:: Товариство учасників бойових дій "Спас-Україна"

Розділ 11. Ті, що берегли звичай

Грецький історик Геродот, побувавши в Ольвії, описав Скіфію у вигляді чотирикутника, кожна сторона якого дорівнювала 20 дням шляху (близько 700 км, як установили сучасні вчені), яку населяли скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочовики та царські скіфи. Неважко помітити, що зазначений поділ Скіфії подібний до традиційного українського розмежування Скупи на три спілки племен. До речі, саму назву “Скіфія” греки писали як “Skufai”. Відомо, що у зв’язку з відсутністю в грецькій мові звуків відповідних до слов’яно-іранських “п” і “т”, останні могли позначатись греками у словах іншомовного походження однією буквою – “f”, яка лише приблизно передавала необхідне звучання.
Не виключено, що до Геродота могла потрапити самоназва об’єднання племен Краю, яка, долучившись до загального контексту, стала застосовуватися греками для позначення будь-якої неясної маси людей – усіх тих, хто мешкав далі на північний схід від відомих еллінам місцин, були то кочові чи осілі народи. Знову ж таки, як і у випадку з “кіммерійцями”, приходимо до розуміння умовності терміну “скіфи”. Адже якщо він походить від грецької вимови Скупи, то в перекладі це може означати просто “насельник Скупи” і належати як слов’янам, так і будь-якому племені степу, самоназва якого не збереглася. Тому для уникнення плутанини надалі будемо називати скіфами власне Степовиків, а не лише новоприбулих іраномовних кочовиків, які отримали дозвіл селитися в азовських степах.
Геродот також сам наводить легенду, що допомагає зрозуміти істинну ситуацію, розповідаючи про суспільний устрій “скіфів”.

5. У тій країні, що спершу була безлюдною, вродилася (перша) людина на ймення Таргітай. Вони [скіфи – О. К.] кажуть, що його родичами були Зевс і дочка Борисфена. З такого от роду походить Таргітай. Він мав трьох синів: Ліпоксая, Арпоксая й наймолодшого Колоксая. О тій порі впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя: плуг, ярмо, сокира й чаша. Побачив це старший і швидко пішов узяти, але як наблизився, золото почало горіти. Він перелякався (й відступив), а тоді надійшов середульший – з ним сталося те саме; їх (обох) відстрашило палаюче золото. Але як приступив наймолодший, воно погасло й він заніс його додому. Коли старші брати довідались про це, відразу ж оддали владу наймолодшому.
6. Від Ліпоксая походить скіфське плем’я Авхати, від середульшого Арпоксая - Катіари й Траспії, а від наймолодшого царя походять ті, що називають себе Паралатами. Усі вони називаються с к о л о т а м и від імені (їхнього) царя, а скіфами нарекли їх греки (44; 31).
Свого часу вчені зламали чимало списів навколо варіантів тлумачення цієї легенди. Найретельніше вивчення семантики імен сколотських першопращурів – “Арпо-”, “Ліпо-”, “Коло-” довело, що ці слова не можуть бути іранськими, що змусило визнати їх місцеве походження. Намагаючись якомога точніше передати зміст цього повідомлення, деякі дослідники вважали, що братами називалися суспільні стани, на які поділялося скіфське суспільство, інші виводили від них назви племен, зокрема, називаючи сколотами праслов’ян, забуваючи при цьому, що ця оповідь передусім була легендою, міфом, який у зашифрованому вигляді передавав реальну суть справи. Взагалі, це дуже нагадує хитромудрі оповідки, які козаки, не вдаючись до брехні (“бо це не по Правді”), розказували всім охочим до своєї культури та побуту іноземцям. Таким чином захищалась істинна інформація, яка, вийшовши назовні, могла б чимось зашкодити. Проте настав час, коли приховані знання мають стати надбанням усіх, хто хоче їх отримати.
Отже, як правильно вважали деякі вчені, легенда справді оповідає про існування трьох об’єднань країнських племен, що знову, як і за старих часів, у VIІ ст. до н. е. , об’єдналися в Скупу. Маючи одного спільного першопредка Таргітая, одні з них – Авхати, походили від Ліпоксая, чия назва означає “володарі землі” (спільною ірано-праукраїнською мовою слово lipo означало “землю”, а xsay – іранською “володар”), і були землеробами-Лісовиками; другі – Катіари й Траспії (від іранських cahra – “пасти” і aspa – “кінь”), були скотарями-Межовиками, що походять від Арпоксая – “володарів худоби” (arpa – стара назва воза, звідси – “гарба”), і, нарешті, треті – Паралати (єдине слово, повністю перекладене з індо-іранської, означає “ті, що попереду”), були Степовиками, що за договором-Словом виконували функції охоронців Краю, тобто були “на передовій”. Родовід свій вели від Колоксая, назву якого вчені не могли ніяк перекласти або з чимось вірогідним ототожнити.
Як знаємо, наші предки Сонце звали Колом. Так само називалась і Рада – головний інструмент старовинного Звичаю, який забезпечував рівність і особисту свободу всіх членів країнського суспільства. Намагаючись якось передати принцип того ладу, за яким вони жили, Степовики образно описали “владу Кола” (коло-xsay) через захоплення міфічним Колоксаєм влади в країні “скіфів”, яка, натомість, знайшла своє вираження в ототожненні з священними предметами-тотемами всіх верств тодішнього суспільства – землеробів-скотарів, воїнів-вождів та жерців-волхвів. Це мало означати, що влада Ради-Кола – основного контрольно-розпорядчого органу громади - поширювалася на всіх без винятку жителів Скіфії-Скупи, незважаючи на їхній соціальний статус. Виводячи свій родовід від Колоксая, Степовики, зі свого боку, намагалися показати себе як своєрідних зберігачів Звичаю, а все населення Скупи, об’єднане на його основі (через персоніфікацію з Колом), від того назвали сколотами, що означало “поєднані Колом”.
Геродот ще раз згадує про священні золоті реліквії в такому контексті:

7. Так от, за скіфськими переказами, повстали вони (їхній народ). Від тієї події, від першого царя Таргітая до походу Дарія проти них минуло не більше тисячі літ. А те золото царі бережуть найбільше й щорічно приносять йому великі жертви. Скіфи кажуть, що якби хто мав це святе золото в святочний день і заснув би (з ним) під голим небом, не проживе й року, і йому дістанеться стільки землі, скільки за день об’їде конем. Їхня країна велика. Колоксай поділив її на три царства й посадив там синів; а те царство, де переховується золото, зробив найбільшим (із усіх)... (44; 31-32)
Тут бачимо, що описаний устрій переважно стосувався минулих часів, а саме середини ІІ тис. до н. е. – часів розвинутої зрубної культури. Скіфи (маються на увазі Степовики залізного віку) лише дотримувалися давно заведених порядків. Звичайно, сини Колоксая є не чим іншим, як символічним поясненням триєдності скупного суспільства, у якому верховна влада належала Колу – уособленню самого Звичаю. А священні речі, що могли й реально існувати, були збірним образом багатства й сили Краю, запорукою чому була тісна взаємодоповнювальна зв’язка-єдність Лісовиків-Межовиків-Степовиків – Тризни Скупи Вкраїнської. Радетелі всіх племен нової (скіфо-слов’янської) Скупи знову, як і раніше, збиралися на землях Межовиків, підтверджуючи свою вірність Слову-договору про співпрацю та непорушність Звичаю. Там само, очевидно, переховували й сакральні предмети – символ їх нерозривної єдності. Цього разу Геродот (45; 45) дає нам можливість точніше локалізувати можливе місце збору радетелів, оповідаючи про існування в межах території скіфів-орачів, тобто Межовиків, джерела гіркої води, що впадає у річку Гіпаніс, що разом з околицею називається по-скіфськи Е к с а м п а й, що в перекладі означає “Святі дороги”.

Учені дослідили, що Ексампай знаходився неподалік від верхів’я річки Синюхи, лівого притоку Південного Бугу, – разом взяті ці водні артерії греки називали Гіпанісом. “Святі дороги” вели до центру Краю, басейну ріки Тясьмин – місця розташування перших протоміських центрів слов’ян, де у VІІ–V ст. до н. е. була адміністративно-політична столиця Межовиків (визначена археологами як Мотронинське городище), яким від імені Скупи доручили вести торгівлю з греками. Геродот стверджує, що коли один із скіфських князів на ймення Аріант побажав дізнатися про кількість людей у Краю, він звелів кожному принести до нього вістря стріли. Порахувавши загальну кількість, князь вирішив на згадку про цей “перепис” виготовити з тих стріл казан, який вміщував 600 амфор та був у шість пальців завтовшки. Провівши необхідні розрахунки, вчені отримали 36 можливих варіантів кількості наконечників стріл, необхідних для виготовлення казана, найменший з яких наводив вражаючу цифру – 6,155 млн штук!
Цей казан як реліквію також було сховано в урочищі Ексампай, де поруч із головним городищем, як вважають дослідники, містилося загальноскіфське (себто усіх народів Скупи) святилище.

Сам етнонім “скіф”, який нам доводиться використовувати, коментуючи грецькі письмові джерела, що згадували таким чином про населення Краю VІІ–V ст. до н. е., як уже зазначалося, є штучним витвором сторонніх спостерігачів. Проте, говорячи про іншу групу Степовиків - прибульців з степових просторів Азії кочовиків, - услід за Геродотом будемо називати їх “царськими скіфами”. Таку назву вони отримали тому, що на їх чолі стояли царі – ватажки, які користувалися необмеженою, інколи деспотичною владою, яку часто передавали у спадок. Царі були заодно з кочовою аристократією – багатіями, які тримали в покорі залежних від них рядових воїнів, що й передав Геродот, кажучи, що царські скіфи вважають інших скіфів своїми рабами. Звісно, він говорить не про всіх Степовиків, а про підданих царям рядових азійських кочовиків. Усе ж інше населення Краю, що, як і раніше, складалося з Лісовиків, Межовиків та Степовиків, можемо також називати сколотами, як його колись влучно “охрестили” Степовики, розповідаючи грекам байки про себе.
У VІ ст. до н. е. на території Краю на зміну попередній тричленній територіально-господарській структурі Скупи приходить нова – двочленна, за якою все населення Краю поділилося на два основні типи: лісостеповий, хліборобський, що сягає родоводом трипільської та дніпро-донецької культур, на основі якого постали слов’яни, та степовий, скотарсько-кочовий, утворений на етнічному ґрунті іраномовної зрубної культури під впливом кочовиків з Азії та праслов'ян з півночі. Причиною цього був переворот, що відбувся у свідомості Степовиків (точніше, їх старшин) з приходом до Краю кочових азіатських народів. Населення степів почало прагнути насильницького присвоєння засобів до існування, переважно речей престижного вжитку, на відміну від людності лісу й лісостепу, яка, дотримуючись Звичаю, не бажала приймати такого способу життя.

Головною ланкою суспільної організації сколотів – народів Скупи – продовжує бути громада. Однак якщо в Лісовиків і Межовиків вона є колективом, що, як і раніше, живе за давнім родовим ладом, то у Степовиків вона дедалі більше зазнає диференціації у майновому відношенні. Незважаючи на те, що громадська взаємодопомога продовжувала існувати, подальший розвиток інституту знаті (урядовців, які стали зверхниками) призводив до виявлення перших ознак найманої праці, коли пастухами табунів багатих скотарів ставали за відповідну платню прості кочовики. Степові громади сколотів являли собою значні військові з’єднання, до яких входили ще вільні скотарі, знать, яка намагалась їх усіляко закабалити, та окремі дрібні ремісники – приміром, майстри зброї та кінського спорядження. Така громада певною мірою різнилася зі слов’янською громадою осілих землеробів Межовиків та Лісовиків, устрій життя яких був більш усталеним, що дає змогу краще розвиватися та виокремлюватися у самостійні галузі різним видам господарства, насамперед, ремеслу й торгівлі.
Соціальна структура степових сколотів також була швидше дво-, аніж трискладовою, незважаючи на присутність фактично трьох прошарків суспільства, про які ми вже згадували. Знайомі нам касти-стани, генезу яких можна виводити від катакомбної, а згодом зрубної культури в Україні, знову постають перед нами вже в деформованому вигляді, відповідно до нового укладу – кочівництва. Тепер релігійні обряди та учти у Степовиків здійснювали люди, які мали загальну пошану, – військові вожді в поході, голови громад та окремих сімей-родів у Краю. На відміну від попередніх насельників країнських степів, не було відокремлення жрецтва у корпоративну структуру, що, передусім, було пов’язано з новим, більш рухливим способом життя Степовиків, як і з іншою філософією – всі були вільними воїнами, яким поза їхньою волею ніхто не мав права нічого вказувати.

Таке ставлення до життя й досі помітне в гірських народів Північного Кавказу, які колись входили до скіфо-сколотського союзу. Загальна відокремленість “горців” від навколишнього світу, що швидко еволюціонував, допомогла їм зберегти свій Звичай майже в незмінному вигляді. Це підтверджує й В. Абаєв: “Немає жодних ознак, щоб у осетин жрецтво відігравало якусь помітну роль. Відсутні також дані про відокремлення у них військового стану – кожен осетин, спроможний носити зброю, був воїном – у вільних від народження людей не могло бути іншого поділу, аніж на воїнів та їх вождів” [1; 63-65]. Такий підхід до життя, вдало поєднавшись з мусульманськими принципами віри, витворив загальновідомий “чеченський феномен”, за яким жменя волелюбних, сильних духом воїнів змогла не лише успішно протистояти багатотисячним, добре вкомплектованим російським арміям, а й перемагати, досягаючи подекуди значних тактичних успіхів.
Спершу у сколотів-Степовиків усі воїни та їхні вожді порівну брали участь у економічному житті своїх громад, суспільна корисність яких визначалася вправністю в бою та заслугами перед народом. Рішення концептуального змісту приймалися на загальній Раді всіма її членами, зважаючи на інтереси кожного члена громади. Суспільство такого зразка, зазначає Ж. Дюмезіль, чудово ілюструє золота ваза з кургану Куль-Оба (ІV ст. до н. е. ), на якій зображено чотири сцени з життя населення степів того часу (мал. 20). Усі персонажі, зображені на вазі, захоплені якоюсь діяльністю: ухваленням певного рішення на Раді, війною чи полюванням, лікуванням зубів та ран - чудово ілюструючи цим принцип розв’язання всіх питань на основі рівності. А особиста свобода кожного члена суспільства підкреслюється демонстративною наявністю зброї, яка є обов’язковим атрибутом усіх життєвих ситуацій Степовиків – від війни до різних випадків мирного існування. Підтвердженням може бути такий факт. Перше, що зробила новоутворена чеченська держава Ічкерія, – дозволила носіння вогнепальної зброї всім своїм громадянам чоловічої статі, вважаючи це запорукою їхнього вільного існування. Дослідники так само зазначають, що степове суспільство сколотів VІ–ІV ст. до н. е., загалом, було тотожним суспільствам осетин та черкесів до їхнього приєднання до Росії.

Мал. 20. Розгорнуте зображення (фриз) золотої вази з скіфського кургану Куль-Оба.

Кочове суспільство царських скіфів і Степовиків тих часів було супільством війни, або, за словами класиків марксизму, “військової демократії”, у якому чільне місце займав культ воїна, справедливість якого, як неодмінна чеснота, була соціальним взірцем, що його намагалися дотримуватись усі. Воїн у “країні вільних скіфів” не мав права нікому коритися, крім свого вождя, якого він обирав на Раді-Колі, сповідуючи давній принцип несприйняття зверхності над собою та в собі. Тому сколоти глибоко зневажали ті народи, що, як невільники, віддані своїм панам. Водночас царські скіфи принесли з собою в Край багато звичаїв, спрямованих на виховання хоробрих і нещадних до ворога воїнів, Більшість з них були досить жорстокими й навіть нелюдськими, як їх описує Геродот.

64. Коли скіф убиває першого мужа, то п’є (трохи) його крові. Голови вбитих у бою несе цареві; бо тільки той, хто принесе голову, бере участь у розподілі здобичі... З голови (ворога скіф) здирає шкіру...(та вичинивши) вживає ту шкіру як хустку. Він прив’язує її до вуздечки того коня, на якому їздить, і пишається тим. Той, хто має найбільше таких хусток, вважається найхоробрішим...
65. А з головами – не всіма, лише найбільших ворогів – чинять так. Обрізують усе, що вище брів, і вичищають. Якщо це бідний чоловік, то обтягує волячою шкірою й так користується; якщо ж багатий, то обтягує волячою шкірою, а всередині позолочує й користується як посудиною для пиття.
66. Раз на рік кожний правитель у своїй окрузі готує посуд для змішування вина, і його п’ють (на бенкеті) ті скіфи, що вбили ворога (в бою); хто ж не вбив (жодного) ворога, не п’є того вина й сидить збоку без почесті. Це найбільша ганьба в них. А хто вбив дуже багато ворогів, дістає дві чаші й п’є з них обох разом (44; 80).

Щось нагадує, чи не так? Правильно, чеченські звірства. Цей народ часто звинувачують у нелюдському ставленні до полонених, їм закидають невиконання декларації з Прав людини й багато іншого. Але чомусь скіфів при цьому ніхто не осуджує, хоч маємо для цього всі підстави й документальні свідчення. Можливо, в оцінці російсько-чеченської війни часто забувають, що противників у ній по духу розділяють навіть не століття, а тисячоліття життя за відмінними принципами?
Кожен скіфський воїн мав право самостійно зібрати власне військо і повести його куди забажає за обопільною згодою. Грек Лукіан розповідає про звичай скіфів “сідати на шкуру”, яку, здираючи з принесеного в жертву бика, розстеляли на землі. На неї сідав ініціатор майбутнього походу. Кожен, хто бажав виступити разом з ним, мав, ступивши правою ногою на шкуру, голосно висловити свій намір приєднатися. Зібране таким чином військо в бою трималося дуже міцно й було для ворогів непереможним, наче пов’язане клятвою. Інколи таким способом ватажки Степовиків збирали кількатисячні загони, перемогти які було майже неможливо, що й засвідчила війна з перським царем Дарієм. В бою з останнім застосували бойовий маневр, званий козаками “маяком”, використовуючи який, Степовики, як і їхні нащадки – козаки, начебто тікаючи, за обрієм швидко розверталися, робили повне коло й заходили в тил ворога, який нічого не підозрював.
Звісно, самі царські скіфи, мешкаючи в Надазов’ї, не сиділи постійно на місці. Одразу після приходу в Край вони очолили походи Степовиків до Передньої Азії та на Балкани. Однак цього разу таке явище не стало масовим, як за кіммерійських часів, і не мало вигляду централізованої акції – багато мешканців степу відмовлялися ходити на підкорення чужих земель. Свого часу Лукіан писав, що щодо розбійників, яких греки звинувачують, що вони роблять напади на їхню країну, скіфи відповідають, що вони не висилаються за загальним рішенням, але кожен з них займається грабунком на свій страх і ризик заради прибутку. Переслідуючи кіммерійців, які відступали, пише Геродот, скіфи захопили мало не всю Анатолію, вигнали звідтіля персів та напали на їхню державу Мідію, окуповуючи її впродовж 28 років. Клинописні тексти зафіксували велику паніку в сусідній Ассирії, правитель якої, Асархаддон, уже планував свою втечу на південь, але скіфи раптово повернулися назад. Через сотню років цар Мідії Дарій, прагнучи помститися за кривди, заподіяні скіфами, вирушає у 512 році до н. е. загарбницьким походом на їхні землі. Геродот докладно описує, як скіфи, побачивши величезне військо персів, що, немов хмара, сунуло на них, звернулися до інших народів Скупи по допомогу.
Окремі племена Межовиків лісостепової частини Лівобережжя (гелони, будини), а також с а в р о м а т и, які мешкали над Доном (Танаїсом), погодилися виступити проти Дарія. Інші ж відповіли, що коли б ви перші не образили персів і не почали війни, якби ви просили того тоді, чого просите тепер, ваше прохання виглядало б цілком справедливим, ми б вас послухали і з вами (спільно) виступили. Але ж ви напали були на їхній край без нас і запанували над персами так довго, доки бог вам дозволив; тож і вони, як їхній той же бог збудив, відплатять вам. Отже, можна зробити висновок, що колишньої злагоди між народами Скупи вже не було, як не могло її бути між повойовниками чужих країв і трудівниками у власному.
Блискуча перемога над Дарієм сприяла подальшому розвитку кочівницької культури Степовиків. Поєднавшись між собою, знать царських скіфів та Степовиків починає утворювати в Краю справжні царські династії, що, змінюючи одна одну, підкоряють більшість населення півдня Краю. Обсяги награбованого добра, накопиченого протягом століть успішних загарбницьких воєн, стали сягати нечуваних розмірів, розпалюючи жадобу їх привласнення. Унаслідок цього у скіфському суспільстві утворився престижний соціальний взірець воїна, який, переобтяжений різноманітною небаченою здобиччю, повертається з переможного походу. Молоді воїни Степовиків, прагнучи якомога швидше розбагатіти і здобути слави, вступали до організованих царськими скіфами бойових загонів, міцно згуртованих дисципліною, та вирушали на підбій своїх військово слабших сусідів, зокрема й північних.
Спостерігаючи за таким розвитком подій у Степу і розуміючи, до чого йдеться, слов’яни почали поновлювати старі городища та будувати нові, значно більші від попередніх. Лише у Правобережному дніпровському лісостепу протягом першої половини VІ ст. до н. е. було споруджено 19 потужних городищ, оточених високими валами та глибокими ровами, найменші з яких займали площу кількох десятків гектарів (Пастирське – 18 га, Хотинське – 31 га), а найбільші сягали кілька сотень гектарів (Мотронинське – 200 га, Трахтемирівське – 500 га, Немирівське – 1000 га). Для порівняння: верхній град Києва у середині ХІ ст. мав “лише” 80 га. Проте ці городища не виправдали покладених на них сподівань – вони не змогли перешкодити пересуванню кінноти скіфів, яка вільно їх обходила, спустошуючи навколишні землі Межовиків. Фахівці припускають, що будівництво таких могутніх та численних укріплень могло підірвати економічну основу і бути однією з причин занепаду скіфо-чорноліського об’єднання на рубежі VІ–V ст. до н. е.
Отже, на початку V ст. до н. е., не проіснувавши і двохсот років, Скупа вкотре розпалася. Землі, заселені слов’янськими племенами Межовиків та Лісовиків, через данину підпали під залежність від Степовиків, владу над якими захопили вихідці з Азії. І хоча зруйнувати лісостепові городища кочовикам було не під силу (фортеці слов’ян височіли на межі зі степом майже до середини ІV ст. до н. е.), вони все-таки відрізали Межовиків від моря та періодично нападали на незахищені території, створюючи нестерпні умови для нормального життя хліборобів. За правління скіфського царя Скіла (друга чверть V ст. до н. е.) військова активність Степовиків істотно зменшилася, їхня знать, завершивши накопичення “початкового капіталу”, почала розбудову власне класичної державної структури, заснованої на експлуатації незаможних кочовиків і васально залежних від них слов’янських племен.
Найбільшого розквіту грабіжницька держава скіфів досягла за царювання владного і жорстокого Атея, який залізною рукою об’єднав у 60–50-х роках ІV ст. до н. е. всі степові племена Краю від Дунаю до Дону. Атей, прагнучи розпочати нові великі походи, надміру збільшив побори збіжжя з Межовиків, поставивши їх на межі голоду. Ті ж миттєво повстали й вигнали скіфські залоги зі своїх земель та виставили власні пости на кордоні зі степом. Розлючений Атей зібрав велике військо і напав на слов’ян, випалюючи їхні землі. Через це загинула значна кількість лісостепових городищ, а басейн Тясьмину захопили кочовики, які залишили по собі характерні катакомбні могильники, датовані другою половиною ІV ст. до н. е. Однак на цьому боротьба слов’ян зі скіфами не припинилась, а точилася з сумнівним успіхом аж до початку ІІІ ст. до н. е. Постійні навали кочовиків, зрештою, призвели до цілковитого припинення життя на прикордонних поселеннях Подніпров’я, внаслідок чого весь правобережний Лісостеп фактично знелюднів і перетворився на зону випасу скіфських отар. Конфлікт з Межовиками та припинення надходження данини змусили Атея виступити у походи на хліборобські племена Центральної Європи та Балкан. Довго в Європі скіфам затриматися не дозволили місцеві народи, які організували дружню відсіч загарбникам, тому Атей вирішив спрямувати всі зусилля на Балкани, де скіфи віддавна почувалися як удома. Спочатку вони, як завжди, легко рухалися від перемоги до перемоги, утверджуючись на правому березі Дунаю та поширюючи свій вплив на грецькі міста Західного Причорномор’я. Та це тривало недовго. Політика скіфів, спрямована на встановлення єдиного зверхництва над усіма Балканами, стривожила сусідню Македонію, що на той час контролювала Грецію й також зазіхала на роль гегемона в регіоні. У битві на березі Дунаю у 339 році до н. е. Філіпп Македонський за допомогою славнозвісної фаланги розбив скіфські війська. Атей загинув, як і очолюване ним військово-державне об’єднання, що трималося лише на його вольовому примусі. Більшість степових племен порізнилися та почали діяти на власний розсуд – деспотичне правління не могло довго затриматися в середовищі волелюбних та озброєних людей.