Розділ 15. Болоховська правда

Тим часом князівсько-дружинний устрій зазнавав дедалі більшої кризи на Русі, вся територія якої вкрилася безліччю дрібних князівств, що безупинно ворогували одне з одним. Причина, звісно, була у самому спадковому принципі передавання владних повноважень, за яким стіл успадковував старший син правлячого князя. Система працювала без збою, доки у князя раптово не з'являвся брат (що не дивно, якщо взяти до уваги, що за тих часів дітей народжували досить рано). Постає закономірне питання: кого наслідувати? А якщо ще й до того князь несподівано гинув у війні з половцями? У дорослого сина вже були свої прибічники, зокрема, серед дружини, але й у немовляти-брата князя з'являлися опікуни, які бачили отрока на престолі, яким можна буде керувати на свій розсуд до його повноліття, а частенько й далі. Ось так образно описує причини княжих міжусобиць О. О. Бушков у своїй книзі “Россия, которой не было”. О. Бушков пише, що якщо син князя, який “сидів” в очікуванні стола, помирав першим, так і не покняживши, всі його нащадки по чоловічій лінії автоматично позбавлялися права зайняти будь-який стіл, цим самим переходячи до розряду нещадних ворогів правлячої династії.

Отже, у ХІІ ст. спадкова система престолонаслідування Рюриковичів тріщала по всіх швах – князі скидали, осліплювали і вбивали один одного, не зважаючи на родинні зв'язки: брат ішов на брата, дядько на племінників, а ті – на нього, роками й десятиліттями тримаючи конкурентів у погребах. Єдина колись Київська Русь розпалася на десятки менших князівств, що поступово почали об'єднуватися навколо двох найбільших центрів майбутнього державотворчого процесу – Галицько-Волинського та Володимиро-Суздальського князівств, які внаслідок свого географічного положення менше страждали від набігів кочовиків і мали більше часу на розбудову й переосмислення нової системи правління. Дещо осторонь цього процесу стояли землі Новгород-Сіверського князівства, жителі якого проголосили вічеву республіку і відмежувалися від кривавої гризні за кращий шматок “київського пирога”.

Характерною рисою Галицько-Волинського князівства було піднесення ролі місцевої дружинно-боярської верстви, яка відігравала основну роль у процесі створення майбутньої Галицької держави. Ще за перших київських князів колишні дружинники захопили величезні земельні наділи та селян, перетворившись з роками на родову та земельну аристократію. Зосередивши у своїх руках значний економічний потенціал, бояри почали активно втручатись у політику: домагалися, щоб князь нічого не робив без їхньої згоди, претендували на участь у владі, захоплюючи керівні посади. Зміцнення боярства М. Грушевський пояснює також тим, що в Галичині протягом чотирьох поколінь правила одна й та сама династія – представники одних і тих самих родів протягом тривалого часу посідали незмінно високі пости, користуючись тим, що приплив нових дружин з Києва припинився.

Зважаючи на повний провал Києва у створенні достатньо життєздатної системи управління та постійно спостерігаючи успішні спроби західних монархій самоствердитися, галицькі пани прийняли стратегію в усьому їх наслідувати, схиляючи всіляко до цього населення своїх земель. Волелюбний степ був далеко, а на галицькі землі, користуючись слабістю Києва, активно зазіхали сусідні західні держави – Польща та Угорщина. Розумно й обачливо лавіруючи між цими обома потугами та в часно придушуючи заколоти своїх бояр, Роман Мстиславович, колишній князь Новгородський, об'єднав у 1199 році Галицьке та Володимиро-Волинське князівство в єдину державу - Галицько-Волинське князівство - та став єдиним зверхником над іншими зверхниками-поневолювачами західноукраїнських земель.

Звісно, за відповідну ціну. Як свідчить літопис, у стилі Іоанна Васильовича закопував живими в землю, палив на багаттях, рубав “по суставах”, здирав з живих шкіру, тобто “огнєм і мєчєм”, як сказали б західні сусіди, будував нову державу. За що цілком справедливо величався літописцем “приснопамятним самодержцем всея Руси, котрий подолав усі поганські народи завдяки свойому розуму й мудрості і поводився згідно з Законом Божим” (66; 84). Цікаво, правда? З приводу царя. Отже, першим самодержцем на Русі став володар Галичини? А про Божий Закон взагалі краще промовчимо, хіба що тоді його розуміли під Законом Сили – хто сильний, той і правий. Або Законом Спритного – хто швидше встромить ножа своєму конкурентові. Здається, саме таке тлумачення Закону Божого пропагувалось католицькою церквою, а все інше – єрєсі. Проте серед людей Краю була звичка називати речі своїми іменами, чесно, як Святослав з його лицарським: “Іду на ви”, а не прикриватись по-ієзуїтськи Святим Письмом.

До речі, щодо ієзуїтів. Західні середньовічні держави будувала знать колись погноблених Римською імперією народів Європи, беручи за взірець державну систему своїх завойовників – римлян, яка впрожовж століть проходила всі можливі випробування і з плином часу довела свою перевагу над державами розбійників, до яких, через варягів, належала й Київська Русь. Прогрес був очевидний, якщо зважити на те, що громадське самоуправління Скупи як держави народу, а не знаті, тепер зберігалося хіба що в пам'яті окремих родів Наддніпрянщини й залишками якого на Русі залишилось тільки віче, що мало значно більше сили, ніж сільська рада часів сталінського режиму. Джерелом ідеології та невичерпного натхнення для нових господарів Європи стала Римська церква – це справжнє горе соціального прогресу, інституція, покликана, насамперед, виправдовувати діяння “власть імущих” і засуджувати все те, що не вписувалось у рамки Святого Письма, а точніше, його вмілого (чисто сатанинського) тлумачення на свій смак і розсуд, що від того ставало ще огидніше.

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.

Людською кровію шинкує

І рай у найми оддає!

Т. Шевченко. "Єретик"

Так ось, є відомості, хоч і нечіткі, що до Романа приходили посланці від папи Інокентія ІІІ і пропонували йому королівську корону, але він відмовися від неї. Грушевський вважає це оповідання легендою. Не може бути легендою лише факт коронування у 1253 році наступника Романа, князя Данила Романовича, папою Інокентієм IV у руслі організації хрестового походу проти татаро-монгол. Однак затія провалилася – хрестоносці були люди не дурні – йшли в походи лише тоді, коли мали на меті захопити гарну здобич, а тут, крім татарської стріли в око, їм не світило більше нічого, тому на вмовляння папи просто не звертали уваги. Данило у відповідь відмовився від корони, за що у 1257 році новий папа Олександр ІІ вже погрожував Данилові прокляттям за те, що той відступив від послуху Римській Церкві. Проте початок було покладено. Відтак, Галицька держава стала повноправним членом європейського клубу “поділяй і владарюй”.

Прихід монголо-татарського війська на чолі з Бату-ханом у 1240 році в Україну поклав край безкінечним князівським суперечкам і остаточно довершив поділ східних слов'ян на дві гілки. Київська Русь як держава остаточно припинила своє існування, а всі ті люди, амбіції яких потребували якоїсь реалізації, мали емігрувати до сусідніх земель – Галицько-Волинського чи Володимиро-Суздальського князівств. Якщо перше стало анклавом зародження другої української державності, то на базі іншого утворився новий слов'янський етнос – росіяни .

Ще на початку утворення Київської Русі сюди, на північ, постійно вирушали люди з Краю на промисли, деякі осідали, користуючись тим, що місцеве населення – фінські племена - не чинили їм жодного опору і ставилися до вихідців з Русі досить прихильно. Римські історики, чию думку наводить В. О. Ключевський, характеризують фінів як “дивовижно дике плем'я, що не знає ані міст, ані зброї і є найбільш мирним плем'ям серед усіх інших насельників європейської півночі” (96; 60). Звісно, така м'якотілість у часи імперій закінчувалася швидким витісненням корінного населення більш агресивними прибульцями, що і сталося. Фіни, з огляду на свій характер, до сьогоднішнього дня залишилися лише на землях, що не мають майже жодного сільськогосподарського й торгівельного значення.

Отже, варяго-слов'янські дружини русів фактично безперешкодно захопили землі, які хотіли, поглинаючи при цьому корінне населення й активно асимілюючись із ним. Нащадки слов'ян та фінів уже не були жителями Краю з притаманними їм расовими та побутовими особливостями, а почали формувати цілком окремий етнос, у якому культура й мистецтво відсувалися на задній план, поступаючись місцем іншим практичним навичкам, які б до помагали вижити в суворих умовах півночі – здатності діяти злагоджено, в групі. Колектив півночі, на відміну від країнського, мав яскраво виражені фінські риси – безумовну покору керівникові, завдання якого було значно простішим: не гаяти часу на узгодження свого рішення серед усіх членів групи і не доводити свою правоту - достатньо лише мати нахили зверхника, захопити колективну волю групи, підкорити її собі й діяти таким чином від її імені.

З роками це виховувало в народу звичку приймати одностайно, особливо не замислюючись, рішення свого зверхника, що чудово себе зарекомендувало у створенні власних державних інститутів – Ростово-Суздальського та Володимирського князівств. Так, Андрія Юрійовича в 1157 році одностайно обрали єдиним князем на всі Ростово-Суздальські землі. Андрій, звісно, мав кількох братів і двох племінників, що мало неминуче призвести до розбрату, проте справу вирішили конкретно, а головне, дуже просто: всіх вигнали, дозволивши залишитися лише двом. Одному, який з причини хвороби не міг претендувати на жодну посаду, та другому, що не виявив жодних властолюбних нахилів. Літописець каже, що поставили Андрія, вигнали і менших братів, тобто, за тих часів уже активно діяли “групи підтримки”, які проводили вигідну їм людину до верхівки влади.

Однак для виконання своїх намірів слід було надати їм відповідної форми, тобто освятити їх. Для цього володарі північних земель звертаються до нової релігії, християнства, яку тепер у наказовому порядку приняло все слов'яно-фінське населення. Ставку робли на Константинополь, столицю Візантії, яка ближче територіально, а головне, підходила по духу краще, аніж індивідуалістичний Рим. Візантія надавала монархізму права абсолютної влади, залежної лише від Бога, тобто його представників на землі – Церкви та її вірних слуг, священнослужителів. Виходило майже те саме, що проповідував Рим, за одним, щоправда, винятком – наголосом на тому, що до раю всім загалом краще вступати, ніж поодинці. Всі інші відмінності торкалися лише теоретичної бази кожного з різновидів християнств і ніяк не стосувалися того, що говорив у своїх проповідях Ісус із Назарета.

...Розбойники, людоїди

Правду побороли,

Осміяли Твою славу,

І силу, і волю.

Земля плаче у кайданах,

Як за дітьми мати.

Т. Шевченко. "Єретик"

Час від часу в обох регіонах з'являлись особистості на кшталт Франціска з Ассізу та Сергія з Радонежу, які не просто проповідували Слово Боже, а й дотримувались його в житті, за що їх назвали святими, не розуміючи того, що вони були просто справжніми християнами, у тому розумінні цього слова, яке дав їм їхній учитель, Ісус Христос. Звісно, цього стану досягти дуже складно, майже неможливо для переважної більшості людей, які, тим не менше, мають Боже право не слухати брехню можновладців, буде вона прихована під християнською чи радянською личиною та штучно витвореними на її основі принципами – мораллю. Адже завдання її єдине: відвертати нашу увагу від того жахливого, без перебільшення, факту, що ми є невільні від народження, не господарі своєї землі й того багатства, що вона приховує, яке через належну працю може стати нашим власним.

У Краю ж здавна вірили, що фатуму немає, ми своєю волею творимо власну долю: яко діти Божі, покладаємося на себе, бо сильні, доки свого Бога (Рода) шануємо, а його сила в нашій силі. Спасіння в праведному житті – вільний завжди вільний, а раб і на тому світі раб, і рабом народиться знову. Така настанова виховувала покоління самостійних та самодостатніх у своїх діях особистостей, а не слухняне стадо, яким легко керувати, як кому заманеться. Краяни жили в суспільстві, у якому гріхом вважалось чинити не по Правді (несправедливість), саме це було Божим Законом для тисяч поколінь, доки в Край не прийшла зараза нерівності, яка призвела до майнового розшарування, поділу на багатих та бідних, що є тепер таким звичним для сучасного українця. А колись казали: лиш єдиний є на світі гріх – робити зле добрим людям, змінити карб та бути бідним на своїй землі.

Після розпаду Київської Русі ті, що не хотіли йти “у підданство” до північно-східних чи західних князів, залишилися проживати у прикордонних зі степом районах, оскільки погром Бату, всупереч думці російських та польських перевертнів від історії, аж ніяк не зробив Подніпров'я пустельним згарищем. Монголи, передусім, намагалися зруйнувати державні інститути, які б могли чинити їм організований опір. Для народу ж їхня зверхність не була страшною – татарська окупація обмежувалася, переважно, збором данини у вигляді збіжжя, необхідного кочовикам для їхнього існування. Та навіть це монголи робили ощадливо, не забираючи всього, забезпечуючи стабільність зернових надходжень і стійкість більш-менш нормальних взаємостосунків, що вигідно відрізняло їх від князівських дружин, які “по-чорному” грабували свій народ. Безперестанно ворогуючи один з одним, князі поводилися не краще за хижаків степу: спустошували цілі області своїх суперників, палили їхні села, забирали, а якщо не могли, то вирізали худобу, а захоплених селян продавали половцям, які, в свою чергу, перепродували їх на невільничі ринки Візантії .

Тим часом люди Краю на захоплених татарами територіях були полишені на самих себе. Як пише “Слово...”, це були люди, “ під трубами повивані, під шоломи випещені, з кінця списа вигодовані ”, тобто люди армії, звичні до постійних набігів степових орд. Користуючись тим, що татари руйнували переважно ненависні їм дружинно-боярські державні установи, вони знову, як і раніше, поверталися до своєї споконвічної самоорганізації – Звичаєвого ладу. Тепер обраних на сільських радах народних старшин майже повсюди стали називати отаманами – давався взнаки час, прожитий спільно зі степовими народами, культура яких, відтак, ставала невід'ємною часткою українського народу. Отамани представляли населення громад перед Золотою Ордою, організовували збір данини для хана тощо, за що отримали від істориків (навіть українських) образливе прізвисько “татарських людей”, тобто таких, які вибилися з-під безпосередньої залежности від своїх князів і піддалися самі під татарську зверхність. Звучить так, неначе князівська зверхність була для них суцільним благом.

Унаслідок цього на зайнятих монголо-татарами українських землях розпочався справжній антикнязівський громадський рух, який активно підтримали самі завойовники, що інколи по-справжньому опікувалися повстанцями, які руйнували ненависний їм князівсько-дружинний устрій. У цей час на арену історії виходять славнозвісні, як пише Грушевський, б о л о х о в ц і , під літописним ім'ям яких слід розуміти вільних людей, що мешкали у верхів'ях Случі й Південного Бугу. Свята місцевість Межовиків і Скупи, зосередження українського Звичаю – Ексампай сколотів, дали поштовх новому відродженню предковічного громадського ладу українців. Саме тут, на межі степу й лісостепу, мешкали останні нерубаї, нащадки давніх Межовиків, які відмовилися покидати рідну землю. Саме вони були тими живими книгами історії, століттями з роду в рід передаючи життєву мудрість власного народу. Так, як згодом колишні козаки очолили Гайдамаччину та Коліївщину, ці люди сприяли об'єднанню повсталого народу в добре організовані бойові загони, які стали запорукою відновлення справедливого звичаєвого устрою.

На чолі болоховських громад стали загальнообрані на колах отамани, які під час походу Бату-хана, коли руські князі розбігалися хто куди, полишаючи городи напризволяще, виступили йому назустріч та уклали з татарами угоду про мирне співвіснування, як колись їхні предки те робили зі скіфами та сарматами. Наслідком цього руху, пише М. Грушевський, було відновлення тих суспільно-політичних відносин, які існували перед київською княжою окупацією. “Земля розсипається на дрібні городські громади, не злучені між собою ніякою тривкішою організацією, окрім спільності і солідарності, з дуже слабкою політичною властю, з повною перевагою самоуправної громади” (54; 160) .

Для Данила, який намагався перетворити Галичину на європейське королівство, приводячи туди то угрів, то поляків, така політика татар та утворення болоховської автономії були дуже небезпечними. Тому він вирушив великим походом на Болоховську землю, де взяв приступом самоуправлінські городи; забрав невільників не гірше від татар, намагаючись викорінити небезпечний рух, прикладом якого могло скористатися населення його власної держави. Шість потужних фортець (Кам'янець, Колодяжин, Губин, Межибож та Перемишль) було знищено до основи, земля випалена і спустошена на цілих триста років, аж доки у XVI столітті на згарищах вільних городів польська шляхта збудувала свої замки.

Цього разу татари не змогли допомогти болоховцям, оскільки вся їхня увага була зосереджена на азіатські походи, а в Краю залишалися лише їхні невеликі залоги. Знаючи це, Данило вислав з військом свого сина Шварна на вільні громади Тетерева та середньої Случі, куди поширилася болоховська ідея, знищуючи та упокорюючи їх населення. Літописи оповідають, що після цих перемог Данило почав готувати похід і на Київ, який за відсутності князів утворив власне громадівське самоуправління й не зважав на державу Данила. Однак, вчасно схаменувшись, татари не дали можливості йому це зробити, вирядивши спочатку воєводу Куремсу, а потім і Бурундая на Галичину .

Знищенням болоховської “єрєсі” король Галичини не врятував свою державу від загибелі, як він гадав, а швидше, навпаки, прискорив її. Замість того, щоб дозволити утвердитися споконвічному українському ладу на своїх землях та повести цілеспрямовану політику на незалежність і самодостатність української держави, він продовжував свій курс “на Європу”. Чим це закінчилося для Галичини, добре знаємо – у XІV столітті Галицько-Волинське князівство стало здобиччю сусідів – Польщі та Литви, які довершили виховання західного українця в дусі “доброго католика”. Та так добре його виховали, що навіть головний апологет українського націоналізму Дмитро Донцов, течії, що, здавалося б, покликана захищати інтереси всього народу, називає болоховців зрадниками, які, “перейшовши за економічні уступки до чужинців; виправдовують тим, що під татарами їм вільніше й краще жилося, ніж людям княжим. Для наших соціялістів громади «татарських людей», які, отже, визнавали за собою чужу зверхність, були «традицією української народної влади»” (65; 64-65). Однак до Донцова та його критики соціалізму М. Драгоманова ми ще повернемося.

Хотілося б лише запитати пана Дмитра: що зробили українські націоналісти, для яких Ви були найбільшим прикладом і взірцем для наслідування, коли на наші землі прийшов Гітлер з його людиноненависницькою ідеологією? Чи не стали вони так само “татарськими людьми”, тобто пішли на угоду з німцями, які воювали проти російського більшовизму, внаслідок чого було створено знамениту дивізію СС “Галичина” і батальйон “Нахтігаль” – хіба вони не визнали за собою чужу зверхність? “Від зболілого серця вітаємо визволительку нашу німецьку армію та її вождя Адольфа Гітлера. Щиро просимо Всевишнього про перемогу німецької зброї. Благословляю вас, сини мої, на святу боротьбу в ім'я Правди Божої... Починайте з Богом!” (63; 200). З такими словами звернувся митрополит А. Шептицький до бійців українського батальйону “Нахтігаль”, що йшов воювати за Третій райх і за Україну.

Політика болоховців щодо татар та князів була справою, передусім, лише самих громад, їхнього спільного самовизначення, зазначає М. Грушевський, а не самих лише їх провідників, які вели їх на те, що й підтверджують літописи, нічого не згадучи про князів, говорячи лише про громади. Тому то Данило нищив не самих провідників, а цілі городи, цілі землі; ворогом для нього був сам народ, який намагався скинути князівсько-дружинне іго, яке для нього було набагато страшнішим за монголо-татарське. Але незважаючи ні на що, громадський рух поширювався, чіпляючись за будь-які можливості для свого існування. Наслідком його було відновлення тих суспільно-політичних відносин, які існували в Україні перед київською княжою окупацією. Земля знову поділилася на дрібні міські та сільські громади не злучені між собою ніякою централізованою організацією крім спільних інтересів їхніх мешканців, з повною перевагою внутрішнього звичаєвого самоуправління.

Остаточний розпад князівсько-дружинного устрою призвів до міграції української знаті та боярства в сусідні землі, на території Польської та Московської держав, які щойно народилися. Після падіння Галицької держави західноукраїнські землі підпали під вплив спочатку Литви, а потім і Польщі. Гаслом політики литовських князів стало: “Ми старини не рухаємо, а новини не уводимо”. До того ж по приходу до Краю, року 1320-го, пише Історія Русів, князь литовський Гедимин “поновив правління Руське [українське – О. К.] під начальством вибраних від народу осіб, а над ними постановив намісником своїм з Руської породи Князя Ольшанського. Права ж і звичаї Руські не лише підтвердив тамошньому народові на всіх його просторах, але запровадив їх на всіх своїх землях разом з письменами або грамотою Руською” (90; 41). Тому в часи литовського періоду (1320 – 1501) українці отримали можливість відносно спокійно розбудовувати своє життя. Литовське правительство забезпечувало землям автономію, внутрішній устрій, намагаючись залучати українців лише до своїх воєнних акцій. Усе це сприяло подальшому розвитку громадського самоуправління.

Тепер кілька сільських сусідських громад утворювали організацію, що називалася волостю, на чолі якої стояв виборний старійшина – війт. Щороку сходилися “мужі” з сіл волості на сход і вибирали війта на один рік . Його завданням було репрезентувати волость перед правительством (спочатку Литви, а згодом Польщі) та іншими державними інститутами. Всі справи, що стосувалися будь-якого члена громади, вирішувалися через посередництво війта, який вів також і судові процеси від імені волості. Ще війт займався збором податків, а головне, здійснював їх диференціацію за рівнем добробуту домогосподарства, запобігаючи їх зубожінню. Своїх злочинців громада судила власним судом, який називався “копою”, від того, що проведення слідства та власне суд здійснювалися разом, “скопом”. Іноді на коповища сходилися люди з кількох сусідніх сіл, оскільки слід скоєного злочину міг привести на територію інших громад. Тоді люди з такої громади мали вийти назустріч і або “відвести слід” від своєї території, або видати провинника. Якщо громада не погоджувалася з рішенням копи, вона тим самим приймала провину на себе і була зобов'язаною відшкодувати заподіяні винуватцем збитки.

Литовська держава, до складу якої тепер входила Україна, постійно намагалася відсунути свої кордони якомога далі на південь. Особливого значеня цьому процесу надавав литовський князь Вітовт (1392 – 1430), який здійснював військові експедиції в степ аж до Північного Причорномор'я. Нові державці за свій кошт укріплювали прикордонні замки й містечка та споруджували нові, у яких заселяли озброєних людей з місцевих, на чолі яких були військові ватажки-старости. Під час князювання Олелька Володимировича (1440 – 1455) та Семена Олельковича (1455-1470) військовим як оплату за їхню службу почали надавати земельні угіддя від річки Мурафи на Поділлі до басейну річки Сули на Лівобережжі. Однак вони не були власниками цієї землі, оскільки її було заборонено передавати у спадок. За відсутності прямих спадкоємців, здатних нести службу, така земля поверталася до свого господаря – князів Литовсько-Руської держави. Поступово на основі цих “служивих людей” почало формуватися власне українське дворянство, або шляхта, кажучи польською мовою.

У цей час у степу з'являється нова небезпека. Оттоманська імперія т у р к і в  у середині XV століття захопила столицю східного християнства – Константинополь, перейменувавши її на Істанбул та перетворивши на столицю власної держави. Татарська орда, що мала ставку в Криму, у 1475 визнала себе васалом турецького султана. Кримський хан Менґлі-Гірей, очевидно, бажаючи як слід вислужитися перед новим хазяїном, у 1482 дощенту сплюндрував Правобережжя разом і з самим Києвом, а через кілька років так само спалив усе Лівобережжя з Черніговом і, не спинившись на тому, спустошив ще й Поділля та Волинь. Усіх людей, яких не забили, татари забрали до Криму, а звідтіля продавали в неволю туркам на галери. За кілька років Край майже обезлюднів. Нечисленні гарнізони службових людей при замках не могли зупинити ординців, а правительство Великого князівства Литовського не мало достатніх коштів для утримання на прикордонні великого найманого війська. Тому місцеве населення, за сприяння литовських князів, почало активно організовуватися.