Дмитро Білий, к.і.н., доцент,
начальник кафедри історії та українознавства
Донецького інституту внутрішніх справ МВС України

Важливе значення для з’ясування специфіки і характеру української революції має вивчення ролі українців Кубані, котре вимагає окремого ґрунтового історичного дослідження.

Спробуємо розглянути лише один аспект цієї теми - активну діяльність українців Кубані в національно-демократичній революції, яка в першу чергу була спрямована до об’єднання в одному державному організмові як центральноукраїнських земель, так і терену Кубані.

Дуже показовим є той факт, що коли 25 березня 1917 року у Петербурзі відбулася демонстрація 25 тисяч українців, то очолили її кубанські козаки колишнього царського конвою, які їхали попереду величезної колони з запорізькими прапорами і клейнодами [1].

В цьому ж 1917 році, на початку літа, у Катеринодарі утворилася організація Української соціал-демократичної партії, яка провела маніфестацію серед українського населення Катеринодару під українськими національними прапорами [2].

Під час розпаду Російської імперії, постання і боротьби новоутворених національних незалежних держав проти монархічної реакції і більшовицької диктатури у 1917-1921 рр. на Кубані були створені власні державні структури і органи самоврядування - Кубанська Крайова Рада і Законодавча Рада, які обиралися населенням краю. 24 вересня 1917 року Кубань була оголошена цими органами автономною областю у складі Росії, а вже 16 лютого 1918 року на терені цього регіону була утворена незалежна Кубанська Народна Республіка [3].

Вже наприкінці листопаду 1917 року до України з Кубані прибула делегація на чолі з членом Кубанської Ради Гнатом Сидоровичем Білим для встановлення плану спільних дій Кубанського уряду і Центральної Ради. У грудні 1917 року на Кубань прибула делегація з України, яку очолив повноважний представник Центральної Ради М. Галаган [4]. Швидко розвивалися контакти між Кубанською Народною Республікою та УНР. Представники Кубані С.Ерастов і М.Левицький ввійшли до складу Центральної Ради, на Кубані швидко утворювалися загони загальноукраїнського руху “Вільного козацтва”. Так, вже у 1917 році на Кубані діяв “Чорноморський кіш” під керівництвом Кіндрата Бардіжа і “Гайдамацький кіш” - під керівництвом осавула І.Адамова, які належали до вільнокозацьких частин [5]. На початку 1918 року з кубанських українців-козаків та іногородніх був утворений кіш імені гетьмана Дорошенка, котрий очолив козак станиці Канівської, діяч місцевої “Просвіти”, вчитель гімназії В.А. Чепелянський. Подібна тенденція зберігалася і в 1920 році, коли був утворений в Таманському відділі в станиці Полтавській “Гайдамацький полк” під керівництвом старшини В. Чорного, пізніше розгорнутий у “Гайдамацьку дивізію”, яка виступала під гаслами боротьби за незалежну Україну [6].

Велика кількість кубанців, перебуваючи у складі армії УНР, брала активну участь у бойових діях проти червоних і білих військ. Так, у параді українських військових частин, присвяченого оголошенню ІІІ Універсалу Центральної Ради і утворенню Української Народної Республіки брав участь кінний відділ кубанських козаків [7]. У складі армії УНР до 1920 року існували окремі бойові частини з кубанських українців [8]. Так, до однієї з найбільш боєздатних частин Армії УНР, славної 3-ї Залізної дивізії, вояки якої в травні 1920 року першими вступили до Києва, входив відділ кубанських козаків на чолі з отаманом Юшкевичем[9].

Серед визначних постатей героїчної боротьби Української держави за незалежність в цей період треба згадати і кубанського козака Віктора Олексійовича Павленка, підполковника авіації російської імператорської армії, який в 1917 р. був начальником протиповітряної оборони Ставки Миколи II. В.О.Павленко з перших днів української революції прийняв активну участь у створенні українського війська, ввійшовши до складу Українського Генерального Військового Комітету. В листопаді 1917 р. очолив Київський військовий округ, доклав багато зусиль для створення боєздатних військових (в тому числі і летунських) частин. Весною 1918 р. В.О. Павленко був призначений командуючим летунськими частинами Армії УНР і залишався на цій посаді до 1920 р. В надзвичайно складних умовах, полковнику української армії вдалося сформувати авіацію УНР, передати Українській Галицькій Армії 60 боєздатних літаків, організувати летунську школу. Вже під час перебування інтернованих українських частин у Польщі, В.О.Павленко був підвищений у званні до генерал -хорунжого Армії УНР. Свою подальшу долю він розділив з сотнями тисяч своїх земляків-кубанців. У 1926р. В.О.Павленко повернувся на Кубань і загинув від голоду в 1932р.[10]

Відзначився в боротьбі за УНР і Костянтин Авдієвич Смовський, кубанський козак зі станиці Полтавської, який з кінця 1917 року вступив до української армії. Перебуваючи з січня 1918 р. у Гайдамацькому коші Слобідської України С.Петлюри, К.А.Смовський брав участь у чисельних бойових діях, антигетьманському повстанні Директорії, обороні Лівобережної України від військ радянської Росії. В листопаді 1918 р. він сформував Чорноморський гарматний полк, був підвищений у ранзі полковника. В грудні 1919 р. К.А. Смовський взяв участь у першому Зимовому поході Армії УНР. В 1920 р. командував бригадою Окремої Кінної дивізії. Пізніше К.А. Смовський був підвищений урядом УНР в екзилі до генерал-хорунжого.[11]

Серед інших кубанських українців, активних учасників подій 1917-1921 рр., відзначився і Андрій Чорнота - один з визначних ватажків легендарної повстанської республіки “Холодний Яр”.

Окрім цілком зрозумілих почуттів національної єдності, між українцями Кубані і населенням решти українських земель існував цілий ряд об’єктивних економічних і геополітичних причин для державного об’єднання Кубані і УНР.

Більшість населення Кубані, українці, завжди дивилися на Україну як на землю своїх предків і не могла собі уявити, що Кубань і Україна будуть існувати окремо. До того ж кубанці розуміли, що без такого міцного союзника, як незалежна Україна, Кубані не вдасться вистояти у нерівній боротьбі з численними ворогами, відстояти свої економічні і національні інтереси. Серед таких настроїв населення був досить природним головний напрям геополітичної діяльності Кубанського уряду до об’єднання з Україною.

Вже в березні 1918 року на таємному засіданні Кубанська Рада прийняла рішення про федеративне об’єднання з УНР, але вже через тиждень Катеринодар був захоплений червоноармійськими загонами, і рішення у життя перетворене не було [12]. Перебуваючи у Новочеркаську, кубанський уряд продовжував шукати допомоги від Української Держави, яку очолив на той час гетьман П.Скоропадський. 28 травня 1918 року до Києва прибула делегація від Кубанської Ради. До її складу входили: голова делегація Микола Рябовол (голова Кубанської Законодавчої Ради), його заступник Султан Шахім-Гірей (голова Комітету кавказьких горців), члени Ради К.Я. Безкровний, Г.В. Омельченко, П.М. Каплін, Д.С. Скобцов. Міністр закордонних справ гетьманського уряду Дмитро Дорошенко свідчив, що під час переговорів між П. Скоропадським і М. Рябоволом була укладена таємна угода про возз’єднання України і Кубані [13]. Внаслідок цієї угоди до розпорядження кубанського уряду почали надходити транспорти зі зброєю і амуніцією, кошти для підтримки українського видавництва на Кубані. Вирішальним кроком у напрямку затвердження впливу України на Кубані повинна була стати масштабна військова операція по висадці українського експедиційного корпусу на Тамані для допомоги козацькому антибільшовицькому повстанню. Висадка дивізії генерала Натієва на Тамані, допомога “братів українців”, на яку так чекали повстанці, могла вирішити долю Кубані і докорінно змінити ситуацію у розкладі сил на Північному Кавказі, але десант не був проведений через саботаж проросійськи налаштованих чиновників гетьманського уряду і протидії німецького командування [14].

Це призвело до того, що першою на Кубань, яка фактично вже була звільнена від більшовиків козацькими повстанцями, ввійшла армія Г.А. Денікіна, що мала відверто великодержавницьку антиукраїнську ідеологію, і лише під тиском жорсткої необхідності боротьби з Червоною армією кубанці були вимушені піти на нетривкий союз з білими.

Незважаючи на несприятливі обставини, дипломатичні зв’язки Гетьманату і Кубанського уряду продовжували зміцнюватися. Невдовзі після повернення Кубанського уряду до Катеринодару Генеральним консулом України на Кубань був призначений український соціал-демократ Прокіп Понятенко [15].

В жовтні 1918 року до Києва прибула надзвичайна місія Кубанської Ради на чолі з В.М. Ткачовим. Місія прибула для укладання важливих угод між Кубанською Народною Республікою і Україною, в тому числі одне з її завдань полягало в з’ясуванні обставин, за яких могло відбутися їх об’єднання [16]. Були укладені угоди про торгівельні, морехідні, дипломатичні і банківські зв’язки між Україною і Кубанню, підписана конвенція про залізничні шляхи сполучень та поштово-телеграфні зносини [17]. У відповідь на місію Ткачова український уряд вислав на Кубань надзвичайну місію на чолі з полковником Ф. Боржинським [18].

Ліквідація Гетьманату і військові дії в Україні завадили реалізувати ці плани, але не зважаючи на терор, який розгорнула на Кубані денікінська влада проти будь-якого прояву “кубанського самостійництва”, незважаючи на вбивство М.Рябовола, кубанці не залишили спроб підтримати Україну у боротьбі за незалежність.

Остання угода між урядом Кубанської Республіки і урядом УНР була укладена 22 серпня 1920 року у Варшаві і передбачала перехід із Криму до Центральної України Кубанської армії під головуванням генерала Андрія Шкуро для допомоги армії УНР [19]. Але, як відомо, ця перспектива не була реалізована.

В період 1918-1920 років українці Кубані доклали багато зусиль і жертв для здобуття української державності. Цілий ряд трагічних обставин не дозволив здійснитися цим домаганням, але прагнення українців Кубані до єдності з Україною на цьому не зупинилося.

Література

1. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Ужгород, 1930. – Т.1. – С. 47.
2. Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані. – Прага, 1925.-Т.1- С. 112.
3. Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність.- Мюнхен, 1968.- С. 25, С. 46.
4. Галаган М. З моїх споминів. – Львів, 1930. – Т. 2 - С. 120.
5. Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані. – Прага, 1925. – Т. 1. – С. 127.
6. Іванис В. Стежками життя (спогади). – Новий Ульм, 1960. – Т. 3. – С. 183.
7. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Ужгород, 1930. – Т. 1. – С. 183.
8. Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за незалежність. – Мюнхен, 1958. – С. 193.
9. Колянчук О.,Литвин М.,Науменко К.Генералітет Українських визвольних змагань.-Львів,1995.-С.41.
10.Там-же…-С.208-209.
11.Там-же…-С.240.
12. Іванис В. Стежками життя (спогади). – Торонто, 1958. – Т. 1. – С. 100.
13. Дорошенко Д. Закордонна політика української держави 1918 року. – Торонто, 1978. – С. 56.
14. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920). – Мюнхен, 1969. – с. 295-296.
15. Там-же… - С. 123
16. Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані. – Прага, 1925. – Т. 1. – С. 182.
17. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Ужгород, 1923. – Т. 2. – С. 199.
18. Там-же… - с. 200.
19. Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за незалежність. – Мюнхен, 1958. – с. 193.

Джерело:http://vesna.org.ua/txt/donvisn/t1/14.html