Культура (наша Совість) – Звичай.
Притаманні нашій території, од
Карпат – Поділля – Тавроморщини – Донщини,
тільки нам, бо за тим тисячі років реального буття.
А ми живі, раз про це з вами гомонимо.
Значить є, значить особливо сьогодні вкрай необхідне.
(Л. Безклубий)

Нам відомі декілька збірок, що були сформовані на основі спадщини, яку зберіг і передав Леонід Петрович Безклубий. Такі собі стислі записники, які дають розуміння суті Звичаю, писаних зі слів самого Леоніда Петровича, або з його нотаток та листів. Та ніде ми не зустрічали його особистої розлогої відповіді на тему «Звичай – це…». Лише окремі короткі висловлювання, тези «на полях», характерні примітки у різноманітних текстах, особливим чином виправлених текстах відомих усім пісень та власних віршах тощо. Спроби описати Звичай, формалізувати і звести його до якогось "застиглого" звичаєвого права марні:

«Упродовж тисячоліть Звичай, тобто сукупність правил поведінки людей, в Україні було суворо заборонено записувати. Так намагалися запобігти викривленню змісту Звичаю (фарисейству) під час його тлумачення – написане вважалося мертвим, а також з метою безпеки – щоб ворог не дізнався про слабкі місця. До того ж у старі часи Звичай охоплював усі сторони життя людини – від того, як вести бойові дії, до розподілу праці та прибутків у громаді» (О. Косуха).

Уявіть собі таку собі спробу описати «усі сторони життя людини – від того, як вести бойові дії, до розподілу праці та прибутків у громаді».

В грудні  1992 року в місті Одесі отаманська Рада, а в липні місяці року 1994 в місті Києві і VI позачергова Велика Рада Українського козацтва затвердили Чотирнадцятирик як Звичай Українського козацтва. Зрозуміло, що мова йшла про основні, яких вже вимагав час, і, головне, обов’язкові принципи організації козацтва на Звичаю. Варто відзначити, що вони і досі далеко не всім «по зубах».

 «Слова “звичай” і “край” сучасні. Однак є підстави вважати, що в ті давні часи Звичай називали Коном, зважаючи на існування похідного від нього правничого терміну часів Київської Русі – покон, що вживався у значенні “звичай” у юридичному розумінні цього слова й утворився від частого вживання фраз “вчинити по Кону”, “жити по Кону” тощо. Загальновідоме слово закон виникло ще пізніше, але спочатку означало те саме... З часів козаччини й до наших днів звичні для всіх закони-покони предків стали називати просто Звичаєм. Назва спростилась, і тепер Звичай став означати увесь життєвий досвід поколінь, систему корисних практичних навичок, що стосуються всіх сфер суспільно-політичного життя українців» (О. Косуха).

Саме положення Покон-Звичаю, що були викладені Леонідом Безклубим, як дідівська спадщина, лягли в основу Чотирнадцятирика.

«Кон та його покони – сукупність головних законів суспільної організації, які були випрацювані вкраїнським народом багато тисячоліть і забезпечували його виживання і утримання своєї землі за собою та справедливий соціальний устрій» (Л. Безклубий).

За напрямами покони розподілені таким чином:

- організація законодавчої, судової та виконавчої влади (4 покони), згідно яких, зокрема, в суспільстві мусить діяти обов’язкова виборність, заперечення будь яких правлячих династій, існувати механізм запобігання появі «знаті», змінюваність, щорічне підтвердження права представляти владу тощо. Зі стовідсотковою впевненістю можемо сказати, що практично діюча в сучасній Україні система організації влади аж ніяк не відповідає природно сформованій звичаєвій формі, тому що:

«Звичай виник із потреби фіксувати практичний досвід, набутий людиною в певній ситуації з метою уникнення повторення якоїсь неправильної чи згубної дії або навпаки, застосування найбільш доцільної та ефективної.
Українська, тобто слов’яно-індоєвропейська традиція воїнів-охоронців рідного краю виникла в тісному взаємозв’язку з тими формами організації суспільства, які в науковому вжитку дістали назву родовий лад, а в Україні серед козаків називалися Звичай. Це універсальний устрій колективної організації, в якому головною ланкою суспільства є родова громада – власник відповідної території та засобів виробництва, які вона охороняє від зазіхань чужинців» (О. Косуха).

Покони від 5-го по 7-й включно відображають суть земельного питання, згідно чого земля є загальнонародною власністю, знаходиться у розпорядженні місцевої громади тощо. Та найголовніше, що земля споконвіку вважалася (і мусить вважатися надалі) святою – Матір’ю, а отже, не підлягає купівлі-продажу.

Наступні покони – про судочинство – вимагають перш за все прямої участі і забезпечення права громади судити, хоча містять і ряд інших, не менш принципових моментів життєустрою.

Військову організацію суспільства, відношення до права чужинців перебувати на українській землі та порядок вступу у воєнні дії відображає передостанній «блок» Кону, за яким слідує питання Віри (Правди), способом забезпечення якої і є Звичай, синонімами чого є совість, справедливість:

«Є правда справедливості. Основа культури народу нашого. І є неправда глуму манкрутяцького, нажива повойовницька»* (Л. Безклубий).

Кон, та його покони передаються виключно у громадах і не підлягають прямому широкому оприлюдненню, оскільки викладені для дії, а не для теоретичних розмірковувань на тему Звичаю:

Звичайно, виникає питання: як же так, сувора заборона записувати, інші обмеження, але ж при тому десь щось, вочевидь, існує у записаному вигляді?

Так, і не мало, з огляду на лаконічність та стислість у донесенні досить великого за змістом об’єму інформації. Але все писане – тільки слово, натяк, а сам Звичай в традиціях народу нашого, в піснях, мові, переказах, казках, слові Кобзаря, в творчості Івана Франка та Івана Котляревського. Поки що маємо бачити намагання спростити накопичений українцями протягом тисячоліть досвід Ладу до суто якихось окремих обрядових традицій: червоні шаровари одягнув – вже, мовляв козак, а як ще й махновську «Розпрягайте, хлопці, коней» прогорланив – то «справжній» українець.

Та за окремо взяті шаровари до бою не стануть. А за Звичай у зручну хвилину, в Род-час, народ завжди повставав. Так було і так буде. Бо в основі звичаю – істинна Воля, а не підкинуте кимось згори відчуття часткової свободи.

«Звичай – головне – усталені норми відносин в процесі забезпечення харчовим припасом і захисту того здобутку од паразитаризму. Це було і буде, хай як не міняється світ… Хто з майном, той із Волею. Невільник той, хто конкретно наймитує у того, хто, фактично, чужу власність привласнив… В Берестечковій битві відбулося три Чорні ради підряд. З від’їздом Хмельницького. Основне питання: Наказний тимчасовий Батько – хто ним буде? Перед цією битвою в табір Хмелем вперше в історії України були недопущені Кобзарі. Кобзар тоді – хранитель надбаного інтересу досвіду Ладу – волхв, родетель, спадщанець, характерник. Чорна рада вирішувала, Звичай всім? На всю Україну знову, як колись, чи тільки купці козацької старшини? Гладкий був за те, щоб всім. Пізніше скараний Хмельницьким. Чого в 1652 році народ од Хмеля і одсахнувся»* (Л. Безклубий)

Й ще про писане:  одне з повчань-примовок гопкорізу починається словами: «Пам’ятай про хрбрус..!». Саме так – «хрбрус». За переказом, у старі часи на одну з підпірок стелі хати (брус), біля якого, або на якому розташовували дитячу колиску, дід або батько, наносили надписи та знаки, карбували Слово – набутий життєвий досвід поколінь, світоглядні уяви. Такий брус називали характерним, оскільки на ньому відображалися знання про Лад, життєвий устрій.  Іноді це робилося просто на стінах. Звичайно, мала дитина не розуміла тих слів-знаків. Але діяло… Хто пам’ятає «зимівник» Леоніда Безклубого – зрозуміє. Тому, важливо не тільки, що записано, але де, коли, як і для кого.    

Цей короткий опис слід вважати лише спробою поінформувати суспільство, що український козацький Звичай – досвід Ладу – живий, і сам по собі, як і збережені чотири десятки карбів, Слово-заповіт та інша спадщина, потребує лише розуміння і сприйняття, а не обсмоктування у теоретичних, білянаукових дебатах, як того не потребує справедливість, що дана людям від Бога, але людьми ж і скривджена.

Навіть поверхового аналізу сказаного вище достатньо, щоб узріти в тому певну ідеологію, якщо не світогляд, що відмінні від тих, які й досі панують на Україні. І цього вже достатньо, щоб вести «у своїх краях за власний, а не чужий інтерес боротьбу».

Що таке соціальна справедливість знають, бо природно відчувають, усі. Як не знають – мутанти, або придурюються. Та без боротьби кожного за свій Звичай ніяка влада у найближчий історичний час аж ніяк не піде на дотримання звичаєвої (справедливої) вимоги дії механізму усуспільнення надмірного багатства. І ніяка особиста теорія, без відповідної попередньої практики, у тому не допоможе.

До сказаного вище додаємо короткий витяг з касет, які були записані безпосередньо Леонідом Петровичем Безклубим на користь козацькому братству незнищенному. 

Нехай хранить Вас і нас Господь в зусиллі правдивому нашому.

Слава Україні!

*Стилістика і орфографія Л.Безклубого  збережена.

Козацьке братство бойового Звичаю Спас «Сокіл»