Розділ 12. Остання Скупа

Користуючись слушною нагодою, г е т и (фракійські племена) перейшли на лівий бік Дунаю та опанували землі між Прутом і Дністром, у той час як сусіди царських скіфів зі сходу – савромати або с а р м а т и - почали рухатися з Кубані у напрямку Подніпров'я. Сармати, на відміну від скіфів, не являли собою однорідного етно-культурного поля, а складалися з окремих племінних об'єднань, що мали різні напрямки зовнішніх контактів, власні інтереси та культурно-політичні орієнтації. Так, з V ст. до н. е. східносарматські групи племен очолили а о р с и, чиї володіння за останні століття до н. е. охоплювали північне узбережжя Каспію. На схід від них, у Приараллі, були володіння а л а н і в. З грецьких джерел нам стали відомі інші племена сарматів: язиги, роксолани, сираки, царські сармати тощо.

Крах Атеєвої держави, наступ фракійців та сарматів примусив скіфів відступити до Криму, де мешкало осіле землеробське населення кизил-кобинської культури – кримських Степовиків-таврів. Протягом ІІІ ст. до н. е. сарматські племена я з и г і в опанували степи Лівобережжя з Подоння до Дніпра й Сули, зайняли середній басейн Сіверського Дінця, створивши загрозу середньодніпровським слов'янам.

Тим часом наприкінці ІІІ ст. до н. е. у Прип'ятському Поліссі нащадки чорноліських племен-Межовиків, поєднавшись із місцевим слов'янським населенням Лісовиків (милоградська культура), сформували єдину зарубинецьку культуру, територія поширення якої у ІІ–І ст. до н. е. сягає Середнього Подніпров'я. Тут слов'яни розмістилися великими компактними групами – “гніздами”, які дослідники вважають першими політико-економічними об'єднаннями (протокнязівствами). Таких протокнязівств, з яких складалася зарубинецька спільність, нині налічують, принаймні, три: між Ірпенем і Стугною (“Київське”), Стугною та Россю (“Канівське”), Россю і Тясьмином (“Черкаське”). У цей час також виникла розгалужена система оборонних споруд слов'ян у вигляді невеликих городищ-фортець на дніпровських кручах від Ірпеня до Тясмину. Зарубинецькі мешканці активно, з останньої третини ІІІ ст. до н. е., беруть участь у дніпровській торгівлі з борисфенітами ( еллінізованими Степовиками, які проживали у грецьких містах над Чорним морем), знову заселивши спустошені скіфами території Межовиків і збудувавши укріплені поселення нижче від дніпровських порогів.

Застосування цих оборонних заходів дало змогу затримати рух сарматів на захід. До І ст. до н. е. вони так і не спромоглися перейти на правий берег Дніпра, усяк хазяйнуючи на Лівобережжі та вступаючи у воєнні сутички зі скіфами, які засіли в Криму . Підкоривши у 50 – 60-х рр. до н. е. Степовий Крим, сармати ( яких постійно тисли зі сходу а о р с и ) разом зі скіфами-Степовиками форсували Дніпро та захопили міста борисфенітів, встановлюючи контроль над басейном Нижнього Дніпра. Майже водночас з язигами переправилися через Дніпро інші сарматські племена – р о к с о л а н и (згадані у переказах як рокси ) та осіли в басейнах Тясьмину, Росі та Стугни. Проте слов'яни-Межовики, як засвідчують археологічні знахідки, не залишають цих територій, а проживають спільно з роксоланами до кінця ІІ ст. н. е., коли на їх спільному ґрунті постає черняхівська культура .

Дослідники також зазначають, що в цей час спостерігається процес асиміляції окремих сарматських (роксоланських) груп з місцевим давньослов'янським населенням. Злиття місцевої та прийшлої культур призвело згодом до утворення на території України роксоланського сармато-слов'янського етнополітичного об'єднання. Це могло статися лише за умов, якщо до кочівників з Азії (власне сарматів) приєдналася частина місцевого населення степів, звільнена від постійних утисків своїх зверхників-аристократів, що втекли зі своїм багатством до Криму. Очевидно, радетелі Степовиків вийшли з пропозицією до князів слов'ян знову об'єднати зусилля, головним чином у господарсько-економічній сфері, та укласти між собою Слово-договір і поновити Скупу, як за давніх часів.

За часів існування слов'яно-сарматської Скупи відбулося найбільше взаємопроникнення та змішання населення обох етносів, що й засвідчила виявлена археологами синкретизація поховального обряду населення Краю тих часів. Унаслідок цього, впродовж І–ІІ ст. н. е. сарматські (роксоланські) групи, які вливалися до наддніпрянського середовища, поступово слов'янізувались та приймали мову місцевих жителів, яка за тих часів уже достатньо нагадувала сучасну українську, корені якої закладалися ще з часів індоєвропейської єдності. Хоча притаманні сарматам система озброєння та тактика ведення бою, особливості вбрання, зовнішнього вигляду тощо зберігаються. Тому для іноземних спостерігачів вони залишалися сарматами, а за ознаками мови, батьківщини, а головне - усвідомленням власної спорідненості зі сколотами-Межовиками - вони об'єктивно належали до давньослов'янської етнічної спільності. Від того цю Скупу ІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е. з центром, як і попередньо, у Середньому Подніпров'ї, українські вчені доби бароко назвали Роксоланією, а автор “Історії Русів” – Сарматією.

У кінці ІІ ст. н. е. з північного заходу до Краю вдерлися германо-датські племена г о т і в , які у ІІІ ст. зруйнували зарубинецько-сарматський симбіоз, розколовши його посередині, та ввійшли у причорноморські степи й оселилися на Середньому Дунаї. Готська навала не дала змоги завершитися процесу культурної, економічної та політичної консолідації слов'янських племен, розчленувавши єдиний масив слов'ян, які в письмових джерелах того часу називались в е н е д а м и , на дві частини. Першу з них готський історик Йордан назвав а н т а м и , користуючись при цьому іранізованою версією слова “краяни”, що означає це слово. Племена другої частини називали себе “людьми”, що звучало в них як “чловеки” або “цловеки”. Латинізуючи це слово, Йордан назвав їх с к л а в и н а м и (Sclavini) , що з того часу стало загальною назвою всіх антропологічно та культурно споріднених з ними народів, видозмінюючись у добре знаних нам слов'ян .

За даними археології, антам відповідає Київська культура ІІІ–V ст., яку, натомість, можна ототожнити з Лісовиками, та пеньківська культура Межовиків ІV-VІІ ст. у межах якої продовжував відбуватись синтез кочового південного іраномовного населення та північного, фактично україномовного. Склавини розселялися дещо західніше від антів-краян - на територіях від Житомира до Праги - і дістали в археології назву празько-корчацької культури V – V ІІ ст., мова якої, очевидно, складалася з словацько-чесько-польських лексичних елементів. Степові обшири поділили між собою готи та тюркські племена г у н і в , які в 370 році проникли на територію Краю зі сходу. Ці всі народи археологи об'єднують у поліетнічну черняхівську культуру , що існувала з ІІІ до кінця ІV ст. і була формою переходу Скупи до етапу Великого переселення народів, який завершив епоху існування панетнічних державних об'єднань на території Європи.

Рух германських племен з Прибалтики на південний схід, який розпочав добу Великого переселення народів, зіткнувся у Північному Причорномор'ї з потужнішою течією азійських кочовиків, що прямували у протилежний бік. Зустрівшись, ці дві течії змішалися й утворили загальний потік, який стрімко полинув у напрямку найпотужнішої з них – гунського переселення, яке охопило всю Західну Європу. Германці, слов'яни, угри й тюрки не лише змішувалися з попереднім населенням Європи, а й частково витісняли його, утворюючи нові народи й етнічні масиви. Так почала складатися нова етнографічна карта Європи, що в загальних рисах збереглася до наших днів.

Під час виокремлення культур антів та склавинів, слідом за готами, гуни рушили на Середній Дунай, де утворили свою державу на чолі з Аттілою. Питання тюркського походження гунів неодноразово ставили під сумнів деякі автори. Найсміливішими були висновки Івана Білика, який присвятив розв'язанню цієї проблеми чи не найбільшу увагу. І. Білик, ототожнюючи в своєму романі “Меч Арея” Аттілу з київським князем Богданом Гатилою, стверджував, що гуни, як і до того скіфи, були слов'янами. За таке твердження письменника нещадно критикувала офіційна наука, яка ще за часів Л. Гумільова зійшлася на думці, що гуни (або с ю н н у китайською вимовою) прибули з монгольських степів, уперто намагаючись не помічати тих джерел, які спростовують цю позицію. Ми ж слідом за паном Іваном розглянемо деякі з них.

Деякі візантійські історики стверджують, що гуни споконвіку жили на землях обабіч Дніпра, а не десь за Доном, Волгою чи в Середній Азії (Марціан Гераклійський, Птолемей, Амміан Марцеллін). Такої ж думки дотримуються й окремі північнонімецькі хроністи – А. Бременський та Гельмольд, які прямо називають слов'янські краї загальним словом “Гунігардія”, що дає підстави говорити про існування слов'яно-гунської Скупи. Однак найбільше суттєвої інформації містять записи візантійського дипломата Пріска Панійського, направленого з посольством до керівника гунів – Аттіли. Пріск пише, що “гуни” розмовляють скіфською мовою, свою країну називають “Скіфія” й дотримуються скіфських звичаїв, оскільки вважають скіфів своїми предками . Тому візантієць у своїх записах гунів постійно називає скіфами. Оповідаючи про приїзд Аттіли до своєї столиці на Дунаї, Пріск пише, що вождя скіфів зустрічав хор дівчат, які співали йому славу, а дружина першого сановника піднесла цареві хліб-сіль. Дипломат зауважує при цьому , що такий звичай вважається у скіфів знаком високої пошани. Не можна не погодитися тут з думкою шановного І. Білика, що такий звичай навряд чи набув би широкого поширення серед кочового азійського народу, яким начеб-то були гуни.

Чому ж гунів так наполегливо продовжують ототожнювати з азіатськими кочівниками? Часткову відповідь на це запитання дає один із мешканців Аттілиної столиці, яку доніс до нас Пріск Панійський , який свідчить, що дружини в скіфів складаються з різних варварських народів, тому дружинники, крім своєї варварської мови, переймають один від одного й гунську, й готську, й італійську мови; італійську – від частого спілкування з Римом. Схожої думки дотримується інший грецький історик Агафій, зазначаючи, що гуни – збірна назва багатьох племен, кожне з яких має власне ім'я, подібно до того, як раніше всі називалися скіфами. Отже, перед нами постає досить строката компанія степових блукальців, яка складалася з багатьох народів і племен, що на той час проживали в Надчорномор'ї і основу якої становила місцева людність, далекі нащадки людей зрубної культури, тобто власне країнські Степовики.

Іван Білик також звернув увагу на те, що Пріск та Йордан змальовують Аттілу людиною виняткової справедливості, до якого горнувся простий люд, навіть чужинці, потрапивши до скіфів, часто вирішували залишитись серед “варварів”, а не повертатися назад, до “цивілізації”. Грек Адаміс, якого скіфи полонили в бою, аргументує своє рішення оповіддю про те, що іноземці, які потрапляють до скіфів, після війни ведуть життя спокійне й безтурботне; кожен живе з того, що в нього є, ніхто його не тривожить; у той час як ті, хто живе під владою римлян, не може використовувати на свій розсуд зброю з причини тиранів. Пріск зауважує грекові, що Рим є основою законності, вершиною людської цивілізації, на що Адаміс відповідає, що закони гарні й римське суспільство чудово влаштоване, але правителі шкодять і руйнують його, не поступаючи так, як заповідали древні.

Побіжно Пріск згадує про скіфський культ поклоніння мечу, присвяченому богові війни. Він каже, що були часи, коли меч зник, а тепер його випадково відкопав бик. І. Білик у своїх коментарях до праці Пріска оминає цей момент, не надаючи йому особливої уваги, що й не дивно, оскільки не знає, про що йдеться, як не знає письменник і справжнього імені бога війни у краян, хоч і шукає у правильному напрямку, вважаючи, що всі чоловічі слов'янські наймення героїчного змісту були присвятою стародавньому богові війни й перемоги Юру. Це й власне Юрій, і низка інших імен: Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. То, може, не Юр, а Яр, як це підказує сама етимологія імен?

Ярило – натхненний Батько, бог бойової звитяги вдатної, гордої непокори совісті од повоювання. Він робив через Співанку (ритуальний меч) на час герцю, воїв богами, а тому за результат відповідав не Ярило, а сам козак. Бо, згідно карбу , що не зберігся, славна смерть – це перемога, хоч він і побитий ворогом. Бо ворог не переможе, він приречений, бо смерть родить нових богів.

Як бачимо, це пояснює усе: божественне джерело звитяги, сакральний принцип застосування меча, а також ставлення до бою як ритуального дійства (ось звідки вислів і пісня “Священная война”!), у якому звикли сподіватися передовсім на свої вміння і навички не тому, що вірили лише в свої сили, а найбільше тому, що в цей момент самі ставали богами! Сили, які допомагали людям у житті, наші предки називали не богами, а батьками. Богом був лише Род, який уявлявся завжди як пара батьків, прародителів людей – Дажмати Земля грозова і Дажбог Ярило, як казали воїни, або Батько Коло, коли хотіли наголосити на його загальному значенні як світової потуги. Меч-Співанка, розповідав Леонід Безклубий, є не що інше, як відомий скіфський короткий меч-акінак, виявлений археологами в скіфських похованнях разом зі зразками довгої зброї, яку використовували за її прямим призначенням.

Коли Тризна Скупи Вкраїнської (Лісовики-Межовики-Степовики) йшли на пороги одбивати ворога, то Батько Ярило посилав свого брата Трибога Позвізда, який напускав вітри ворогу в очі та скликав Курганні Зорі – обереги Порогові (душі козаків-радетелів), війську на допомогу. Тоді меч Співанка набував сили Батька і Матері, а козак – Бога.

Тобто внаслідок проведеного ритуалу воїн зосереджував у собі силу своїх небесних Батьків, які заповідали боронити свою землю та не шукати добра у сусідів. Поки вони дотримувалися заповіту прародителів, краяни мали силу Батьківську протистояти будь-якому ворогові й були майже непереможними, але на своїй землі, що й підтверджує нам історія. Свідчення Пріска про те, що “були часи, коли меч зник”, означає занедбання давньої традиції, коли Степовики в односторонньому порядку йшли війною на чужі землі, руйнуючи єдність Тризни Скупи Вкраїнської. Звісно, це відбувалося не без “допомоги” різних зайд зі сходу. Одними з них могли бути, власне, гуни-сюнну – дикі орди степових кочівників, які лякали своїм зовнішнім виглядом навколишні народи, що після приходу в Край підбили частину Степовиків вирушити з ними у загарбницькі авантюри.

Перетнувши Кавказ, Степовики та гуни вступили в Мідію, а звідти розтеклися мало не по всій Передній Азії. Сирійські хроніки свідчать, що у 395 – 408 роках уся Сирія була в руках кочівників. Зазнали нападів також ряд міст Месопотамії. Антіохія, Єрусалим і Тир готувалися, очікуючи нападу ворога. Аравія, Фінікія, Палестина та Єгипет тремтіли, охоплені жахом. За даними Пріска, скіфи (тобто Степовики) були вимушені відступити назад, оскільки перси зібрали проти них великі сили. Повернувшись до Краю, Степовики поділилися на окремі племена; частина гунів у їхньому складі змішалася з місцевим і прийшлим населенням. Після цього окремі загони гунів та Степовиків час від часу здійснювали напади на Візантію, а в 434 році навіть оточили Константинополь, хоч і не змогли взяти його. Нарешті, у 445 році розумний і далекоглядний вождь степовиків Аттіла зумів на деякий час об'єднати майже всі розрізнені степові племена, перетворивши їх на грізну силу, спроможну завдати нищівного удару колись непереможній Римській імперії.

До складу Аттілиної держави входили й окремі племена антів, або Межовиків, разом з якими “гуни” - Степовики - підкоряли Європу, руйнуючи до основи одні міста, а на інші накладаючи грошову данину. По дорозі анти усіляк намагалися дошкулити своїм давнім ворогам – готам, які колись завдали їм підступного удару з заходу, чим, зрештою, спричинили похід готського короля Вінітара на землі Середнього Подніпров'я, де він вступив у протиборство з вождем антів Божем. Однак “гуни”, за свідченням Йордана, “взяли антів в оборону проти готів”, завдяки чому військо Вінітара було розгромлене . Заручившись підтримкою Аттіли, анти разом із склавинами масово переходять на південний берег Дунаю у володіння Візантії. Її імператори вперто боролися зі слов'янським нашестям, однак нічого не могли вдіяти й були змушені дати дозвіл слов'янам селитися на Балканах .

У 558 – 568 роках українські степи захопила тюркська орда а в а р і в , або літописних о б р і в , яких Візантія запросила оселитися на Середньому Дунаї, сподіваючись позбутися таким чином слов'янської домінанти на своїх північних територіях. Але, незважаючи на це, подунайські слов'яни стали союзниками аварів, які, оселившись на Дунаї, самі стають найстрашнішим ворогом Візантії. “Зіслов'янилася вся земля наша і стала варварською ”, – з сумом зазначав у ті часи візантійський імператор Костянтин Порфірородний . Зрештою, по смерті імператора Маврикія (602 рік) Візантія прийшла до такого розладу, що про стримування слов'ян годі було й думати. За словами західного літописця Ісидора, слов'яни відібрали в римлян цілу Грецію. Згодом слов'янські залоги у великій кількості з'явились у Македонії, Фессалії, Беотії, Пелопоннесі... Слов'яни так міцно окупували ці території, що останній називали вже “Слов'янською землею” ( Slawinia ), а з балканського узбережжя слов'янські назви перейшли й у Малу Азію.

Отже, услід за Степовиками, на підбій Європи вирушили Межовики та Лісовики. Переселяючись у VІ – VІІ ст. зі своєї батьківщини, що займала майже все Правобережжя сучасної України, склавини та анти започаткували західну та східну гілки слов'янства. З цими подіями більшість дослідників пов'язує розпад слов'янської єдності та утворення окремих слов'янських народів. Настав черговий Род-час, і в людей з'явилося бажання податись у далекі краї на пошук нових місць для проживання. Якщо анти, переважно, колонізували Балкани, то склавини віддавали перевагу родючим землям долини Дунаю, розселяючись від нього до басейну ріки Ельби. Сила Род-часу була настільки потужною, що слов'ян розкидало аж до Піренеїв та північного узбережжя Африки, де вони вступили в контакт з іншим пасіонарним етносом – арабами, які активно захоплювали нові території. Російський дослідник ХІХ ст. В. І. Ламанський зазначає, що слов'яни перебували на військовій службі в арабів як найманці, де виявили себе вправними та сміливими воїнами .

Однак, залишаючи батьківську землю, переселенці, мабуть, не одразу зрозуміли, що втрачають допомогу своїх небесних Батьків, підпадаючи, відтак, під закони і звичаї чужих народів. А отже, мали прийняти їхній спосіб життя як власний, забуваючи вже в наступних трьох-пяти поколіннях основу предківського світорозуміння. Яскравий приклад – рідні брати поляки, які через п'ятсот років поглядали на схід лише з пожадливістю хижака, якому для подальшого існування конче необхідно забити здобич. Були прецеденти й на початку Великого переселення слов'ян. Грецький історик Прокопій Кесарійський оповідає, що в 534 році анти і склавини поріжнилися , прийшло до війни, й антів перемогли вороги. Хоч а війна тривала й недовго, але після неї між обома сусідами близьких відносин бути вже не могло.

На жаль, підтвердився висновок іншого грека, Фукідіда, який свого часу писав, що зі сколотами-скіфами не лише не можуть порівнятися європейські царства, але навіть в Азії немає народу, який би міг стати з ними один на один у борні, якщо тільки вони будуть одностайні . Його доповнює Маврикій, засвідчуючи, що в склавенів та антів багато начальників, які, однак, не живуть у згоді між собою, і тільки спільна війна може звести їх докупи й висунути над ними одного поводиря. Тому добре притягати декотрих з них на свій бік і тоді на інших в цей час нападати . Маємо прозорі свідчення того, що колишній Покон-Звичай почав занепадати і у слов'ян. Це відбулося тому, що не було здійснено належної реформації засад родового ладу згідно з вимогами часу, з урахуванням процесу виникнення й розповсюдження приватної власності. Якщо за класичного родового ладу існувала лише колективна власність, то тепер, з неминучим розвитком засобів виробництва, окремий селянин мав достатньо можливостей вести господарство самостійно, і старі положення родового ладу, відтак, ставали йому на заваді, стримуючи подальший розвиток суспільства.

Попри давні егалітарні традиції, серед слов'ян почав утворюватися стійкий прошарок заможних людей – представників родової аристократії, знаті, яка для забезпечення своїх інтересів почала дедалі частіше маніпулювати громадською думкою, що призводило до прийняття на раді потрібних їй рішень. Однак основний звичаєвий принцип переобрання (ротації) старшини та її підзвітності громаді перешкоджав знаті остаточно виокремитися в окремий клас, як давно сталось у Греції та Римі. Це примушувало аристократичну верхівку слов'ян шукати інших способів упокорення громади – впровадження волюнтаристичних способів управління, що з певних часів запанували в сусідніх країнах, – тверда рука одноосібного володаря-монарха, який не лише мав необмежені владні повноваження, але й міг їх передавати у спадок. Хижацькі методи divide et impera на той час уже стали нормальною тактикою “висококультурних” держав, подаючи приклад для наслідування своїм “варварським” сусідам. Приміром, сусідня Візантія, скориставшись сваркою між слов'янами, запропонувала антам велику платню за оборону від б о л г а р і в (так само, як і від склавинів), водночас таємно укладаючи з аварами схожу угоду. Це, зрештою, призвело до зіткнення аварів та антів, у якому перевага була явно не на боці останніх. Унаслідок цього авари почали спустошувати і грабувати землі антів.

З приходом авар і болгар у Край пов'язана також видатна подія в історії застосування зброї. На противагу кіммерійсько-сарматському мечу в VІІ ст. з'явилася шабля (спочатку слабо вигнута – мал. 21), застосування якої стало можливим завдяки винайденню стремена, що зробило поставу вершника на коні більш стійкою та відкрило нові можливості для рукопашного кінного бою. Утвердження нових форм озброєння зумовило також великі зміни в тактиці військової справи, насамперед, у діях кінноти, яка, відтак, ставала головною ударною силою. Таке суттєве вдосконалення зброї стало також однією з умов, що забезпечила разючі успіхи тюркомовних кочових народів у сутичках з осілими етносами, які переважно використовували піший стрій. До останніх, відповідно, належали і слов'яни.

Мал. 21. Характерний набір зброї та спорядження кочовиків Степу України.

Останні звістки про антів датовані 602 роком. Тоді склавини наддунайські вже були у васальній залежності від аварів, на відміну від антського союзу племен у Потясминні, які ще зберігали свою незалежність. Тому коли аварський каган примусив своє військо, до складу якого входила значна частина склавинів, виступити проти антів, воно у відповідь збунтувалось і відмовилося виступити в похід. Але згодом анти раптово самі залишили свої рідні місця. Одна частина їх приєдналася до Лісовиків, які на той час майже злилися зі склавинами, інша вирушила на південь до Степовиків. А ті, хто не бажав скористатися цими обома варіантами, вийшли з Краю до візантійців.

Разом із розпадом антського союзу в Україні зникла унікальна культура Межовиків, які за часів Скупи виконували роль об'єднуючого чинника. На землях Межовиків уперше зародилася українська дипломатія, що виходила з їх географічного розташування між степовим та хліборобським світами. Долею призначені межувати, налагоджувати стосунки між різними племенами та народами Скупи й підтверджувати спільність Звичаю та Слова-договору, Межовики були вимушені покинути предківські землі, оскільки далі вже не було потреби виконувати свої функції. Кажуть, щоправда, що не всі залишили Край. У балках та ярах лісостепової зони заховалися оддалік від сторонніх очей оселі характерних нерубаїв – тих, кого не можна було примусити слугувати нікому, крім народу Краю, Звичаю та Землі-Матері. Саме вони стали першими, хто після нападу монголо-татар у 1240 році розпочав процес відродження старовинного устрою Скупи Вкраїнської, більше відомий тепер за назвою козаччина.