Розділ 21. Лабіринтами національної свідомості

Тепер, після буремних і кривавих років ХХ століття, стало, нарешті, зрозуміло, що українська свідома інтелігенція зустріла революційні перетворення в Росії непідготовленою. Задушена сумнозвісним Валуєвським циркуляром про заборону всього українського, вона прагнула, насамперед, звільнитися від тиску імперської політики денаціоналізації та тотальної русифікації, довести, що українська мова й культура є давніми й самобутніми і мають такі самі права на існування, як і російські. У цьому українці відставали від російської інтелігенції, яка ніколи не стояла перед розв’язанням таких проблем; маючи сильну державу, росіяни лише намагались поширити свої ідеї на весь світ. Століття української бездержавності пригнічували свідомість і викликали природне бажання якось ту державність реалізувати.
Слушною нагодою для цього стала буржуазна революція в Росії, яка, ліквідувавши самодержавство, відкрила шлях поневоленим націям до самовизначення. Користуючись цим, керівники провідних українських політичних партій та організацій створили Центральну Раду – колегіальний орган для координації національно-політичного життя України, на чолі якої став видатний учений Михайло Грушевський. Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 року Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки, але у федеративному союзі з Росією.
Більшовики, вірні своєму командно-адміністративному стилю управління, одразу зажадали від Центральної Ради зайняти відведене їй місце в системі Рад, визнати російський Раднарком як найвищий орган влади. Звісно, це було розцінено з погляду неоекспансії російського імперіалізму, тому Центральна Рада відповіла категоричною відмовою, заявивши, що вона матиме справу лише на рівні “крайових республік” – автономних регіонів у складі колишньої Російської імперії. Така реакція була багато в чому продиктована поміркованою ліберально-соціалістичною позицією керівництва Центральної Ради – М. Грушевського та В. Винниченка, які зволікали з проведенням наболілих соціальних реформ, надаючи проблемам національного самоствердження першочергового значення.
Але це були часи, коли “промедление смерти подобно”. Висловлюючись термінологією Леніна, українська провідна еліта у революційний час виявила політичну короткозорість і нездатність твердо виступити на захист інтересів свого народу, не зрозумівши його бажання йти шляхом соціальних зрушень. Пересічний селянин Наддніпрянщини не дуже переймався справою відродження української мови й культури. Значно важливішим для нього було позбутися гніту ненависних поміщиків та отримати, нарешті, можливість самостійно господарювати на своїй землі й розпоряджатись продуктами своєї праці.
Це бажання українського селянина залишилося незрозумілим не лише для ідейних націоналістів на зразок Д. Донцова, який з глибоким презирством і зневагою ставився до всього “мужицького” та “хлопського”, вважаючи, що він на всі політичні справи дивиться з погляду «прирізки землі», а навіть для того, хто зовсім недавно говорив про свої народницькі переконання, а тепер стояв на чолі Центральної Ради. Перебуваючи, насамперед, в інтелектуальному середовищі, Грушевський добре знав історію рідного краю, одним з перших визначив і дослідив характерні особливості, що вирізняють українців з-поміж інших народів Європи, чудово розумів, що селянство є основою української нації і самим історичним процесом воно навчено дивитись на себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій та ідеології, що воно є сильним, активним і національно відмінним від селянства Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою. Водночас, Грушевський наголошував на таких негативних рисах народного життя, як слабкість національного інстинкту у східних українців, що розвивало силу до стихійного протесту, шкодило організаційним процесам, та полонізація й мадяризація західноукраїнських земель.
Однак політична діяльність вимагала дещо більшого, аніж просто знання історико-етнічної спадщини свого народу. Тому заслужений професор на посаді голови Центральної Ради так і не зміг осягнути, що йому робити для того, щоб своє знання втілити в життя. Шукаючи центристської позиції, він виступав як проти східного анархізму й так і проти галицького буржуазного націоналізму, доки московські прагматики брутально й жорстоко дали зрозуміти, яка ціна вагань у справі побудови власної держави. Прибувши в січні 1918 року до Києва, більшовицькі банди Муравйова три тижні розстрілювали кожного, хто говорив українською, а навесні проголосили Українську Радянську республіку, щоб пояснити нерозумним хохлам, хто в них тепер хазяїн. Галичани одразу піддали справедливій критиці керівництво Центральної Ради за незрозуміло-пацифістську позицію, яка призвела до дикого розгулу червоного терору в Києві. Однак, замість прямого заклику до збройної відсічі загарбникам, керівництво Центральної Ради вирішило попросити військової допомоги в європейських країн. Країни Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина й Болгарія), які в той час вели війну на два фронти, із захопленням зустріли пропозицію припинити вогонь на східному кордоні. До того ж Україна пропонувала справедливий обмін надлишками сільськогосподарських і промислових виробів, що, зважаючи на катастрофічний стан з продовольством в Австро-Угорщині, було дуже доречним.
Проте не так сталось, як гадалось. Скориставшись гостинним запрошенням, німці та австріяки, немов голодні вовки, накинулись на беззбройну Україну, намагаючись перетворити її на свою основну сировинну базу. Замість справедливого обміну надлишками (як гадали діячі Центральної Ради) вийшло справжнє пограбування, а на місце сформованих з українських полонених військових частин, які мали прийти на допомогу проти більшовиків, прибули окупаційні війська. За політичні прорахунки довелося платити зовсім не ту ціну, на яку сподівалися Грушевський з Винниченком, яким залишалося тепер лише писати заповіти “борцям за визволення”. Шанс на побудову Української держави “від Карпат аж по Кавказ” було втрачено. Так українська інтелектуальна еліта на своїх помилках училася самостійно розв’язувати питання державного будівництва, болісно позбуваючись ідеалізації політичних процесів – прямого перенесення поглядів кирило-мефодіївців, принципів людської моралі на політику, де віддавна запанували звірячі принципи “поділяй та владарюй” і “право сильного”. Наслідком програшу національно-державних змагань у 1917-1920 роках стала поява нової ідеології – націоналізму, яка була реакцією на невдалу спробу українців створити власну державність на основі ліберальної демократії народників.    
Основною рушійною силою історії націоналізм вважає волю нації, що “виражає, упредметнює себе в дедалі вищому рівні національної єдности”, протиставляючи себе “марксистській раціоналістичній надуманій схемі” [26; 30], згідно з якою за основу історичного розвитку береться класова боротьба. Однак, незважаючи на ясно декларовану різницю в поглядах, обидва вчення єднає спільна спрямованість, а саме: собача відданість філософії хижацтва – заклик до боротьби між націями (чи класами у Маркса) за законами природного добору, характерного для тваринного світу. Перенесена на український національний ґрунт, вона звучить так: “нація збагнула основну істину буття, що в світі кожна нація мусить відвойовувати собі право на життя, що виживає й здобуває собі це право сильніший. Українці зрозуміли, що проханнями й мольбами ще ніхто собі нічого не здобував. Лише маючи силу, можна розраховувати на довготривалий мир із своїми сусідами... Це жорстоко, але це так. І хто виявиться сильнішим, агресивнішим, стійкішим, той завоює собі право на життя” [17; 18–25].
Це, так би мовити, конкретно, по-сучасному. А от раніше люди мали ширший світогляд, тому й пояснювали докладніше, залучаючи на допомогу принципи природного добору (щоправда, індивідуального, оскільки українці - індивідуалісти): рослини і тварини “ведуть боротьбу із собою подібними за місце до життя й сильніші заглушують і не дають розвиватися слабшим". У природі панує “закон боротьби, вічного змагання, стихійного гону до розвитку й усування всіх перепон, що стоять на шляху цього розвитку, обов’язує й у взаєминах між людьми... Життя нації, подібно як життя одиниці, це вічна боротьба з ворожими силами природи, це вічна боротьба й суперництво з іншими націями... Державні нації намагаються припинити природний розвиток недержавних націй, їх винародовити і зробити погноєм для тим кращого розвитку своєї культури і свого багатства” [244; 68-70]. Отже, напрошується такий висновок: щоб протистояти хижакам, треба самому стати найсильнішим хижаком.
Візьмемо тепер до рук першоджерело. Дмитро Донцов, визнаний класик вітчизняного націоналізму, починає з критики пацифізму й миролюбства братчиків Кирило-Мефодіївського товариства, їх намагання “викорінити зі своїх сердець безглузду ворожнечу” [65; 23] інших народів. “Вічний гін народів до експансії не був для них іманентний [властивий від Природи. – О. К.] поняттю нації... Ворожнечу між народами уважали вони чимось штучним, прищепленим народам «царями й попами на загальну погубу», як у своїй незрівнянній демократичній мові висловлювалися методіївці” [65; 23]. Далі – критика ідей М. Драгоманова, якого Донцов називає переконаним російським державником. Ми з вами добре знаємо, у чому полягають ідеї російської державності. А ось як нам їх описує автор “Націоналізму”: “шляхетним завданням українського «націоналіста» стало, отже, переконувати противника в «безглуздості» його агресії й невигідності її для нього ж самого...” [79; 25]. Більше нагадує слова засновника Айкі-до Моріхеї Уесіба, великого воїна-гуманіста, аніж будь-якого російського державного діяча. От толстовця – так! Але його “непротивление злу насилием” тільки божевільний може назвати російською ідеєю державності.
Можливо, москвофільство у цих словах Драгоманова: “сама по собі думка про націю ще не може довести людства до волі й правди для всіх... Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, що була б спільною всім національностям” [65; 43]. То он воно що! Виявляється, Драгоманов був інтернаціоналістом! А звідси тільки один крок до більшовизму й до Третього інтернаціоналу. Склад злочину виявлено – він у словах самого Драгоманова: “думка про людськість поставлена була вище над думкою про націю та віру” [65; 43]. 
А чи не в цьому полягає відмінність справжнього розуміння нації як частини людського колективу планети з притаманним нормальній людині бажанням жити мирно з усіма від хижацького намагання зіштовхнути народи між собою в людиноненависницькій боротьбі, а самим із того живитися? От і не вір після цього москалям, які стверджують, що націоналізм у Галичині виник за підтримки австро-німецьких спецслужб з єдиною метою – створити із західних українців щит на шляху просування більшовицьких орд на захід. Зауваження на зразок “австрійці та німці не стали б створювати собі сильного конкурента в особі українського націоналізму”, відкидаю. Не хвилюйтесь. Усе контролюється. Просто ви не довчили як слід теорію індивідуального природного добору.
А там ідеться про те, що кожна особа має отримати свій ранг у стаді, який відповідає їй згідно з певними критеріями, прийнятими у стаді, тобто раз і назавжди зайняти своє місце, яке їй належить. Яскравий приклад: “прописка” новачка у в’язниці, коли тюремний колектив визначає, який статус має отримати новоприбулий. Парадокс індивідуального добору в тому, що він вимагає абсолютної покори колективу (і лише потім вожакові) і не допускає жодних спроб змінити раз і назавжди встановлений статус кожного свого члена. У цьому запорука виживання вожака як найкращого представника виду. Донцов це інстинктивно відчуває: “для великих рас є щось, що є вище за життя одиниць. І для цього «Щось» готові вони пожертвувати навіть життям одиниць” [65; 53]. То невже ви гадаєте, шановні націоналісти, що вам би надали статус, рівний статусу Австрії та Німеччини в Європі? Ні, панове, вас уже “прописали” як сировинний придаток, і іншого статусу, очевидно, вже не могло бути.
Водночас критика конструктивна в тому, що дає змогу побачити слабкі місця і врахувати недоліки на майбутнє. Лише з такого погляду можна позитивно сприймати “Націоналізм” Д. Донцова. Чимало місця в ньому автор приділяє висміюванню українського провансальства, головного недоліку народників, яке призвело їх до поразки. Термін походить від французької провінції Прованс, мешканці якої вимагали культурної автономії, свободи розвитку своїх обрядів, мови і цим обмежувалися. Перші українські інтелектуали-народники ХІХ століття, осягнувши підневільне становище людини в світі, закликали слов’янські (а на їхньому прикладі й усі інші) народи до братерського об’єднання, наївно гадаючи, що повстане слов’янщина на боротьбу з гнобителями і змете дощенту царів, панів, національний гніт та чвари між народами. Вони не брали до уваги того, що слов’янські народи давно потрапили під контроль хижаків, яким дали можливість упокорити себе й говорити від свого імені. А для розмови з хижаками слід було стати на їхню позицію, як пропонує Донцов, або... навчитись, як люди, протистояти тваринам, що перебрали на себе право управляти людьми. А це вміли робити лише особистості на зразок Івана Сірка, яких уже давно не народжувала українська земля...
Тим часом ситуація в Україні після провалу політики Центральної Ради погіршувалася з кожним днем. Переконавшись, що демократичні провідники українців ставали дедалі більше на заваді, німецькі та австрійські генерали поспіхом замінили їх режимом гетьмана Скоропадського. “За підтримки великих і деяких середніх землевласників, колишніх царських бюрократів та російських офіцерів, – пише Тарас Гунчак, – до влади прийшов генерал Павло Скоропадський” [55; 142]. Урочисто було проголошено “відновлення Гетьманату – козацької держави”, суть якої полягала в реставрації колишньої влади панів та землевласників, які тепер перефарбувались у нові, національні, кольори. Уряд “козацької держави” став не лише слухняною маріонеткою в руках окупаційної адміністрації, а й відвертим провідником реакції.
Під виглядом забезпечення законності, спокою та захисту соціальної справедливості гетьманська адміністрація видавала закони, згідно з якими поміщикам поверталась їхня колишня власність, в інтересах землевласників затверджувалися положення про право на урожай 1918 року, цим самим повністю анулювалися спроби попереднього уряду провести соціалістичні перетворення. Під гаслом боротьби з розрухою у сільському господарстві поміщики отримали відверто кріпацьке право примушувати селян працювати на них під час жнив, сіножаті, оранки тощо. А головне, для чого, власне, і був викликаний до життя уряд генерала Скоропадського, – він мав дбати про належне постачання харчами своїх голодних господарів із Європи.
“Продовольственный грабеж Украины, начатый австро-германцами при всемерной помощи правительства Скоропадского, был бесконечно велик и безобразен. Вывозили все – хлеб, скот, птицу, яйца, сырье и т. д., – и все это в таких размерах, с которыми еле справлялся транспорт. Словно попав на гигантские продовольственные склады, обреченные на расхищение, австрийцы и германцы торопились забрать как можно больше, грузили поезд за поездом, сотни, тысячи поездов, и вывозили к себе. Там, где крестьянство противилось этому грабежу, пыталось не отдавать свое трудовое добро, его подвергали репрессиям, шомполовали и расстреливали” [16; 47] – так змальовує пограбування України очевидець тих подій, відомий анархіст Петро Аршинов. З метою всебічного задоволення апетитів нових хазяїв, гетьманський уряд не гірше за більшовицький видав закон про вилучення врожаю 1918 року на користь держави. Досить швидко каральні експедиції проти селян викликали стихійну хвилю повстань по всій Україні, але гетьман на цьому не заспокоївся.
У листопаді 1918 року голова “Української держави” затвердив реакційний проросійський кабінет, завданням якого було створити на Україні базу для відбудови... “єдиної і неділимої Росії” за допомогою західних союзників. Суверенітет Української держави скасовувався й проголошувалась федерація з відновлюваною Російською імперією. “Гетьманський Київ став Меккою білої контрреволюції. На Україну ринула стара Росія. Гофмаршали, камергери, фрейліни, князі, генерали, фабриканти й заводчики шукали тут порятунку від жахів «совдепії», класового пайка, пильного ока ЧК. Життя міста здавалося молодому Костянтину Паустовському бенкетом під час чуми і запам’яталося на довгі роки” [35; 17].   
І згинув би в часі та під ударами народних повстанців чудернацький режим гетьмана безслідно, якби у нього раптово не з’явились палкі послідовники серед греко-католицької інтелігенції, які побачили в ньому спробу відбудови ...традиційного українського ладу. Традиційного для українського панства, звичайно. Один із сучасних прихильників цієї традиції, політолог В. Потульницький, якого ми цитували на самому початку книги, називає її консерватизмом і зазначає, що ця ідеологія була породжена бажанням греко-католицької церковної ієрархії протидіяти загарбницьким зазіханням сусідніх Польщі та Австро-Угорщини на галицькі землі. Похвальне бажання. Але щоб краще зрозуміти суть справи, слід сказати кілька слів про еволюцію знаменитої національної свідомості галичан.
Загальновідомо, що в першій половині ХІХ століття умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів характеризувались одним словом: бідність. Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії. Суспільство українців складалося лише з двох соціальних верств – селянської маси й невеликої касти власних священиків, які перейшли у греко-католицьку віру. “Своїх” поміщиків на Галичині більше не було – усі вони полонізувалися й перейшли в католицизм, вважаючи українців “схизматиками” – майже недолюдками, які не піддавались удосконаленню, тому і ставилися до них відповідно. Населення виживало завдяки громадській взаємодопомозі та опіці старійшин перед цісарським урядом. “Серед українців, – зауважує О. Субтельний, – за іронічним польським висловом, були лише хлопи та попи” [205; 273].
Результатом “просвітницької” діяльності останніх стало витворення ідеології русинства, яка проголошувала галичан окремим етносом з особливими греко-католицькими переконаннями. “Рутени [русини – О. К.], вважаючи себе західноукраїнською елітою й наслідуючи польське панство, культивували псевдоаристократизм, зневажливе ставлення до селянства – носія «мови свинопасів». Духовенство, як носій психології рутенства... допомагало віденським олігархам тримати у відсталості цілі покоління західноукраїнців, перешкоджаючи їм боротися за краще майбуття” [48; 493]. Як наслідок, зазначає Іван Огієнко, пересічний західноукраїнський селянин почував себе ще більше забитим, ніж у московській частині України. Тому, продовжує він, у річницю смерті Шевченка галицька молодь, яка служила панахиду, по цілому Львову так і не спромоглася знайти жодного (!) портрета Кобзаря. А український журнал “Слово” не зміг надрукувати біографії Тараса, оскільки редакція просто не знала, хто він такий. “Подекуди, – писала редакція «Вечорниць», – люди просто страхались поклонитися Великому Генієві (Шевченкові), – кажуть, бачите, що він противник Москви, та все таки православний, так де ж у католицькому панстві клонитись православному Генієві?” [153; 174].
На останок дамо слово мешканцеві Західної України Лонгину Цегельському: “Політичне життя нашого народу від часів Хмельниччини зосередилось тільки на Україні Наддніпрянській і там кипіло воно довший час дуже сильно, доки його не добили Петро І та Катерина ІІ. Там, на [Наддніпрянській] Україні виробилася наша національна свідомість: політична думка, там жило постійно змагання до злуки всієї Руси-України в одну національно незалежну державу. А Галичина від Хмельниччини прямо завмерла на довгі часи. Національне руське життя в Галичині стало, а українська народність заховалася лише несвідомо в масах темних панщизних хлопів і то тільки тому, що ляхи-шляхта не мали хлопів за людей...” [243; 77-78]. Що ж, досить точне формулювання. З усього сказаного тепер, принаймні, зрозуміло, звідки походить більшовицький термін-лайка “клерикальний націоналіст”. Диму без вогню не буває...
Тому, коли М. Драгоманов вирішив провести серед молодих послідовників Кобзаря в Галичині пропаганду соціалістичних ідей, суть яких зводилася до визволення від панського гніту, його назвали “безбожним анархістом”, оскільки галичани тоді справу відродження бачили, переважно, як поширення української мови. І лише революційні зрушення в Європі у 1848–1849 роках – ліквідація кріпосництва та запровадження капіталістичних відносин – відкрили українцям у складі новоутвореної Австро-Угорської імперії шлях до справжнього відродження мови й культури. Цьому особливо сприяв розвиток кооперативного руху – єдине, що дало змогу швидко подолати повальну убогість і утворити прошарок досить заможних селян.
Відносна економічна забезпеченість та відсутність відвертої антиукраїнської політики призвели згодом до бурхливого розвитку національної свідомості західних українців. Галичина перетворилася на український П’ємонт, твердиню національного відродження, хоч і зі своєрідним греко-католицьким “ухилом”, що виявлявся в культурній сфері як надміру виражена показова релігійність, яка межує з фанатизмом і почуттям своєї винятковості; і політико-економічній – у намаганнях сліпо наслідувати досвід західних сусідів, які довели свою здатність створити міцні державні організми.
64. Але було два лиха у слов’ян: одно – незгода між собою, а друге те, що вони, як менші брати, усе переймали од старіших; чи до діла, чи не до діла, не бачучи того, що у їх своє було лучше, ніж братівське.
65. І поприймали слов’яне од німців королів і князів, і бояр, і панів, а преж того королі були в їх вибрані урядники і не чванились перед народом, а обідали з самим простим чоловіком за рівню, і самі землю орали, а то вже у їх стала і пиха, і помпа, і гвардія, і двор [105; 61].
Тут криється розгадка інтернаціонального пасажу Скоропадського, який заявив про відновлення Російської імперії. По суті, це було гасло: “Пани всіх країн, єднайтеся!”. Скориставшись приходом німців та їхніх союзників австріяків, нове греко-католицьке панство України зробило спробу побудувати власну монархічну державу за німецьким зразком, переступаючи, коли потрібно, також національні почуття своїх співвітчизників, укотре підтверджуючи відоме: “ворон воронові око не виклює”. Для досягнення мети всі заходи були доцільні, навіть поновлення ненависної російської деспотії. Виявилося, що боярин, як і пролетар, не має своєї вітчизни. Батьківщину, землю свою, може відчувати лише той, для кого вона є основним джерелом статку й запорукою майбутнього. Лише на захист землі, а не нації чи партії може піднятись як одне ціле весь народ і захищати її до останньої краплі крові. Найголовніше, що це підсвідомо відчувають усі свідомі українці, але мало хто може відважитись пірнути з головою у вир народної стихії – не кожного вона сприймає за свого.
Відчував це і В’ячеслав Липинський – основоположник українського гетьманського консерватизму. Тому, на відміну від національного революціонера Донцова, який більше нагадує Маркса й Нечаєва у своїй нелюбові до “міщанського соціалізму” – “сидіти тихо в хліборобській «мирній країні»... добра пожива, ясні просторі помешкання, відповідна одіж, потрібний відпочинок після праці” [65; 56–59] і “нормальна людина відчуває в боротьбі величезну насолоду, маючи її за самоціль” [65; 236], В’ячеслав Казимирович проголосив основою держави хлібороба – продуцента матеріальних благ. Чудово, можна подумати, ось де справжнє підґрунтя для народної держави, якби не одне але... Продуценти. У Липинського – хлібороби-землевласники, земельна аристократія. Лише людина, вихована в родині заможного польського шляхтича, де простий селянин споконвіку вважався бидлом, нездатним сформулювати просту думку (уже не кажучи про участь у процесі побудови держави), могла бути автором такого несумісного за змістом вислову. Яскравий зразок психології польського аристократа, коли головною дійовою особою, творцем історичного процесу оголошується власник, хазяїн майна й засобів виробництва, повноправний член правлячої верхівки, а участь безпосередніх виробників матеріальних благ узагалі не береться до уваги.
Тому й самі політекономічні роздуми Липинського виглядають, немов відбиті кривим дзеркалом прозорі висновки Маркса й Тугана-Барановського: “у цілому світі йде тепер боротьба не на життя, а на смерть двох законів: закону землі й закону капіталу. Продуцента матеріальних цінностей – й обрізувача купонів, що придумує біржові комбінації. Віри у власну працю – з вірою у свої спекулятивні можливості. Хлібороба й войовника, оборонця своєї землі й властителя «фірми», господаря паперових цінностей. Принципом аристократичним класовим, що єсть принципом продукції, праці й організації праці з принципом демократичним, егалітарної (?!) утопії міста й капіталу. Принципом монархічним і республіканським” [128; 32–34]. Тобто, згідно з поглядом Липинського, виходить, що монархія є природним устроєм для продуцентів матеріальних благ? Очевидно, що так, якщо продуцентами назвати землевласників... само по собі зрозуміло, з найманими працівниками. А В’ячеслава Казимировича це абсолютно не хвилює, це ж і так зрозуміло.
У своїй програмовій праці “Листи до братів-хліборобів” він приділяє проблемі найманої праці, питанню, якому Маркс присвятив не одну сотню сторінок, аж... кілька слів. Основою держави має стати хліборобський клас – “група родин, що мають власну землю і на цій землі власною працею продукують хліб. Чи він землю сам оре, чи наймає когось... [виділення моє – О. К.]” [128; 73]. А й справді, яка різниця? Не будемо дріб’язковими, це ж державна справа. А занадто допитливим хай пояснять із варти Скоропадського. Що можна очікувати від людини, яка заявляє: “найманий робітник – це помічник хазяїна, а не як в індустрії, додаток до машини, якого можна теж замінити машиною” [128; 73]. У своєму наївному, по-дитячому щирому захваті (“хліборобство – це мистецтво”), Липинський не розуміє, що в його системі найманому працівникові відводяться функції тієї самої машини, покликаної лише технічно забезпечувати процес виробництва для справжнього “хлібороба” – землевласника. І далі – страусяче ховання голови від найбільшого соціального протиріччя доби: “полагодження антагонізму між багатим і бідним хліборобом – внутрішня справа самого хліборобського класу” [128; 74]. Остаточне розв’язання цього питання має бути принесено на майбутні часи, коли “багатий усвідомить свою більшу відповідальність перед суспільством. Кому більше дано, з того більше і вимагається” [128; 75].
Водночас, є у думках В’ячеслава Липинського багато влучних зауважень і слушних спостережень, значно більше, ніж можна виявити їх у Дмитра Донцова. До одного з таких можна віднести його конструктивну критику буржуазного парламентаризму. Принцип демократії західного типу ґрунтується на тому, вважає дослідник, що нацією управляють різні демагоги, які приходять до влади шляхом виборів, замішаних на всіляких спекуляціях. Липинський вважає, що в Україні буржуазний парламентаризм повторив би досвід козацької руїни, під час якої Україною деякий час управляли проросійські або пропольські маріонетки. Парламент, обраний в умовах низької національної свідомості народних мас, може лише додати до партійної боротьби демагогічну боротьбу різних чужих національних ідеологій, перетворюючись на галасливе збіговисько різномастих політиканів – картинка з натури часів новітньої української незалежності. Але вихід, який пропонує Липинський, – конституційна монархія й зосередження всієї повноти влади в руках однієї людини – демонструють його повне невігластво щодо віковічних прагнень краян до свободи й самоорганізації, а також нерозуміння всього історичного досвіду соціальної організації українців, які стали тепер неодмінною часткою їхньої психології. Слід було шукати глибше у спадщині, йти до народу, а не обмежуватися польськими історичними джерелами, завдання яких – паплюжити історію козаччини в Україні. Але цього родовитий польсько-український шляхтич не зміг зробити, або й не хотів.
Завершити розділ хотілося б витягами з характеристики Д. Донцова, даної його ідейним опонентом В. Липинським, у якій останній, крім викриття політичного хамелеонства засновника інтегрального націоналізму, ще й виявляє неабияку тверезість думки в національному питанні:
…І до чого доведе українство – ідею політичної і культурної незалежности України – оця інтелігенція скунксової породи, яка його обсіла?
Не в тім біда, що він Москаль. І з Москалів бували і єсть честні Українці. Зрештою, як нема чистокровних Американців – так нема і чистокровних Українців. Колонія єсть колонія: осідок людей ріжних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна Держава Українська. А творцем України єсть той, хто в святе діло унезалежненя української колонії приносить все найкраще, що єсть в ньому, в тій культурі, з якої він до українства прийшов. Наприклад, з московської культури принести можна почуття авторитету, організації, дисципліни – якраз те, чого українству так бракує.
Отже біда не в тім, що він Москаль. Навіть не в тім, що він революціонер московський. Бо якби Україна мала таких, як московські, революціонерів, то вони не допустили б до панування большовицької Москви на Україні. Біда в тім, що його егоцентрична і труслива вдача не могла перенести сміливости, дисципліни і організації московських революціонерів – єдиного що єсть доброго між ними. І тому він втік від них. Не дух Лєніна для теперішніх проклятих антихристових часів приніс він і йому подібні на Україну, а дух того революцийного сміття, яке Лєнін знищив, щоб зорганізувати і здисциплінувати зло.
3початку вдавав він із себе “просвіщенного” петербургського есдека і лаяв “хохлів” за те, що вони дрібні буржуї, самостійники, націоналісти, не марксісти. Потім рішив спекульнути на націоналізмі і лає їх тепер за те, що вони марксісти, москвофіли, провансальці і не націоналісти. Будучи соціялістом москвофілом, поборював він гнилий захід, шляхетську Польщу і буржуазні пересуди католицизму. Але, побачивши, що на цім карієри великої не зробиш, переодягнувся раптом в “западницький” костюм, став лаяти азіятську Москву і православіє, підшився під родство з кардиналом Мерсіє і став пропагувати орієнтацію зпочатку на Австрію, а тепер на Польщу...[128; 56]

Як бачимо, годі було шукати Правди в “засадничих” творіннях українських “чинних” діячів державницької думки. Справа ця була надто складною, якщо не безнадійною, для першого-ліпшого робітника чи селянина, які не могли собі дозволити витрачати час на детальний аналіз “конструктивних моментів”, коли надворі гриміли постріли й лунали заклики “грабуй награбоване!”. У часи, як казав колись Мао Цзедун, коли “гвинтівка народжувала владу”, дійовим міг бути лише інший підхід до розв’язання наболілих народних проблем – безпосередня участь у бойових діях за здобуття омріяної століттями “землі і волі”