Юрій Тис-Крохмалюк

Під городом Корсунем вони станом стали, під Стебловом вони солод намочили; 
Ще й пива не зварили, а вже козаки Хмельницького з ляхами бардзось побили.
(З віршу)

Після Жовтих Вод. Після відходу частин польських військ під Жовті Води Потоцький залишився під Чигирином, очікуючи вісток про перемогу своєго сина над Хмельницьким.
Таки зараз же поляки взялися до праці над земляними укріпленнями. Потоцький ніяк не думав, що ці фортифікації будуть йому потрібні для оборони перед козаками: перемогу над повстанцями, досі — на його думку — незорганізованими як слід, уважав зовсім певною. Земляні роботи однак наказав таки виконувати з двох причин: по-перше, щоб військо не стояло бездільно та не деморалізувалося, по-друге ж, хотів забезпечити свій табір перед якимсь несподіваним наскоком довколишніх повстанців. Села з дня на день порожніли і всі, хто лише мав змогу, зникали і побільшували число озброєних загонів по лісах та Дніпрових плавнях. Сільські повстанці, неозброєні й невишколені як слід, не становили для Потоцького поважної небезпеки, але все ж таки і їх несподіваний наскок на непідготований польський табір міг стати неприємним у наслідках.
Числовий стан польського війська не був великий, але ж якість його була добра. Міхаловський подає, що Потоцький командував трьома тисячами кварцяного і двома тисячами допоміжнього війська; Яскульський записав загально — чотири тисячі люду. Бемацький подає, що в таборі було понад 2 400 вояків, а Машкевич, який брав особисто участь у бою, нараховує аж... 60 000! Це приклад того, які розбіжні дані находимо в оцінках подій 17 ст. Інші польські історики подають ще такі числа й оцінки сил польського війська:
Рудавський: 4 000 легкої кінноти і 2 000 панцирних, — усе добре й досвідчене військо;
Єрліч: 6 000 кварцяного війська й панських відділів;
Корзон: 1 040 гусарів, 1 170 панцирних, 2 000 панських відділів.
У проводі полків і з'єднань хоругов стояли досвідчені полковники і командувачі: Сєнявський — полковник гусарів, Балабан, Денгоф і ще полковники (ротмістри) панцирних: Коморовський, Олдаховський та інші.
Насправді ж бойовий стан польського війська під Корсунем вагався в межах 6 000 люду, як не враховувати сюди кількакратно вищого ще числа чурів і обозної служби.
Польська артилерія була доволі сильна. Усіх гармат було 18, з того вісім у розпорядженні самого Потоцького, чотири в полку Денгофа, чотири у Сєнявського, а дві в інших піхотних відділах. Припаси харчів були достатні і достосовані до плянів польської кампанії.
11-го травня 1648 р. Потоцький одержав від команданта Кодаку Ґродзіцького вістку про перехід відділу, що плив Дніпром, на сторону Хмельницького. Лист був датований днем 9-го травня. Постріли, що їх було чути від сторони Жовтих Вод, в тому часі були вже затихли. Після тих днів очікування лист від Ґродзіцького і ця нагла гробова тиша від степів — кинули жах на польське військо. Усі відчули, що йти вперед на підмогу уже запізно, чекати ж теж не доцільно.
Потоцький розглядав цю ситуацію як дуже поважну. Почалися воєнні наради, а одночасно припинено земляні роботи. Яких-небудь надій на допомогу не було. Одинокий, хто, міг би був помогти, це Ярема Вишневецький, але й його допомога прийшла б уже надто пізно. 13-го травня рішено завернути на захід. Відступали помалу, все ожидаючи вісток від під'їздів, висланих на Жовті Води, та від Вишневенького. Але під'їзди не верталися і поляки у повній непевності вирушили спершу на північ, — мабуть, назустріч сподіваним військам Вишневецького, — але згодом завернули на захід. Вишневецький це одинокий маґнат, що й не рушився був на заклик ліквідувати повстання Хмельницького. Дещо тут прояснює цю справу те, що після Корсуня Хмельницький послав Вишневецькому листи й подарки. Те, що Вишневецький не брав участи в перших боях, слід приписати дипломатії Хмельницького, який зумів на деякий час спинити Вишневецького від встрявання в справу повстання і спонукати його до якоїсь ближче невідомої ще співпраці. Мабуть, амбітному маґнатові йшлося про те, щоб усі інші його суперники ослабли й скривавилися в боях. Тоді він міг би сам відігравати більшу роль в житті держави. Ледве чи рахував він на якесь становище в новозбудованій козацькій державі. В тому часі українська державність, що лиш зарисовувалася в задумах гетьмана, і назверх ще ніяк не проявлялася.
Мабуть, Хмельницький незабаром і сам перестав рахуватися з Вишневецьким як з партнером до співпраці. Хмельницький використав його й кинув тоді, як після Корсуня майже все військо Вишневецького розбіглося: дехто перейшов до козацьких частин, а інші ради наживи до — татар. Сам же Вишневецький з рештками своєї збройної сили і з п'ятисот жидами, що заплатили йому за опіку, втік у Польщу.
14-го травня поляки були ще якої пів милі від Чигирина (1 велика українська миля це 7 км). Не діставши ніякої вістки від під'їздів, вони вирушили на захід і 16-го травня стояли ще під Боровицею. 17-го травня вирушили на Черкаси; по дорозі наспіла врешті вістка, що над Жовтими Водами ведеться бій. Нерішено стояли ще два дні недалеко Черкас і тут заскочила їх вістка про жовтоводську поразку. Потоцький не міг рішитися, що йому далі робити і військо самочинно вирушило на захід. 19-го травня дійшли до Черкас, перечекали повних два дні на полях пів милі від міста. В Черкасах одержано друге підтвердження вістки про жовтоводський розгром.
Тепер поляки вирушили спішно на Мошни дуже трудним тереном — без доріг, лісами й багнами; цей терен був відомий під назвою "української пустині". 20-го травня дійшли до Сахнівки. Там при переправі через Рось зламався міст і на переправу річки глибоким бродом втрачено знову два дні. В Сахнівці наздогнав Потоцького посланець від Вишневецького, який повідомляв, що стоїть у Прилуках із шістьома тисячами війська, яке й передає в розпорядження Потоцького. У зв'язку з тим поляки рішили спинити дальший похід і чекати Вишневецького під Корсунем. Одночасно в напрямі військ Хмельницького вислали сильний під'їзд під командуванням Ґдешинського для розвідки і захвачення "язиків".
Три дні поляки шукали вигідне місце під табір. Врешті в неділю 24-го травня стали біля міста від західньої сторони на високій рівнині над Россю в якомусь давньому обозовищі. Тут мали ожидати підмоги від Вишневецького. Ще всі відділи не стали на свої місця, як уже під'їзд Ґдешинського повернувся. Правда полонених "язиків" не дістали, але зате бачили перші козацькі загони у віддалі якої милі від Корсуня. Ґдешинський спостерігав переправу українського війська через Тясьмин, біля міста Тясьминця; отже — перші бойові групи козаків могли б появитися під Корсунем ще того ж таки дня ввечері або в понеділок вранці.
Поляки почали на швидку руку окопуватися й готовитися до оборони. Зараз таки спалили міста Корсунь і Стеблів та пограбували населення. Корсунь згорів увесь, осталися лише церква й замок, що стояли вище самого міста. Частину власних припасів, що їх не веліли втягнути в табір, теж спалили, щоб вони не попали в українські руки тим більше, що здогадувалися, що Хмельницький отабориться або під Корсунем або під Стебловом.
Ввечері в неділю 24-го травня в Корсуні, що палав, та в околиці появилися передові козацькі відділи.

Польський табір. Польський табір, що його всіма силами викінчувано ще й уночі, був положений на захід від міста, поміж Корсунем та коліном річки Росі, в місці, де вона на малому просторі повертає від півночі. Був там один давній вал, що його поправили та підсипали ще вище; три ж інші висипано почерез ніч. В середині табору висипали ще п'ятий вал для почоту й для військ коронного гетьмана Потоцького.
В цілому фронт табору був обернений в сторону міста, отже на схід. Правий південний бік табору і західній вал були хоронені річкою, терен табору похилявся з заходу на схід, себто його передня частина лежала нижче від задньої. Отже накерування табору було правильне. Осада табору була така:
І. вал під командуванням Денгофа: чотири гармати й чотири хоругви;
II. вал під командуванням Андрія Конєцпольського: чотири гармати, чотири драґунські хоругви, три панцирні хоругви Степана Чарнецького й полки німецьких оберштів;
III. вал під командуванням Бєґановського з драґунами;
IV. вал під командуванням Сєнявського: чотири гармати, піхота й кіннота;
V. вал під командуванням Потоцького: піхота й кіннота Заславського.
Українське військо. Після бою в Княжих Байраках Хмельницький остався на полі бою повних три дні, що їх присвятив організації війська. До нас дійшли лише вістки про організування артилерії, — мабуть, через те, що гетьман увів нові методи транспортування гармат та поробив далекосяжні організаційні зміни.
Стан української артилерії при головному війську сягав тоді 26 гармат, з того 15 запорозьких човнових фальконетів. Ці гармати Хмельницький приспособив до суходільних умов, вміщуючи їх на двоколісних "бідках", тягнених одним конем. Обслуга всієї "гармати" (артилерії) налічувала 500 піших і 300 кінних козаків. Особливий подив викликали гармаші, що вміли "з гармат стріляти так, як з мушкетів".
В який спосіб Хмельницький перевів організацію інших частин, — не відомо. Мабуть, доповнював сотні й полки, проріджені боєм, добирав відповідних людей по сотнях і назначував їх старшинами. Головно ж розбудував ще далі розвідкову службу так, що постійно знав про те, що діється в польському таборі. Розвідавши отже, що поляки вирушили на захід, зараз таки в четвер 21-го травня подався за ними. По дорозі — головно з Чигирина, Крилова й околиці — до Хмельницького долучилися озброєні козакуючі селяни, числом около 2 000 люду.
Вночі з 23-го на 24-те травня головні українські сили переправились почерез Тясьмин і 24-го травня ввечері передові відділи увійшли до Корсуня та підступили під польський табір. Козаки розташували свій табір біля містечка Стеблова, обсадивши сторожовою охороною річку Рось від Стеблова по Корсунь.
Зараз першої ж ночі козацькі ударні відділи напали на передпілля польського табору від річки Росі з західньої сторони, й зайняли коні, вислані до водопою. Випад удався, бо поляки не сподівалися козаків від заходу, сама ж річка і не була ніким забезпечена.
Джерела, що подають числовий стан українського війська, дуже різняться щодо цифр: польські історики оцінюють українську силу на 10 000 козаків і 5 000 татар. Сам Потоцький подав офіційно, що число татар сягало 76 000 (!), інші ж нараховують, напр., такі фантастичні числа: українців — 12 000, Тугай-бей — 40 000, озівський хан — 4 000, ногайський хан — 12 000, білгородський і буджацький хани — 20 000.
Сам Величко подає, що в Хмельницького було 15 000 війська без орди, але ж одночасно пише, що вже в першій сутичці згинуло 3 000 поляків.
Насправді ж українське військо нараховувало: 3 000 козаків з-над Жовтих Вод і 2 000 повстанців, що прибули по дорозі.
Татарські сили налічували 500 вершників, що прийшли після жовтоводського бою, та два полки по 500 вершників, що прийшли дещо пізніше — як перший відділ. Сам Тугай-бей не міг брати участи в корсунському бою, бо із своїми 11 000 татар прийшов куди пізніше, — аж під Білу Церкву.
Так отже українські сили налічували 5 000 козаків, головно піхоти, і 1.500 татарських вершників, озброєних в луки, а частково й без цієї зброї.
В понеділок 25-го травня вранці головні українські сили станули на південь від польського табору. Річка розділяла оба війська. Інші частини переправились почерез річку понижче Корсуня й увійшли в місто. Крізь далековиди поляки могли добре бачити з гори (із шанця Денгофа) козацькі відділи в "білих серм'ягах".
Із сходом сонця татари переправилися почерез річку й зайшли поляків від півночі. Біля "могил" станули два татарські полки в силі по 500 вершників. Почалася перестрілка з рушниць поміж козаками й поляками. До татар, що стали наближуватись до польського табору, поляки випалили декілька гарматніх стрілів, в наслідок чого вбили якогось знатного татарина. Врешті поляки вийшли перед шанці й розпочали герці з козаками й татарами. На поважніший бій поляки не могли зважитися, хоч на це й натискав польський гетьман Каліновський. Цьому однак рішуче протиставився Потоцький: казав, що "в понеділок не має щастя". Можливо, що він хотів спершу розпізнати сили Хмельницького, а може й очікував якоїсь вістки чи й підмоги від Вишневецького. Стало отже на тому, що весь день відбувалися лише дрібні герці. Цілий час поляків цікавив якийсь вершник, що під'їжджав доволі близько під польський табір і спокійно приглядався їх розташуванням. Не зважаючи на те, що поляки особливо завзято його обстрілювали, цей вершник таки далі продовжував своє спостерігання. Поляки думали, що це Тугай-бей, однак відомо, що його тоді під Корсунем ще не було.
Ввечері поляки зловили декількох татар і козака-"бута" (козацько-татарського перекладача). Цей на муках зізнався, що в козацькому таборі є 15 000 козаків і 47 000 татар, а незабаром має прийти сам хан з головними силами. Твардовський пише, що козака підіслав Хмельницький зумисне, щоб той перебільшеними відомостями нагнав полякам страху. Усім полоненим поляки постинали голови.
Цього ж вечора наспіла вістка, що в річці опала вода. Це могло статися лише в наслідок того, що козаки загатили греблю під Стебловом, щоб таким чином відтяти полякам воду для людей і для коней та здобути кращий приступ до польського табору з усіх сторін.
Пізно вже з'їхали українські герцівники до свого табору. Татари теж завернули до свого коша, що находився по другій стороні річки.
В такому положенні поляки вирішили відступити; оборонним табором. Щоб відступ пройшов справно і в порядку, то для рухомого обозу призначено лиш частину возів. Решта, — головно ж важкі вози, — мали остатися на місці. На хоругву визначено залежно від її числового стану: на 100 — кінну хоругву — 25 возів, на 60 — кінну хоругву — 18 возів, на 50 — кінну хоругву — 15 возів.
Решту коней та озброєних переміщено всередину табору, бойові ж відділи — піхотою назовні та поміж рядами возів.
Табір уставлено у вісім рядів і озброєно в гармати. Обозним назначено Бєґановськото; час вимаршу — наступний ранок.
До Богуслава вели два шляхи: один ішов відкритим полем понад річкою, а другий — горбуватою околицею й лісом.
Як провідників поляки використали довколишніх селян, реєстрових, козаків і драґунів.
Хмельницький скоро довідався про хід наради в польському таборі — почерез свою організацію розвідувачів та, мабуть, почерез українців, що служили в польському війську. Гетьман догадувався, що поляки виберуть для відступу шлях лісом, тому, що терен понад річкою обсадили українські відділи і зрештою — в чистому полі поляки були б наражені на постійні напади. Здогад гетьмана був правильний: поляки не мали наміру вести боїв і в зовсім небойовому настрої воліли пройти трудним, порослим, горбуватим, але ж — як здавалося, — куди безпечнішим шляхом.
Знаючи про вислід наради, Хмельницький вирушив від Стеблова на північ і, оминаючи польський табір від заходу, розташувався на шляху польського відступу. Цей маневр він виконав своїми добірними частинами, решту ж війська залишив на місці. Власне ті залишені частини зараз вранці й зайняли Корсунь. Поляки, помітивши українські відділи в місті, були певні, що Хмельницький ще не вирушив з місця і не скоро буде готов до погоні.
Однак у тому часі Хмельницький уже зайняв був глибоку грузьку долину, що перетинала шлях на Богуслав, яких 7 км від Корсуня біля села Горохівці; звали, її Крутою Балкою. Там він і поробив засідки, покопав рови й окопи, обсадив усе те військом і артилерією та очікував приходу польського табору.
26-го травня вдосвіта польський табір вирушив на захід: ішли були на схід з надією на перемогу, — верталися в страху за власну шкуру. Кожний змагав до того, щоб якнайскоріше відірватися від козацьких військ, ніхто не виявляв охоти встрявати з Хмельницьким у бій.
Табір впорядковано так, що на переді уставлено піхотні частини Потоцького, чотири гармати та ще три компанії драґунів. Позаду ішов Каліновський із своїм полком, Одживольський та інші. Праве крило було обсаджене рештою полків Потоцького і відділами Сєнявського; в середині табору уставлено піхоту й драґунів. Ліве крило, від сторони Росі, було обсаджене ще найслабше. В середині табору уставлено, вози з приватним майном шляхти, коляски, челядь і зайвих коней. Табір ішов без сторожових охорон і без розвідувальних відділів.
У хвилині, коли поляки рушили з місця, їх обступили з усіх сторін козацькі відділи; не підходили однак близько, спостерігали тільки порядок походу і стан табору та без пострілу розступалися перед поляками. Мабуть, і тому, щоб не викликувати зайвих боїв, поляки й не висилали ніяких забезпечень ні розвідки, міркуючи, що й козаки не мають наміру збройно зачіпати табір.
Але ця дивна тишина не довго тривала: декілька кілометрів за Корсунем козаки почали обстрілювати польський табір, підступати до самих возів, словом, почали зачіпну дію з усіх сторін.
Шлях провадив на горби і коли поляки опинилися на верху пагорба, помітили, що їх табір з усіх сторін оточений українськими військами; яких два кілометри позаду йшов татарський кіш. Відстрілюючись, табір попрямував до ліса. Скрай гущавника теж обсадили українські відділи, що й несподівано засипали поляків мушкетним вогнем. З боєм поляки увійшли в ліс, обсаджений і укріплений Хмельницьким.
"За пів до полудня", себто біля восьмої-дев'ятої години вранці, поляки зайшли в околицю Горохової Діброви. Там їм позастрягали вози в болоті й багні, а одночасно козаки почали наступ. Ліс не давав полякам змоги для успішної оборони. Мушкетні й гарматні постріли не багато шкодили козакам, що сиділи в ровах і в приготовлених земляних укріпленнях. "Більше козацька гармата при фортелях нам шкодила ніж наша козакам" — пише очевидець бою. В густому лісі табір не йшов рівномірно. Ліве крило й середина мусіли переборювати трудні теренові перешкоди: горби, долини й густі проліски. Праве крило мало змогу просуватися скоріше, бо там терен не був зарослий. І так табір розсунувся і дезорганізувався.
У стрімкій Гороховій Діброві бій завершився. І так уже нереґулярний польський табір не видержав ні українських наступів ні теренових перешкод. Передні вози з розгоном в'їхали в яр і там застрягли у перекопаних ровах. З гори над'їжджали дальші вози, усе скупчувалося в долині, табір розірвався, коні в'їжджали на передні вози. Загальний хаос ще побільшувала стрілянина й завзяті наступи козаків. Бій потужнів і для поляків ставав безцільним. Коли врешті поляки дістали ще й спереду вогонь української артилерії, а козаки увірвалися в середину їх табору, то стало ясно, що приходить кінець. Почався рукопашний бій. Козаки фронтовим наступом здобули польські гармати, а бій ішов так зблизька, що "рура (цівка рушниці) паса сягала". Біля полудня драґуни й кварцяні відділи просто перейшли на сторону українців. Це була остання бойова дія, в якій брали участь кварцяні відділи. Від того часу вони перестали існувати назавжди.
Поляки стали розбігатися, промощуючи собі шлях боєм. Але ж важкі панцирі заважали скорому відступові та й до того ще всі коні находилися в середині табору, і доступ туди був неможливий. В полон попали: Потоцький, Каліновський, ранений в лікоть, Сєнявський, Одживольський та інші. Потоцький попав у полон не на полі бою, а яких два кілометри від Горохової Діброви, де козаки розбили декілька польських відділів у силі кількасот чоловік, а яким вдалося було вибратися з ліса. Козаки не дуже то й гонили втікачів, бо зайнялися самим обозом. Більшість поляків, що були вирвалися з бою, згинула з рук довколишніх селян.
Хоч сам бій тривав усього чотири години і закінчився біля полудня, то поодинокі групи поляків билися ще до пізнього вечора в лісі і над Россю.
Втрати поляків були великі: згинули 500 чоловік передової шляхти і старшин, решта ж попала в полон. Втекла лиш частина обозових чурів. Здобич, що попала в українські руки, була дуже велика. Величко подає разом здобич з-під Жовтих Вод і з-під Корсуня, і з його опису бачимо, з яким зайвим обтяженням вибралися були поляки на воєнну виправу.
Втрати Хмельницького не були великі: 70 убитих і 95 ранених. Воно й зрозуміле, бо ж і бойова ситуація українських військ була дуже догідна. Козаки наступали з підготованих позицій та з ліса так, що поляки не мали змоги обстрілювати їх прицільно тим більше, що і внутрішній хаос не давав полякам оборонятися організовано.
Другого дня в Гороховій Діброві відбувся святочний молебень, а опісля бенкет з нагоди перемоги. До бенкету запросили полонених шляхтичів, — а обозові чури одержали 25 куф горілки.
Сам Хмельницький провів декілька днів у Корсуні, а опісля вирушив з військом почерез Богуслав-Рокитну під Білу Церкву. По дорозі виловлювано ще втікачів так, що аж 31-го травня козаки станули під Білою Церквою. Кілька днів пізніше туди прийшов теж і хан з цілою ордою.
У Білій Церкві Хмельницький перевів організацію війська. Весь елемент, що не надавався для реґулярних військових одиниць, Хмельницький просто виділив і завернув назад додому. У війську залишилися лише досвідчені й вишколені бійці. Усіх інших Хмельницький "до роботи і податків привертає", — пише тогочасний очевидець. "І більше хлопів руських до них прибувало, — пише Радзівіл, — але Хмельницький їх усіх до плуга назад відсилає".
Завваження. Вислід бою під Корсунем залежав від розташування сил обох сторін, — а головно від здібностей і творчої думки очільників.
Українські сили виявили деякі бойові цінності, яких недоставало полякам. Сам Остророґ оцінює українців (у листі від 17-го червня 1648 р.) такими словами: "це вояк з природи і з великим знанням". З того бачимо, що рішення Хмельницького — відкинути увесь неспосібний і невишколений елемент, — було правильне. Девіза гетьмана була: "не численність, але якість". Слаба сторінка українців була:
1) числова перевага польських сил та
2) слабе озброєння татар.
З тієї причини татари й не брали безпосередньої участи в самому бою. Вони лише викінчували поляків. Як під Жовтими Водами, так і під Корсунем головною зброєю татар був "масляк". У Міхаловського Раєцький описує, що від татарина в бою дістав кінською щокою по голові.

Плян Києва 1638 року  (з "Тератургіми" А. Кальнофойського)

Перевагу поляків становила в головній мірі кіннота, якій українці не могли протиставити нічого рівнозначного. Сам Любомирський, знаючи це, радив, щоб козакам протиставити просто німецьку піхоту, може, тим більше, що кошти, витрачені на кінноту, двічі більші.
Те, що корсунський бій — був типовим піхотним боєм, це особиста заслуга Хмельницького, який зумів поставити поляків у таку ситуацію. Поляки висунули свою кінноту як ударну групу, завданням якої було розбити український фронтальний спротив. Хмельницький, що докладно знав тактику тогочасних військ, зважився на маневр, щоправда, доволі ризикований, але в висліді — успішний. Він втягнув польську кінноту в тактичний мішок і знищив її піхотою. Цей маневр був небезпечний, бо добровільно ламав опірну лінію українських військ. Але гетьман у своїх міркуваннях спирався на досвіді, на боєспособності й відданості українського війська. Без тих духових прикмет, що визначають знаменитих вояків, важкий удар кінноти був би, без сумніву, важким для українців.
Саме ж польське військо з бойового погляду було добре вишколене й споряджене. Без сумніву, воно виявило теж велику боєздатність, коли зуміло боротися в Гороховій Діброві у безнадійному положенні декілька годин, — можна сказати до останнього кінця. Очевидно, виключити з цієї характеристики слід українців, що їх примушено служити в польських відділах, і які використовували всяку нагоду, щоб перейти до Хмельницького, і билися нерадо. Остророґ оцінив їх так: "Русі вірити ані її вжити не можна" — і радив на майбутнє творити лише польське й литовське народнє військо як єдино надійний елемент. Радив отже те, що Хмельницький вчинив був головною підставою своїх успіхів.
Польський похід під Корсунь ішов мляво. Очевидно, Хмельницький докладно знав про всі рухи польського війська і, йдучи скорим маршем, зручно заскочив поляків під Корсунем, не давши їм змоги приготовитися до бою. Один тиждень спізнення в польському поході став вирішним чинником для висліду бою. Поляки не те, що не вспіли виконати усіх потрібних земляних робіт для охорони табору, але не змогли навіть дійти єдиної думки щодо проведення самої бойової акції. Польські високі старшини вину за загибіль війська опісля складали один на одного. Але немає сумніву, що вся вина спадає на Потоцького, який не виявив настільки рішучости, щоб прийняти бій з українцями або й витримати облогу. Бойові припаси поляків були великі. Напр., Остророґ обраховує, що амуніція й харчі вистачали для всього війська на два-три місяці.
Польська розвідка теж не була на висоті, навіть більше — можна сказати, що її не було зовсім. Дрібні загони, що їх висилали поляки, під'їжджаючи на недалеку відстань, могли принести вістки лише з близького терену, та й то такі вістки, що мали короткотривалу бойову вартість. Напр., вістка про перехід козацьких військ почерез Тясьмин була спізнена, бо вже в декілька годин пізніш козацькі передові полки були під польським табором. Постійних же ж вісток про шлях походу українців, про їх силу, озброєння, наміри тощо — поляки не мали зовсім. Хмельницький навпаки, — мав провірені й певні вістки про поляків і до цих вісток достосовував не лише швидкість походу, але й силу війська (частина пішла була в терен виконувати місцеві дії) та тактичні маневри.
Також не зрозуміла повна відсутність безпеки польського табору на шляху Корсунь-Горохова Діброва. Такий похід поляків, як він відбувся на цьому шляху, це заперечення всяких засад тогочасної організації маршу в бойових умовах. Вислання передової охорони було б перестерегло поляків про засідку в лісі, або було б попередило хоча б про найсильніші укріплення в ярі Горохової Діброви. І зовсім правильні були голоси поляків: "Це з великим жалем і дивом чуємо, що наші так необережно виходили з окопів і що не мали "спекуляторес" (розвідувачів) над ворогом" (Міхаловський).
Врешті завершенням усіх наказів Потоцького було зарядження про організацію походу. Потоцький побоювався, що поляки, — а головно шляхта, — можуть використати найближчу нагоду до втечі і тому військові наказав іти піхотою. У висліді — на конях утікала обозова челядь, що при тій нагоді не забула пограбувати майна своїх власних панів. Одинока хоругва Корецького не послухала наказу Потоцького, і, скориставшися нагодою, втекла на власних конях.
Розглядаючи першу фазу бою під Корсунем, слід відмітити, що Хмельницький правильно розташував своє військо і мав намір обійти поляків з обох сторін. Якби татари були наспіли на час, охоплення було б повне, з обох сторін. Без татар Хмельницький маскував лише обхід від сторони Корсуня, а зате висунув сильне ліве крило кліщів вздовж річки і поза нею. Це вказує на те, що гетьман, мабуть, сподівався відступу поляків на захід, але не знав ще, яким шляхом відбуватиметься польський відворот. На всякий випадок частина лівого українського крила перейшла Рось і зайняла найближчу околицю. І щолиш коли Хмельницький розвідав, що поляки вибрали шлях почерез ліс, — головні сили лівого крила враз із частиною артилерії спішно зайняли позиції в Гороховій Діброві і там укріпилися.
У випадку, якщо б поляки були рішилися на бій, то й тоді сильне ліве крило для Хмельницького було дуже корисне. Польський табір був нахилений до сходу, себто в сторону Корсуня, отже все бойове наставлення поляків було звернене в цьому напрямі. Уже наступ Хмельницького від півдня був для польського табору невигідний. Яка-небудь акція від заходу ставала просто загрозливою тим більше, що західня сторона польського табору, як найбезпечніша, була слабо оборонена. Уже першого дня поляки вели себе дефензивно супроти захвачення коней козаками, яке й відбулося саме від західньої сторони. Поляки настільки не сподівалися козацької акції з того боку, що таборові навіть не дали звідти будь-якої охорони.
Зручний маневр, у висліді якого Хмельницький знищив козацькою піхотою польські кінні хоругви, вирішив першу фазу бою. Охоплення польського табору з боків — спричинило остаточну загибіль польського війська.
Коли вістка про висліди бою наспіла до Варшави, поляки почали готовити нові відділи та зосереджувати їх біля Глинян.
Хмельницький же ж з Білої Церкви розіслав розвідувачів, що мали розглянути дальші приготування поляків до війни: "Шпигів розіслав Хмельницький, казав глядіти, яка наша готовість, скільки війська в полі і де воно збирається, та щоб все про себе давали йому знати".
Татари відійшли на Лівобережжя й на Буджак з тим, що Хмельницький заборонив брати ясир з людей "грецької віри". Часом лише "потайки вели з собою українця", — записує тогочасний очевидець.
Після бою 12-го червня Хмельницький пише до Заславського: "Не дай Боже, коли б ще з якого боку на нас який наступ мав бути. Богом свідчуся, що напевно ще гірше комусь дісталося б".
Лист закінчується словами: "до ласк королівських з униженими послугами нашими якнайпильніше віддаємося".
Дальші "послуги" великого гетьмана не дали на себе довго ждати. Це Пилявці, Львів і Замістя.

Народна дума «Перемога Корсунська»

Ой обізветься пан Хмельницький,
Отаман-батько чигиринський:
«Гей, друзі-молодці,
Браття, козаки-запорожці!
Добре дбайте,
Барзо гадайте,
Із ляхами пиво варити зачинайте:
Лядський солод —
Козацька вода,
Лядські дрова —
Козацькі труда».
Ой з того пива
Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.
Під городом Корсунем вони станом стали,
Під Стеблевом вони солод замочили,
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького з ляхами барзо посварили.
За ту бражку
Зчинили козаки з ляхами велику драчку;
За той молот
Зробили ляхи з козаками превеликий колот;
А за той не знать-який квас
Не одного ляха козак, як би скурвого сина, за чуба стряс.
Ляхи чогось догадались,
Від козаків чогось утікали,
А козаки на ляхів нарікали:
«Ой ви, ляхове,
Пеські синове!
Чом ви [нас] не дожидаєте,
Нашого пива не допиваєте?»
Тогді козаки ляхів доганяли.
Пана Потоцького піймали.
Як барана, зв’язали
Та перед Хмельницького-гетьмана примчали.
«Гей, пане Потоцький!
Чому у тебе й досі розум жіноцький?
Не вмів ти єси в Кам’янськім Подільці пробувати.
Печеного поросяти,
Куриці з перцем та з шапраном уживати,
А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати
І житньої соломахи з тузлуком (уплітати).
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,
Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати!»
Тогді ляхи чогось догадались,
На [рандарів] нарікали:
«Гей, ви, [рандарі],
Поганські сини!
Нащо то ви великий бунт-тривоги зривали,
На милю по три корчми становили,
Великії мита брали:
Від возового —
По півзолотого,
Від пішого — по два гроші,
А ще не минали сердешного старця —
Відбирали пшоно та яйця.
А тепер ви тії скарби збирайте
Та Хмельницького їднайте,
А то як не будете Хмельницького їднати,
То не зарікайтесь за річку Віслу до Полонного прудко тікати».
[Рандарі] чогось догадались,
На річку Случу тікали.
Которі тікали до річки Случі,
То погубили чоботи й онучі;
А которі до Прута,
То була від козаків Хмельницького доріженька барзо крута.
На річці Случі
Обломили міст ідучи,
Затопили усі клейноди
І всі лядські бубни.
Которі бігли до річки Росі,
То зосталися голі й босі...
Отсе, панове-молодці,
Над Полонним не чорна хмара вставала, —
Не одна пані-ляшка удовою зосталась.
Озоветься одна пані-ляшка:
«Нема мого пана Яна!
Десь його зв’язали козаки, як би барана,
Та повели до свого гетьмана».
Озоветься друга пані-ляшка:
«Нема мого пана Кардаша!
Десь його Хмельницького козаки повели до свого коша»,
Озоветься третя пані-ляшка:
«Нема мого пана Якуба!
Десь (узяли) Хмельницького козаки
Та либонь повісили його десь на дубі».