На ім'я сільського голови села Н. Заліщицького району із Східної України прийшов лист такого змісту: "Я, колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944-1945 pp. проводила масові вбивства невинних людей на Тернопільщині.

Наша група позбавила життя не один десяток людей, яких ми вбивали ніби за симпатії до совітської влади, і ось нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти правду, хто насправді проводив оті криваві акції. Мені привиджуються ті нещасні, які просили в нас пощади, але пощади їм не було... Часто у снах чую крик чотирирічного хлопчика: "Не бий мого татка!" Він вирвався із рук нашого старшини, притім укусив його за палець. Тоді старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив ним об стінку головою... Мозок із розбитої голови дитини бризнув по хаті, на нас, на наші руки, на обличчя... Я за той час розстріляв двох сестричок 10-12-ти років... Вони заціпеніли від жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько і мати на колінах благали нас, щоб ми пожаліли хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара, просили: "Хлопці, схаменіться, ми ж нічого не винні...” (Вони думали, що ми бандерівці). А ми звинувачували їх в тому, що їхніх старших два сини пішли на фронт. Хоч ми добре знали, що людей призовного віку забирали силою, не питаючи, хоче хтось іти на війну чи ні. Таких випадків було багато. Але мені запам'ятався особливо оцей... Голос того хлопчика: “Не бий мого татка!” Зойки нещасних сестричок та їхніх батьків останнім часом переслідують мене вдень і вночі... Пішов я у церкву і висповідався... Старенький священик зблідлими устами прошепотів: “Сину, великі твої гріхи, але оскільки ти каєшся, і що тебе змушували скоїти такий гріх твої командири, я як священик можу дати тобі розгрішення... І дам, але тільки тоді, коли ти напишеш у ті села, де ви проливали невинну кров, та ще й під чужу марку”. Я знаю, пане голово, що цього люди не простять мені ніколи – надія тільки на Бога... Адже ішов я убивати людей не сам від себе... Це вони, наші командири-чекісти, змушували нас... Завжди, коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, погрожували: “Хотітє бить чістенькімі?!! Растреляєм саміх как собак!!!” Ми боялися один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть під час пиятики... Але коли через якийсь час наш старшина через необережність сам у себе вистрелив з автомата і в муках помер, ми мовчки переглянулись і неначе проговорили: “Оце тобі, гаде, за тих невинних людей, за того хлопчика...” Хоч у самих теж були руки в крові... Розкажіть, пане голово, усім у селі про мого листа... Най знають люди, хто насправді знищив їх сусідів... Не бандерівці, ні! ! !

Це ми, чекісти, так криваво провокували наших людей...”

P.S. І треба ж такому бути. Головою сільської ради був якраз син одного із братів, що пішли 1944 р. на фронт, того самого батька, що їх сестричок і братика було знищено нелюдами-чекістами у березні 1945 р Голова, читаючи листа, ридав і в розпуці бив кулаками об стіл... У неділю-пішов до церкви і на сповіді покаявся за свій гріх, що протягом багатьох років він і його родина носили в серці образу і гнів та проклинали невинних героїв повстанців УПА, які полягли у боротьбі за волю України... Ось так перевдягнені і замасковані енкаведисти мордували людей, а вину складали на бандерівців. На сповіді ридали обидва: голова і священик.

м. Долина на Івано-Франківщині

За матеріалами газети "За Українську Україну"

То хто ж вони справжні фашисти сьогодні?