Розділ 16. Повсталий дух Степу

Під час розподілу литовським князем маєтностей дворянам, що перебували на військовій та адміністративній службі, до складу майбутніх землевласників не належала найчисельніша верства – селянство. Зрозумівши, що в Краю почався новий перерозподіл власності на користь панівної верхівки, народ почав вирушати на “уходи” – промисли звіра й риби у степ, намагаючись дистанціюватись від феодальних утисків та рабствування на чергових хазяїв. Тут, на нових землях, що починалися уже за Россю і через постійні небезпеки називалися “Дике Поле”, вільні мисливці та риболови організовувались у ватаги на чолі з отаманами, ставлячи часом на своїх уходах “городці” або засіки, які одразу отримували назву “січі”, означаючи також місце більш-менш постійного проживання вільних озброєних людей. З середини ХVІ ст. провідну роль серед таких засік отримала Запорозька Січ, якій судилося стати синонімом відродженого українського способу життя.

Ватаги уходників з самого початку потрапили під ідейно-організаційний вплив попередніх насельників Дикого Поля – бродників, Чорних клобуків та болоховців – усіх тих, хто не хотів жити рабським життям залежної від когось людини. М. Грушевський пише: “погранична людність українська на Посемю, Переяславу, Поросю, Побожу, воєвнича, завзята, готова дати відсіч однаково всій степовій напасті і всяким утискам княжої власті чи боярської адміністрації. Воїни ці зі слов'янським чи турецьким йменням, що «без щитів, з самими ножами за халявою однім покриком проганяють ворогів, звонячи в прадідівську славу»... в вічній боротьбі присвоївши собі манери й практики віковічного ворога «поганина». Все це на переломі ХV і ХVІ ст. здобуває собі ім'я козацтва” (54; 75). Усамітнений, хуторянський спосіб життя степових мешканців відіграв роль гірського ландшафту, що давав змогу законсервувати свій внутрішній устрій та традиції, які свято зберігалися й передавались від батька до сина.

Однією з них була традиція давніх воїнів - охоронців Краю часів Скупи - сколотів та сармато-слов'ян. Тоді їх називали к о с а к а м и , оскільки за степовим звичаєм вони, зголюючи все волосся на голові, залишали лише довгий жмут волосся – косу на маківці на знак того, що воїн став під Батьків Заповіт, бо, як переказано, то колові сонячні брати, промені до краю доведені . Таку косу добре видно на монументах радетелів чи мамаїв, які Степовики сармато-половецької доби ставили на курганах (мал. 24). У часи, коли символом доблесті був знятий скальп супротивника, це також був зухвалий виклик, демонстративно підкреслений удаваною “зручністю” зачіски, якою таким чином ще й вихвалялись, дражнячи ворогів.

(а)

(б)

Мал. 24. Жіночі (а) та чоловічі (б) кам’яні статуї половецької доби на Україні. Нижче, для порівняння – радетелі Степовиків скіфського періоду.

Довгий час перебуваючи в тюркомовному середовищі, нащадки антів-краян та їхні наступники – бродники, болоховці та слов'яни-черкеси Чорних клобуків запозичили від них багато відповідної лексики, яка, відтак, стала повноцінним надбанням української мови. Але якщо краяни переймали багато слів від тюрків, то чому ми відкидаємо ту можливість, що й тюрки могли дещо запозичити від нас? Абсолютно згодний у цьому з думкою Івана Білика, що прикладом такого зворотного запозичення могло бути слово косак, яке ще в середині І тис. н. е. міцно увійшло до тюркських мов у значенні “вільної людини, воїна” у вимові козак, спричиняючи з часом до утворення тюркського кореня “коз”, що означав “блукати”, а в ширшому значенні – “кочувати”. Половецький словник тлумачить слово козак як “охоронець, вартовий”, що цілком відповідає сутнісному значенню українського воїна як охоронця свого Краю, а не кочівника-повойовника чужих земель.

Польські джерела документально підтверджують наявність вільних воїнів на західній Україні за часів ще Київської Русі. Розглядаючи діяльність князя Ізяслава за 1143 – 1147 роки, М. Стрийковський пише: “…не міг того довершити з угорцями й поляками, а з волинськими все відшкодував козаками” (267; 204). Польський хроніст далі згадує волинських козаків – під 1182 роком, коли “князь Казимир ІІ сестринця Мстислава велів посадити на князівство дідичиного, протягнув під Галич, де «козаки волинські» виступили під стягами руських князів, скритно підкравшись «звідти і звідти, польські загони розірвали»” (267; 118). Названа хроніка під 1297 роком називає “шістсот литовських козаків”, які воювали в Прусії проти хрестоносців, а згодом литовський князь Ольгерд у 1339 році вирушив на Поділля, щоб приборкати Федора Корятовича: “Вибив волоські залоги за допомогою подільських козаків і здобуває Кам'янець і Червоногородок та всі інші замки й фортеці на Поділлі…” Хроніка міста Судак під 1308 роком свідчить: “Козаки зарубали мечем Альмальчу, сина Сармака” .

Основною клітиною козацького устрою уходників на початку його формування була військово-промислова ватага на чолі зі своїм отаманом. Непростий характер степових промислів потребував тісної кооперації зусиль усіх членів такого колективу. Як рухливий елемент населення прикордоння, козаки спочатку не вирізнялися стабільністю груп, що формувалися , як правило, лише на рік, тобто на сезон. Відповідно, і отамана обирали на такий самий проміжок часу. Козацькі ради в ці часи виконували переважно дорадчу функцію. Місце й час їх проведення вибирали довільно, основною метою була необхідність колективної наради з якогось питання.

Так, наприклад, ради скликалися мисливцями Дикого Поля лише двічі на рік: на початку і в кінці кожного сезону, що тривав з квітня до вересня-жовтня. Восени виникала необхідність поділу здобичі, й тоді колектив виступав у ролі вищого судді. За таких умов ради відігравали дуже важливу функцію: вони давали можливість уходникам познайомитися один з одним, домовитися про склад групи, мету походу в степ і принцип поділу здобичі в кінці сезону. Козацький колектив починав існувати тільки після погодження всіх умов спільної праці. Рада закінчувалася виборами отамана (керівника) – члена колективу, якому було довірено реалізовувати окреслені загальними зборами завдання.

Козаки об'єднувались у групи на основі рівності і рівноцінності кожного члена колективу. Таку спільність дослідники називають егалітарною. Соціальне походження членів групи не мало жодного значення. Замість того, зустрічаємо оцінки якісних характеристик козаків, наприклад: “добрий” чи “старий” козак, себто досвідчений у бою чи промислах, хороший моряк, пасічник тощо. Запорожжям володів ідеал мерітократії (від англ. слова “merits” – заслуги), тобто такого ладу, у якому влада належить найбільш заслуженим, авторитетним лідерам, обраним усіма членами колективу, де політичні й соціальні функції оцінювалися відповідно до потреб колективу.

Національна приналежність так само майже не мала жодного значення. Біографія індивіда неначе стиралася після його приходу на Січ, вона тут просто нікого не цікавила. Після певного проміжку часу козаки самі визначалися щодо нового члена колективу й давали йому нову історію. Послухаймо типову розповідь одного вояки: “Народився я на Україні, в самий день Івана Купала, котрого року не знаю; мій батько, Сидір Пересунько виховував мене до 9 років, тобто вчив працювати та Богу молитися. Потім узяли мене в Січ, де я і при панові кошовому був молодиком, а в 20 років мене взяли й записали у військо. У війську мене назвали Журбою, бо я все мовчки працював, а після того, як на чатах не доглядів, як поляки нашу здобич віднесли, прозвали мене Іваном Присліпкою”.

Два основні первні складали підмурок усього ладу запорозьких козаків – воля і рівність . Козак був особисто цілком вільною у своїх діях людиною. Якщо це було не під час бойового походу, він міг будь-коли спокійно покинути Січ. А покинувши, міг так само просто повернутися, якщо мав на те бажання. Та, незважаючи на це (що вражає), порядок діяльності Січі від того зовсім не змінювався, і товариство не потерпало від такого постійного плину “кадрів” , що свідчило про високий ступінь пристосованості до таких умов, врахування особливостей національного характеру українців.

В основі порядків запорозького Звичаєвого “умоположення”, як і за часів Скупи, була громада, де панувала абсолютна рівність її членів. Зовнішнім вираженням цієї громади було Коло або Рада – вищий адміністративний, законодавчий та судовий орган. Присуд його був присудом усього війська, оскільки на Колі могли бути присутні всі козаки, що мали однакове право голосу. Розташування (за Звичаєм, по колу) козаків під час Ради, також підкреслювало рівність кожного члена колективу. Саме рішення приймалося більшістю, але не стільки шляхом голосування, скільки тиском сильнішого угрупування, на які постійно поділявся примхливий козацький гурт.

Такий стиль поведінки польські й російські історики часто оцінювали як анархічний та безкультурний. Проте саме такий недемократичний, на перший погляд, засіб сприяв, хай як це парадоксально, посиленню єдності козаків, бо жоден з них після того не сумнівався у правильності ствердженої думки й успіху всього колективу. Інакше товариство негайно виводило з своїх лав тих, хто не хотів підкорятися волі більшості. Демократичний компроміс, зазначають дослідники, у суспільстві війни був неможливим.

Січ не знала аристократичної знаті, яка б претендувала на постійну владу. Сьогоднішній курінний, а то й кошовий отаман, міг уже завтра стати рядовим козаком і разом з іншими виконувати ту саму роботу, що й вони. Та це не означало втрати його соціального статусу чи поваги оточення, оскільки отаманський уряд вважався службовим обов'язком одного з козаків, якому громадою, товариством лише доручалося виконувати певні розпорядчі функції, як найбільш вправному в цій справі. Уже саме звання козака вважалося самодостатнім для людини, яка носила його, воно не потребувало додаткового самоствердження у вигляді рангів чи урядів. Основним критерієм, за яким козака могли обрати на керівну роль, був набутий військовий та життєвий досвід за час його перебування в січовому товаристві та знання звичаїв.

Найвищою урядовою особою в козаків був кошовий отаман. Однак при всій своїй силі (під час військового походу міг умить скарати на горло за непослух) він не був необмеженим володарем запорозького війська: не маючи ані особливого приміщення, ані окремого столу, називаючись інколи навіть зменшувальним іменем – Богданко, Петрусь, Калниш, кошовий був лише старшим між рівними, справді “батьком” для всіх козаків, від того маючи більше моральне, аніж дисциплінарне, право. До козаків кошовий звертався не владно, а по-батьківськи, як товариш, називаючи їх дітками, братчиками, панами-товаришами, що теж свідчило про близькість, яка межувала з рідністю отамана іншим козакам.

Влада отамана обмежувалася звітом, часом і Радою. Кожен з отаманів на Січі будь-якого рівня мусив щороку на Раді куреня чи всього товариства дати повний звіт своїх вчинків і дій, що стосувалися терміну його обрання. Є відомості, що в часи, коли Звичай діяв на повну силу, хмельницький староста Предслав Ляндскоронський, обраний року 1506 на отаманство ( він вважається разом з Євстафієм Дашкевичем засновником однієї з перших січей ) був страчений козаками за те, що хотів упокорити їх . Отже, козаки чинили спротив усім формам концентрації влади в руках окремих осіб, розв'язуючи всі питання на основі рівності, що поширювалося також і на керівників. Так, під час Ради вся старшина, яку обрали попереднього разу, складала свої повноваження і ставала в коло вже як прості козаки.

Це було характерно ранньому розвиткові козаччини, коли предківського Звичаю сумлінно дотримувалися, за яким у козака до старшини може виникати одне почуття – що вони є лише виконавцями його волі. І не од владолюбної старшини походила влада - навпаки, головним авторитетом була сама козацька спільнота, точніше її воля. Тому успіх залежав від спроможності керівників інтеґруватись у групу, знати її потреби, жити одним життям з нею, бо лише визнані кожним козаком накази могли бути виконані добровільно. Будь-який примус з боку старшини був неможливим , якщо він суперечив Звичаю, а отже , вів до неминучих сварок і непорозумінь. Через це найвища влада на Запорожжі – влада кошового отамана – без усього товариства, без цілої громади, не могла ні на що зважитись і не могла нічого зробити.

Отже, основна мета Кола полягала не лише в конституюванні групи, а й у визначенні та забезпеченні надійності об'єднання протягом певного проміжку часу. Колективна воля об'єднувала групу. Саме тому козацька спільнота здавалася сучасникам закритим колективом з самоцінними моральними критеріями , на зразок ордену чи секти. Подібно до суспільства, пов'язаного клятвою, козаки розвивали колективну ідею, що забезпечувала групі необхідну єдність та наполегливість у досягненні мети. Загальна ідея формувала внутрішнє життя в групі, і колектив сам засуджував зловмисні дії своїх членів, був посередником у суперечках, тобто здійснював основну соціальну функцію – стабілізацію складу групи. Свідчення авторів ХVІІІ ст. показують, що образити товариша (як і товариство) вважалося серед козаків найнегіднішим учинком.

Зовнішня схожість козацького колективу до середньовічних західноєвропейських чернечо-лицарських орденів (іоаніти, тамплієри та ін.) дала підстави його дослідникам ототожнити запорожців з європейським лицарством. Проте, хай як це й парадоксально, але така, без сумніву, приваблива ідея, покликана “ошляхетнити” козацтво, надати йому “європейського обличчя”, наштовхується на невеличку проблему. А саме: тим, хто так завзято хоче бачити козаків колегами благородних воїнів-хрестоносців, чия мета, буцімто, захист Гроба Господнього в Єрусалимі від сарацинів, хочеться нагадати, що основним завданням європейських орденів був, насамперед, захист папства та його політики викорінення всього інакомислячого, передовсім, єресі на кшталт Альбігойської.

Тоді папа Інокентій ІІІ (той самий, який пропонував корону галицькому князеві Роману) зібрав банду головорізів та повів її на беззбройні міста південної Франції, які мали гріх засумніватись у праведності служителів Церкви та правильності її вчення. Саме тоді папським легатом у відповідь на запитання, як відрізнити єретиків від істинних католиків, було сказано історичну фразу: “Вбивайте їх усіх! Господь на небі сам розбереться, хто є хто, і віддасть кожному належне” .

Тому ідея ототожнити січовиків з хрестоносцями могла належати хіба що якомусь шляхтичу, який, не знаючи, як передати рівень організованості й об'єднаності козаків, порівняв їх з відомими йому лицарями релігійно-аристократичних орденів. Крім того, життя в ордені, як і сам прийом до нього, було обставлене відповідними ритуалами, “кодексами честі” та іншими витребеньками, якими безупинно тішилися, вкотре їх виконуючи. Козаки ж не могли дозволити собі гаяти час на різні складні дурниці, йшлося про виживання – або ти, або тебе - тому вони жили дуже просто і сміялися над спробами формалізації та ідеалізації будь-якої дії, речі, думки чи явища. Навіть самого Звичаю.

Таких помилок припускаються й нині. Незважаючи на відсутність збереженої як такої системи бою козаків без зброї (окрім деяких рухів, що їх можна помітити в танці “гопак”), у Львові виник цілий комплекс формалізованих вправ на зразок японських ката за назвою “бойовий гопак”, разом з відповідною ідеологією, яку можна назвати чим завгодно, лише не козацькою. Недалеко від цього й російські поборники національних бойових мистецтв, які приїжджають до Одеси до Л. Безклубого в пошуках форми – красивих відточених рухів, не розуміючи, що запорожці завжди віддавали перевагу результату, а в якій формі – то вже залежало від особливостей кожної окремої людини.

Тому й казали: Звичай у серці і в голові. Тобто мало лише теоретичного розуміння його основ - це не Біблія, на яку можна завжди посилатися. Звичаєм слід жити, відчувати його в кожній своїй дії. Лише тоді він стає тим, чим має бути, – законом природного існування українців на своїй землі. Доброю ілюстрацією тут може послугувати один випадок. Коли гетьман Самойлович звернувся до кошового Івана Сірка, дорікаючи, що на підконтрольних Січі степах вільно кочують татарські аули, кошовий відповів, що те робиться з відома й ласки Війська Запорізького з причини недороду в татар трави і що за подібної ситуації і вони від татар мають ту саму ласку. Закінчує ж Сірко цілком у дусі радетеля-Степовика: “Якби й дідько, пане Гетьмане, допомагав людям у крайній їх нужді, то гребувати тим не випадає, бо кажуть люди: нужда й закон зміняє. А як ми, живучи з Татарами по-сусідськи, допомагаємо одне одному, то се розумному анітрохи не дивно, а то нам тільки дивно, що ти, пане Гетьмане, багато коло нас хархируєш, немов твій покійний батенько на хавтурах [попівські побори з селян – О.К.] з парафіянами...” (90; 226). Звісно, під законом тут розуміється Звичай, а точніше, його буква, тобто формальний підхід до усталених норм життя, яких слід дотримуватись будь-що, бо так написано. Живу традицію знань народу відокремлює від нудних повчань та заучувань чужих думок шкільного навчання Т. Шевченко:

Іди ти в Січ... То хоч Звичаю

Козацького наберешся,

Та побачиш світа,

Не такого, як у бурсі,

А живі мисліте

З товариством прочитаєш,

Та по-молодечи

Будеш Богу молитися,

А не по-чернечи

Харамаркать.

“Невольник”

За козацьких часів було здійснено останню велику кодифікацію-узагальнення засад Звичаю як сукупності головних законів суспільної організації, які були випрацьовані народом Краю багато тисячоліть тому й забезпечували його виживання і утримання своєї землі за собою та справедливий соціальний устрій. Тепер Звичай став означати весь той життєвий досвід поколінь, цілісну систему корисних практичних навичок, що стосуються всіх сфер суспільно-політичного життя українців. Історики козацтва знають його під терміном “Звичаєве право”, яке було конгломератом окремих звичаєвих норм, за яким жило запорозьке товариство. Більшість дослідників, загалом, упереджено ставляться до форми й компетенції Звичаєвого права. Переважно обмежуються тією його частиною, яка регулює відносини кримінального (описи злочинів та суворих покарань, що створювало враження первісної дикості тодішнього суспільства) та цивільного (торгівельні угоди, договори тощо) характеру, порядок судового устрою й судочинства, залишаючи осторонь питання політичного самоврядування козаків.

Причиною цього могло стати заміщення понять “звичай” і “право”. Власне окремий звичай, як ми вже зазначали, був правилом поведінки людей, що природно склалося як адекватна реакція на навколишнє середовище та з огляду на необхідність збереження його в пам'яті поколінь. Право виникло з утворенням державного примусу, заміщуючи попередні природні правила поведінки людей, встановлен ими згори спеціальними правилами – законами, утворюючи систему їх наукового обґрунтування, звану юриспруденцією.

Російські історики, як громадяни централізованої держави з розвинутим апаратом диференційованого управління, не могли зрозуміти, що козацький Звичай виходив далеко за межі права, це була універсальна комплексно-цілісна система життя як окремого козака, так і всього січового товариства.

Проте своєю відсутністю в підручниках з політології у розділі “Типи й форми державних конструкцій” звичаєвий лад має завдячувати марксистській думці про те, що держава виростає з родового ладу лише після суспільного поділу праці, який є передумовою появи приватної власності та класового розшарування. Як уже зазначалося, така думка не брала до уваги інших варіантів утворення державних структур, оскільки характеризувала, насамперед, історію виникнення держави хижаків, а не людей, держави, яку слід було знищити як інструмент поневолення. Натомість держава козаків – Запорозька Січ, як і до того Скупа Краю, була створена людьми за принципом ПРЯМОГО НАРОДНОГО ПРАВЛІННЯ, тобто такого устрою, за якого народ повністю не передавав (делегував) владних повноважень окремим особам (депутатам), керуючи державою без посередництва додаткових установ та організацій.

У цьому його принципова відмінність від сучасних буржуазних демократій Заходу, де влада народу виявляється лише раз на чотири-п'ять років, коли правляча верхівка шляхом проведення голосування підтверджує свої повноваження, отримуючи від народу чергову індульгенцію на відпущення старих гріхів. Запорозьку форму політичної організації інколи називають ще демократією співучасті : “на відміну від пасивної демократії спостережників, коли населення лише бере участь у виборах, а надалі залишається глядачем сцен вищого політичного життя, за демократії співучасті суспільні питання стають особистою справою кожного, громадські інтереси прирівнюються і співпадають з індивідуальними” (10; 48). Така система є ефективнішою, аніж класична державна, оскільки не потребує розгалуженого бюрократичного апарату управлінців-дармоїдів та витрат на їхнє утримання, натомість є стимулом для кожного індивіда брати участь у загальній справі, користь від якої йому було видно неозброєним оком.

Першим теоретиком козацької системи організації можна назвати видатного французького мислителя Жана-Жака Руссо (1712 - 1778), який вважав, що держава може утворитися на основі так званого “природного права”, тобто комплексу правничих норм, сформованих самим народом упродовж свого існування. У природі, писав Руссо, люди, “...хоч і позбавлені зручностей цивілізації, користувались зате вигодами повної свободи і соціальної рівності” (10; 49). Справді, поступ цивілізації призвів до того, що люди перетворилися на рабських споживачів матеріальних благ, сенс життя яких – накопичити їх якомога більше. Це є закономірним результатом егоцентричного розвитку людства, накинутого йому хижими істотами, натомість альтруїстичне українсько-козацьке розуміння суспільного життя є методом протистояти нелюдам і спробою побудови відмінної від них соціальної організації, притаманної нормальній людській природі.

Нічого не знаючи про Слово-договір Скупи країнської, Жан-Жак Руссо, проте, наполягав, що основою держави має бути суспільний договір, укладений між кожним членом суспільства та створюваним за його волею державним організмом. Згідно з договором, люди передають частину своїх прав державній владі, вважаючи за свій обов'язок підкорятись їй, в той час як держава зобов'язується охороняти віковічні права людини на особисту власність, свободу, безпеку тощо. Така угода, за Руссо, є основою законності влади, в результаті чого кожна сторона підкоряється загальній волі, являючись, водночас, її учасником. Керівники – уповноважені народу – зобов'язані звітуватися перед ним і можуть бути в разі провини усунені від виконання своїх повноважень. Фахівці зазначають, що “за таким сценарієм на Запорожжі виникло верховенство товариства, якому належала вся влада... Виконання законів передавалось урядовцям, але повнота народовладдя, народного суверенітету не порушувалася парламентським представництвом, визнавалися лише прямі загальні збори та той спосіб виявлення народної волі, який сьогодні називають референдумом. На Запорожжі істина, що народ є джерелом верховної влади, здійснювалася на практиці” (10; 50).

Сучасні дослідники доходять висновку, що Запорозька Січ була справжнім спільним піприємством для взаємного виживання, оскільки на Січі загальний рівень добробуту товариства і спільна діяльність щодо його підвищення визначалися потребами індивідів, які були в найгіршому матеріальному становищі, тобто голоти. Тут кожен не лише мав право на харчування й притулок, а й був реально забезпечений ними. Запорожець як член курінного товариства одержував усе необхідне для існування. Крім окремої платні, курінь, що був основним громадським осередком у війську Запорозькому, давав козакові одяг, військове спорядження, спільне помешкання й харчування. З курінної скарбниці в міру потреби оплачували лікування, віддавали борги. По суті, січові порядки втілювали ідеал братського життя, який здавна проповідувала християнська церква , проте ніколи не запроваджувала в життя.

Отже, на Січі не на словах, а на ділі був сформований лад, який у марксистсько-ленінському вченні називався соціалізмом, а насправді був лише найбільш значною за всю історію українців спробою відновити свій Природою й богами встановлений для них устрій – держави соціальної справедливості, тобто держави гарантованого існування кожного окремого індивіда незалежно від його економічної ролі й соціального статусу. Відомий американський соціолог Еріх Фромм вважав надання гарантованого доходу основою перспективного “ здорового” суспільства, несумісного з експлуатацією, контролем і диктатурою. За Фроммом, гарантований дохід долає недоліки і капіталізму, і соціалізму .

Козацьке, а водночас і українське Звичаєве самоуправління ґрунтувалося на традиції, що не допускала зовнішнього державного примусу над вільним суспільством, основа якого склалася, як ми вже знаємо, за часів існування нашого народу у складі індоєвропейської спільності, остаточно сформувавшись під впливом свободолюбних кочових воїнів степу – кіммерійців, скіфів та сарматів, культура яких стала невід'ємною частиною менталітету українців. Для здійснення ефективного управління Звичай передбачав формування досить складної системи військово-адміністративного керівництва, яка спиралася, передусім, на органи виконавчої влади. Повноваження законодавчої влади – Кола – були хоч і визначальними, проте чітко обмеженими часом його закінчення, після якого кожен наказ керівника мав виконуватися без обговорень.