунії.

Для Румунії було б з військово-політичної точки зору логічніше продемонструвати загрозу Криму та Севастополю, не доводячи справу «до крайності», тобто не завдаючи удару по російським військам. Це могло б спровокувати Росію під формулюванням «захисту своїх громадян», яке вона активно нині використовує, взяти контроль над Кримом, ускладнивши становище України. Таким чином, для Бухареста є сенс розглядати виключно можливість сухопутної операції. У той же час, ВМС обох сторін можуть виконувати другорядні завдання.

Проте можливі зіткнення кораблів ВМС двох країн у Чорному морі в першому варіанті даного сценарію. Але в даному випадку без потужної авіаційної підтримки ВМС України не мають великих шансів проти володіючих значним ударним потенціалом ВМС Румунії. У той же час, Україна може використовувати і сили Морського центру спецпризначення ВМС ЗС України в Очакові (кол. 73-й морський центр) для проведення диверсійних операцій.

Сценарій другий: «Дунайський». Привід для цього сценарію - територіальна суперечка навколо приналежності п'яти островів (в першу чергу - островів Майкан і Лімба) на річці Дунай. На даний час будівельні роботи на Георгіївському каналі (Румунія) змінили фарватер Дунаю, що зробило можливим судноплавство між островом Майкан і українським берегом (раніше цей шлях проходив з румунської сторони). На цій підставі Румунія пропонує відсунути держкордон до української території.

Ситуація ускладнюється жорсткою конкуренцією між українським глибоководним судновим ходом (ГСХ) «Дунай - Чорне море» і румунським Сулінським каналом. Факт в тому, що український проект відібрав у Румунії близько 70% фінансового прибутку, яку вона раніше отримувала від проходу транспортних річкових суден через румунські протоки Дунаю. Разом з різними скаргами на Україну в міжнародні організації (комітет Еспоо), румунська сторона протягом останнього часу допускає прямі агресивні дії - наприклад, коли румунський плавучий екскаватор раптом вторгається в українські територіальні води, висипаючи ківш піску на підходах до українського каналу.

У той же час, вторгнення румунських військ через Дунай (за підтримки Дунайської флотилії) в Одеську область представляється не найвдалішим варіантом для румунів, - принаймні, поки Молдова не входить до складу Румунії. Оперативного простору на лінії Рені-Ізмаїл-Вилково і подальшим виходом на Болград і далі на Арциз (враховуючи характер місцевості і необхідність форсування Дунаю), явно замало для оперативного розгортання румунського угруповання. Якому, щоправда, на українській території буде протистояти, у разі раптовості нападу, всього одна механізована бригада 6-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗС України.

Можна допустити варіант вторгнення на цьому напрямку, що проходить паралельно з бойовими діями в Північній Буковині. Але це також малоймовірно, враховуючи нечисленність ВС Румунії. Швидше за все, в «дунайському» сценарії мова може йти лише про прикордонні сутички.

Сценарій третій: «Буковинський». Найреальніший варіант початку збройного конфлікту між Україною і Румунією. Полягає в приєднанні до території Румунії разом з Бессарабією і частини Буковини - сучасної української Чернівецької області.

Як відомо, в 1993 році МЗС Румунії направив Києву ноту, якою оголосив неправомірним Договір про режим радянсько-румунського державного кордону від 1967 року, а потім, в 1994 році, Бухарест і денонсував цей договір. З тих пір де-факто Румунія не визнає післявоєнного розділу Європи, претендуючи в т.ч. і на українські території. Хоча в 2003 році Україна підписала з Румунією базовий договір про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво і взаємодопомогу з прикордонних питань, яким підтверджена лінія державного кордону, визначена в 1961 році (це відкрило Румунії дорогу в НАТО і ЄС). Договір підписано на 10 років, тобто до 2013 року, з правом подальшої пролонгації кожні 5 років. Однак на сьогодні ми чуємо від вищого керівництва Румунії заяви, що прямо суперечать змісту цього документа.

Сценарій румунської агресії з вторгненням в Північну Буковину складається з двох етапів: підготовчого і військового. Підготовчий етап проходить в даний час. Він полягає в озвучуванні вищим румунським керівництвом територіальних претензій до сусідніх держав, з метою реалізації проекту «Велика Румунія». Паралельно відбувається масова роздача румунських паспортів громадянам на територіях, на які претендує Бухарест.

Законодавчі передумови для ефективності процесу створені Бухарестом більш ніж сприятливі. Наприкінці 2009 року парламент Румунії прийняв нову редакцію закону про громадянство, в якій спрощений порядок надання громадянства для мешканців сусідньої Молдови та України. Зокрема, стаття 37 цього закону говорить: «Іноземні громадяни та особи без громадянства, які були позбавлені румунського громадянства до 22 грудня 1989 року по різним, незалежних від них причин, а також їхні нащадки, мають право на повернення громадянства Румунії». Тобто, згідно з цим положенням, отримати румунське громадянство мають право всі жителі Чернівецької області до Дністра, чиї батьки (або бабусі-дідусі) до 28 червня 1940 року проживали в цій місцевості і були громадянами Румунії.

Зауважимо: за деякими даними українських держструктур, бум на румунське громадянство в регіоні пройшов ще на початку 2000-х рр., зараз же пом'якшення умов провокує його повторення (стимул тут зрозумілий: паспорт Румунії як члена ЄС дає можливість вільно пересуватися по Європі, що робить його бажаним навіть для тих громадян України, хто і близько себе не уявляє румуном, і не відчуває ніякого культурного єднання з «історичною батьківщиною»). Крім того, число членів комісії дирекції видачі громадянства, що розглядають заявки на отримання румунського паспорта, з 2010 року було збільшено з восьми до п'ятнадцяти, що повинно підвищити швидкість розгляду заявок, також для цього відкриті і додаткові філії дирекції у східних районах Румунії.

Говорити про конкретні результати цього процесу проблематично: кількість розданих на українській території румунських паспортів не вкаже ніхто. Румунська сторона на 2010 рік визнала роздачу не більше 4 тис паспортів, в ЗМІ з посиланням на «непублічні» дані СБУ називалася цифра понад 50 тис. (незрозуміло, що означає «понад» - і 150 тис, і 250 тис, і інші великі цифри підходять під це визначення). У реальності це означає, що Київ навіть приблизно не знає, з проблемою якого саме масштабу має справу. А тому прозріння в підсумку загрожує бути досить неприємним.

Таким чином, створюються умови для вторгнення румунських військ на «свою» територію (зауважимо, населену невідомою кількістю громадян Румунії, які на тлі української кризової дійсності цілком здатні підтримати «окупантів»). При цьому фактично для захоплення Чернівецької області цілком достатньо мінімального військового сухопутного угрупування, за умов скритності його зосередження в прикордонних районах і раптовості вторгнення.

При цьому зауважимо: за всі роки незалежності України не відомі випадки оперативного перекидання українських військ в прикордонні райони в разі скупчення військ будь-якої сусідньої країни поблизу кордонів (наприклад, в ході навчань, або ж без формального приводу - а такі випадки були навіть протягом останніх років). Можна робити висновки, чи може Румунія зосередити військове угрупування для вторгнення в Північну Буковину так, щоб Україна не вжила попереджувальних заходів.

Між тим, аналіз показує, що на тлі відсутності військ з української сторони, румуни можуть взяти під контроль територію, на яку претендують, за допомогою, наприклад, всього лише такого комплекту військ (вказані старі найменування):

- 313-й розвідувальний батальйон;

- 1-я механізована бригада "Argedava";

- 2-а піхотна оперативна бригада "Rovine";

- Окремі артилерійські дивізіони;

- 53-ї змішаний зенітно-ракетний полк "Trophaeum Traiani".

Зрозуміло, за підтримки армійської авіації.

Удар, очевидно, варто наносити безпосередньо на Чернівці. На захід розташовані Карпати, для дій в яких у складі ЗС Румунії є окремі гірськострілецькі батальйони і гірськострілецька оперативна бригада "Sarmizegetusa" з штабом в Брашові, але діяти з гір (хай і не самих важкопрохідних) на рівнину навряд чи розумно - виникає питання перекидання важких озброєнь та організації постачання.

З української сторони румунському угрупуванню протистоятиме ОДИН окремий механізований полк 13-го армійського корпусу, дислокований в цьому районі (ну і плюс підрозділи Прикордонних військ, озброєні легким стрілецьким озброєнням). З маленьким уточненням: румунські війська - а це контрактні військовослужбовці (Румунія відмовилася від призову в 2007 році) - підготовлені за стандартами НАТО, на тлі українських військ, укомплектованих солдатами-строковиками, із сумнівним рівнем бойової підготовки.

Наскільки оперативно зможе зреагувати українська військова авіація, наскільки вона зможе ефективно діяти в умовах протидії не вражаюче озброєній, але непогано підготовленій румунській ППО, і, найголовніше, які саме бойові завдання зможе виконувати у протидії румунському сценарію, - також велике питання.

Таким чином, взяти в ході раптового збройного вторгнення під контроль Чернівецьку область румунам навряд чи буде складно. Питання в тому, як далі поведе себе вище військове керівництво України.

Якщо воно перейде до дипломатичного варіанту вирішення конфлікту, війну можна вважати для України програною. Румунії буде легко провести в екстреному режимі референдум на захопленій території, і надати світові результати не на користь Україні. Далі не визнавати законність переходу Північної Буковини до складу Румунії може хто завгодно, і як завгодно довго - де-факто це буде румунська територія, яку мирним шляхом Бухарест не віддасть ніколи.

При цьому так зване «міжнародне співтовариство» всіляко закликатиме сторони вирішити ситуацію «мирним шляхом». І ці заклики цілком влаштують Румунію, яка їх може ігнорувати при тому, що вони будуть зв'язувати Україну. Адже в цьому випадку вибивати агресора з окупованої (а після референдуму - вже просто «спірної») території означатиме для Києва - нападати. І ця позиція буде ніяк не на користь Україні.

Якщо ж Київ зважиться на відбиття агресії, то у нього теоретично є шанси вибити румунські війська з української території. Але - суто теоретично. Оскільки викликають певні сумніви професійні навички особового складу частин і підрозділів, на які українське командування може робити ставку при проведенні подібної операції (це в першу чергу, зрозуміло, частини і підрозділи 13-го армійського корпусу, армійської авіації, ВПС, і аеромобільні та повітряно-десантні підрозділи 6-го і 8-го АК).
При цьому варто врахувати важливу деталь - здатність Збройних сил України до оперативного перекидання військ в район конфлікту. А ця здатність укупі з можливостями організувати в бойових умовах забезпечення своїх частин і підрозділів також під чималим сумнівом (грандіозні шоу на кшталт комплексних навчань «Взаємодія-2010» в минулому році не повинні особливо обнадіювати - вони заздалегідь готувалися місяцями). Таким чином, якщо Україна зважиться на відбиття агресії, швидше за все, це буде виглядати не як швидкоплинний конфлікт, а складатиметься з етапів:

Це не самий вдалий для України варіант, - якраз за вказаної вище причини (можливість для Румунії провести деякі заходи на окупованій території, і реакція «міжнародного співтовариства» із закликами вирішити ситуацію без застосування сили). А тому висновок один: передбачити результат подібного конфлікту вельми проблематично, навіть якщо українське військово-політичне керівництво буде прагнути покарати агресора з застосуванням ЗСУ.

Дмитро Тимчук,
керівник Центру військово-політичних досліджень  для Академії безпеки відкритого суспільства

Джерело:http://www.aoss.org.ua/cgi-bin/index.pl?page=amat&id=135

Переклад з російської – Козацьке братство бойового Звичаю Спас «Сокіл»

Коментар Братства: В радянські часи на Дунаї базувалася флотилія військових кораблів. З набуттям суверенітету українське керівництво чомусь вирішило, що для євроатлантично орієнтованої держави Дунайська флотилія не потрібна. Такій політичній «мудрості» пораділи в Бухаресті, який, на відміну від Києва, зміцнює і модернізує флотилію на Дунаї, що складається з двох бригад (Бреїла і Тульча). Вони мають у своєму складі три великих і шість малих моніторів, вісімнадцять бронекатерів, понад двадцять тральщиків, а також десантні самохідні баржі та допоміжні судна. З 2006 р. два батальйони румунського спецназу дислокуються безпосередньо поблизу кордонів України навпроти Ізмаїла та Буковини.
Безлад в українській військовій політиці та деградація збройних сил призвели до того, що Україні цілком реально загрожує військове вторгнення Румунії, яка не має і половини українських ресурсів.
Щоб запобігти втрат у майбутньому, Україна має розпочати реформи в Збройних Силах. Не останню роль грає і оборонно-масова робота з населенням. Будь-який загарбник тричі подумає про захоплення території, на якій йому гарантована довга і виснажлива партизанська війна.