Розділ 4. Володарі Лівобережжя

Період часу впродовж 7000-3000 років до н. е. більшість дослідників давньої історії визначають як найтеплішу частину голоцену, у якому переважали найбільш оптимальні температури та вологість, необхідні для успішного розвитку нових форм господарства. За добу неоліту або нового кам'яного віку (VI – ІV тис. до н. е.) на території Східної Європи, зокрема й в Україні, остаточно формуються три основні ландшафтно-кліматичні смуги: лісова, лісостепова та степова. У цей час також відбулося значне зниження загального рівня вод, який наблизився до теперішніх показників, та завершилось формування родючого гумусу (до того, у мезоліті, верхнім шаром ґрунту був суглинок або пісок) . На початку неоліту Чорне море остаточно з'єдналося із Середземним та майже набуло звичних нам сучасних обрисів разом і з Азовським, яке щойно утворилося.

Істотне покращення клімату на Землі загалом та перехід до відтворюючих засобів господарювання зумовило різке збільшення кількості мешканців планети, спричинивши так званий “демографічний вибух”, коли населення Земної кулі зросло впродовж неоліту до 80 млн осіб, порівняно з 10–15 млн у мезоліті. Особливо бурхливо розвивалися суспільства країн Месопотамії, Єгипту й Передньої Азії, які ще наприкінці мезоліту перейшли від мисливства та збиральництва до скотарства та землеробства. Рятуючись від перенаселення, перші племена землеробів вирушали на північ та захід у пошуках зручних місць для проживання, швидко заселяючи Середземномор'я та Балкани, де мешкало антропологічно споріднене з ними населення. Тому територія України, особливо заплавні південні райони, які щойно звільнились від надміру вологи та мали родючі чорноземи, були для мігрантів з Півдня надзвичайно привабливими.

Друга половина V тис. до н. е. знаменується масовою інвазією протоземлеробських племен Балкан на Поділля та Волинь. Вони розчинили в собі та асимілювали пращурів індоєвропейців, що мешкали тут ще за часів пізнього палеоліту – місцеві племена рибалок та мисливців на дрібного звіра. Корінне населення неоднозначно поставилося до чужинців. Спочатку м огли виникати незначні конфлікти, доки процес асиміляції не дійшов апогею: метисоване населення, успадкувавши культуру своїх попередників, утвердилося на зазначених територіях. Новий спосіб господарювання, який несли із собою прибульці – відтворююча економіка, — давав можливість першим індоєвропейцям суттєво покращити свої господарські можливості. Цілком можна припустити, що вони не були для них новиною.

Як відомо, орієнтовно до VIІ – VI тис. до н. е. берегова лінія Азовського та Чорного морів проходила значно південніше від теперішньої. На територіях, які сьогодні вкриті водою, ще за часів пізнього палеоліту був значно сприятливіший клімат для ведення осілого способу життя аніж у прохолодних тундростепах прильодовикової зони. З цілком зрозумілих причин ми не можемо отримати археологічних підтверджень існування давніх культур у цих регіонах. Для досліджень відкриті лише територія Криму та азово-чорноморські степи, де, як знаємо, російський шумеролог Анатолій Кіфішин виявив і дешифрував загадкові письмена на вапнякових брилах Кам'яної Могили. Аналізуючи напівстерті знаки, дослідник дійшов висновку, що вони - протошумерського типу, однак виникли на дві тисячі років раніше від знаменитого клинопису Месопотамії. Якщо з такими висновками погодяться кілька інших незалежних шумерологів, це дасть вагомі підстави говорити про існування у надазовських степах першої в Європі а, можливо, й у світі протоземлеробської культури, попередниці Шумеру.

Відомий дослідник викопних старожитностей України Юрій Шилов вважає, що вона могла виникнути внаслідок контактів з давнім центром виникнення землеробства в Малій Азії – поселенням біля сучасного містечка Чатал-Гуюк у Туреччині. Наприкінці VI І тис. до н. е. малоазійських землеробів та скотарів спіткала біда: демографічний вибух раптово припинився посухою й засоленням ґрунтів. І тоді жерці-правителі Чатал-Гуюка відправили гінців навколо Чорного моря шукати кращих земель для переселення батьківщини, яка гинула. Цей висновок базується на розкопках видатного українського археолога В. М. Даниленка, який виявив на протонеолітичних поселеннях біля Кам'яної Могили докази існування ще в VI тис. до н. е. домашньої худоби та специфічної кераміки, тотожної аналогічним виробам із Чатал-Гуюка.

Внаслідок таких переселень, веде далі Юрій Шилов, на територіях, дотичних до узбережжя Чорного моря, почала формуватися цивілізація перших землеробів та скотарів України, названа ним Циркумпонтійською зоною, на основі якої згодом виникла країна хліборобів Аратта. У VI тис. до н. е. етнокультурний центр Аратти зміщується на Нижній Дунай, а вже звідти у V–ІV тис. до н. е. переходить на Правобережну Україну, отримавши світове визнання під іменем трипільської археологічної культури. Отже, Мала Азія у працях Юрія Шилова є своєрідним “генератором” накочування хвиль землеробського населення на територію України. Тому нова хвиля землеробів із Балкан могла й не бути цілковитою несподіванкою для місцевих племен, які впродовж останньої тисячі років уже налагоджували з ними взаємовигідні культурно-господарські контакти.

Унаслідок цього населення України епохи неоліту, як і населення початку попередньої доби, знову стає неоднорідним: у північних та східних районах продовжують мешкати мисливські пізньокроманьонські племена, а південно-західні та частково центральні землі були захоплені землеробами з Малої Азії та Балкан. Це зумовило утворення, як на території України, так і в Європі загалом, двох великих культурно-територіальних зон – Північної, переважно мисливсько-рибальської, та Південної, землеробсько-скотарської. Перша з них охоплювала майже всю північ Європи, Прибалтику та Скандинавію, друга була представлена землеробськими культурами Півдня Центральної Європи, Балкан, Малої та Передньої Азії.

Спочатку кордон між Південною та Північною етнокультурними зонами був досить чітким. Однак з часом населення Півночі почало переймати землеробські та скотарські навички у своїх південних сусідів.

Місцем зіткнення інтересів обох культур на території України – (мисливсько-рибальських племен та землеробсько-скотарського населення), а також обох рас, що їх представляли на початку, – пізньокроманьйонської та середземноморської, знову ж таки стала територія навколо дніпровських порогів. Трохи нижче від сучасного міста Дніпропетровськ, проти гирла річки Сура , до підняття вод у Дніпрі (після побудови Дніпрогесу) колись був досить великий Сурський острів. На ньому археологи відкрили неолітичні поселення первісних людей, які отримали назву сурської , або сурсько-дніпровської , культури. Остання виокремлюється на території України від початку VI тис. до н. е. й існує до середини ІV тис. до н. е. (За В. М. Даниленком) .

Сурська культура утворилась як одна з гілок нащадків мезолітичної кукрекської культури, до складу якої входило населення, що належало до змішаного (метисованого) типу людей середземноморської раси , виявлених у Василівському могильнику. Очевидно, пізній етап кукрекської культури станови в північну межу розселення протоземлеробів Циркумпонтійської зони. Змішуючись у районі дніпровських порогів із протоіндоєвропейцями, вони перейняли їхній спосіб життя як рухливих мисливців-риболовів та оселились тут. Важливу роль у створенні сурських традицій відіграло населення сусідньої буго-дністровської культури. Наслідками цих контактів наприкінці VI – на початку V тис. до н. е. було запозичення сурським населенням від мешканців Південного Бугу та Дністра традиції виготовлення першої кераміки.

Буго-дністровська культура виникла у другій половині VI тис. до н. е. в басейнах Південного Буг у та Середнього Дністра на основі автохтонного індоєвропейського населення за участю балканських землеробів, що постійно сюди прибували, і в антропологічному відношенні наближалась до населення середземноморських країн. Наприкінці третьої чверті V тис. до н. е. зростання чисельності буго-дністровців примусило їх розселитись до південно-східної околиці Полісся, а на сході - до правобережжя Дніпра. Тісні контакти переселенців із місцевими мешканцями сприяли взаємопроникненню культур, розвитку відновлюючих форм господарювання.

Найбільший вплив буго-дністровська культура справила на неолітичних мешканців сучасної Черкаської області, які асимілювали частину прибульців із Південного Бугу . Крім навичок раннього землеробства та скотарства, місцеве населення Черкащини запозичило також спосіб виготовлення посуду та елементи кераміки. Нарешті буго-дністровский субстрат став першою місцевою етнічною складовою тієї людності, яка, рухаючись із Подунав'я на північний схід, утворила на Правобережній Україні наприкінці неоліту знамениту трипільську культуру .

Проблемі Трипілля у вітчизняній науковій, а особливо науково-популярній літературі останнім часом приділяли більше уваги, аніж будь-якому іншому етнокультурному явищу давньої історії України. Загалом розбіжність думок зводилася до твердження, що витоки українського першоетносу з його класичним хліборобством та аграрною термінологією слід шукати в добі контактів буго-дністровської культури з раннім Трипіллям. Цікаво, що С. Мандебура дійшов такого висновку, вважаючи, що наддніпрянські трипільці мають безпосередній генетичний зв'язок із балканською культурою Боян та малоазійським культурним епіцентром . Відколи жителі Малої Азії стали генетичною підосновою українського першоетносу? Хліборобська традиція – можливо, але до чого тут етнос?

Але головне навіть не в цьому, адже сучасні українці виникли, передусім, через повсякчасне змішування різних народів та племен, тому немає нічого поганого в тому, що наші хліборобські традиції сягають давніх землеробських культур Малої Азії. Важливе інше. З висновку випливає, що предки українців, вочевидь , могли бути лише землеробами. Кому вигідно провести таке “обрізання” нашій культурі, заперечуючи право на існування прадавніх звичаїв військових, бойових традицій українців та тісно пов'язаних із ними принципів суспільної організації? Чи не звідси та підміна понять, за якою Звичай українців звикли розглядати завжди через призму етнографії, об'єктом дослідження якої є насамперед культово-обрядові традиції землеробських народів. Але чомусь завжди закривали очі на ту частину Звичаю, що стосувалась законів громадського самоврядування, на яку натрапляєш, дистанціюючись від інтересів суто продуцента матеріальних благ?

Звісно, Юрій Шилов, як фахівець з давньої історії Укаїни, має всі підстави мені заперечити, зазначаючи, що суспільство Трипілля-Аратти не мало потреби у власній військовій силі, оскільки керувалось ведичною мудрістю своїх священнослужителів. Можливо, й так. Але так тривало недовго. Настала нова епоха, й етноси Євразії вирушили на пошуки кращих, як їм здавалося , місць проживання. Відтоді й аж дотепер здатність оборонити себе і свою домівку від заздрісних зазіхань чужинця стала чи не найголовнішою проблемою кожного мешканця Наддніпрянщини. Саме проблемою, бо, як нам оповідає історія, хліборобський, миролюбний генотип українця–гречкосія, був майже неспроможним організувати відсіч ворогам. Тому виникає інший тип українця – козак, себто воїн, лицар, який не мав власної домівки та сім'ї і завданням якого було охороняти тих, хто займався створенням матеріальних цінностей. Спілка “козак-гречкосій” була вигідною їм обом: лицарство стало сторожувати звитягу, а гречкосійство будити, коли треба, до основи козацької . Ідеться про взаємовигідний спосіб співіснування двох принципів організації життя, які доповнюють, а не протистоять один одному.

Якщо трипільську культуру, як уже сказано, можна розглядати як підоснову хліборобського генотипу українця, то його козацьку, військову основу, тісно пов'язану з відмінним способом господарювання, слід шукати в іншому місці. Ще в “застійні” 60-ті роки український археолог Дмитро Телегін, спираючись на дані польського лінгвіста Т. Лер-Сплавінського та кількох інших, зробив висновок, що етногенетичні витоки слов'янства, його антропологічне підґрунтя починає формуватися на основі дніпро-донецької археологічної культури, яка охоплювала Полісся та майже всю територію Лівобережної України й існувала чи не дві з половиною тисячі років – з другої половини V до ІІІ тис. до н. е. (на тисячу років більше від трипільської культури!).

Ще в мезолітичний час протоіндоєвропейські племена північної частини Подніпров'я почали об'єднуватись у невеликі етнокультурні утворення – союзи племен, що, розселяючись, проникали вниз по Дніпру на південь. До них належать раніше згадані племена свідерської та красносільської культур, до яких пізніше долучаються племена кудлаївської та зимовниківської культур середньої течії Дніпра (карта 3). Рухаючись у напрямку Чорного моря, мисливці з півночі зустрілись у районі Дніпровських порогів з іншим типом населення – північно-східним форпостом землеробів Середземномор'я (мешканцями Циркумпонтійської зони, за Юрієм Шиловим), яке мовно, культурно та антропологічно відрізнялося від них. Ці зустрічі, як уже зазначалось на прикладі Волоського та Василівського могильників, супроводжувались збройними сутичками, у яких перемогу здобувала то одна, то інша сторона.

Зрештою, після затоплення основної частини їхніх земель, унаслідок наступу Чорного та Азовського морів, мешканці Циркумпонтійської зони були вимушені переселитись у інші місцевості. Ті, що залишились, оселились у азовському степу, неосяжних Дніпровських плавнях та на островах, які полегшували оборону поселень, один з яких, Сурський, і дав назву всій культурі. А тим часом у середньому Подніпров'ї внаслідок тривалого домінування однорідного етнокультурного середовища починає формуватися цілком конкретний протоетнос зі своїми характерними особливостями, який в археології дістав назву дніпро-донецька культура.

Досить швидко цей новоутворений першоетнос почав заселяти сусідні землі. Кінець V – перша половина ІV тис. до н. е. знаменують собою період бурхливого розвитку та посиленої експансії пізньокроманьйонського населення на південь, унаслідок чого племена дніпро-донецької культури проникли далеко у степову зону, остаточно витіснивши та асимілювавши людей сурської культури. Якщо район поширення ранніх поселень охоплював лише лісостепове Подніпров'я, пониззя Прип'яті й центральні області Лівобережжя, то тепер поселення й могильники дніпро-донецької культури з'явилися далеко на півночі, заході та сході цього регіону. Піднявшись по Дніпру, Сожу й Прип'яті, носії цієї культури майже досягли їх верхньої течії. У цей час значно відтіснили на південний захід і буго-дністровські племена, а їхня культура зазнає помітного впливу з боку дніпро-донецької.

Отже, перша половина – середина ІV тис. до н. е. - період найбільшого розквіту культури дніпро-донецьких племен на території України. Високорослі, кремезні, із світлим волоссям та широким обличчям європеоїди , об'єднані у військові союзи племен, що разом становили грізну й непереможну силу, швидко заповнювали обшири, які віднині долею та богами їм було призначено заселяти й охороняти. Супойський переказ зберіг власну назву одного з перших племен далеких пращурів українців – чорнухи деревляні (опалені дерева) , які мешкали в долині річки Супой на кордоні сучасної Київської та Полтавської областей – саме там, де археологи локалізують перші поселення людей дніпро-донецької культури. Опанувавши свої землі, “чорнухи деревляні” разом з іншими братніми племенами почали встановлювати культурні й торгівельні контакти з населенням Правобережної України, Північного Кавказу, Середньої Азії й навіть далеких країн Стародавнього Сходу, що підтверджують численні археологічні знахідки. Так, наприклад, про тісні зв'язки населення Подніпров'я з населенням Зауралля та Казахстану свідчать майже тотожні за формою вироби з каменю, так звані “човники”, виявлені на поселеннях людей цих регіонів .

Значне поширення дніпро-донецьких племен на територіях, де вони зустрічалися з представниками інших культур та етносів, як зазначають дослідники, зумовило появу певних відмінностей у складі їхньої власної культури. Це сприяло утворенню на деяких територіях окремих варіантів – локальних груп дніпро-донецької культури, які у природно-географічному відношенні поділилися на три частини: поліську, або лісову, лісостепову та степову . Перша локальна група племен поступово осіла в Київському Подніпров'ї, друга – в районі Черкас, третя – в Надпоріжжі та Північному Приазов'ї. Деякі дослідники навіть розглядають ці варіанти як окремі археологічні культури (тобто субетноси), що входили до складу єдиної дніпро-донецької етнокультурної спільності. Давні перекази , вочевидь , підтверджують такий висновок, розповідаючи про існування союзу племен людей Краю та його поділу на три основні частини: Лісовиків, Межовиків та Степовиків (про що йтиметься далі).

Понад півтисячі років тривала епоха бурхливого розвитку культури етнічних пращурів слов'ян на теренах Північної та Лівобережної України, аж доки наприкінці ІV тис. до н. е. на північному сході ареалу їхнього поширення з'явилися окремі племена лісових мисливців культури ямково-гребінцевої кераміки, яких вважають предками фінно-угорських народів. Вони почали розселятися в долинах річок Десни, Сейму, верхів'ях Ворскли, Псла і Сули, поступово відтісняючи дніпро-донецьке населення на південь і захід. А ще пізніше, на початку ІІІ тис. до н. е., південні межі його поширення також скоротилися внаслідок проникнення зі сходу у степові райони Надазов'я войовничих скотарів середньостогівської культури, які змішавшись з місцевим населенням, утворили синкретичну середньостогівську культуру. Тим часом Правобережжя захоплює народність Трипілля, що, рухаючись від Трансильванських Карпат, розчинила в собі залишки ослабленої буго-дністровської культури.

І все ж таки, незважаючи на це, племена вищезгаданих культур не набули поширення у північно-західній частині України, де у долині Дніпра на відрізку Київ-Рогачів і на нижній та середній течіях Прип'яті, як зазначає Дмитро Телегін, дніпро-донецькі племена проживали аж до середини ІІІ тис. до н. е. Впродовж тривалого часу племена й народи різних культур співіснували та взаємодіяли з дніпро-донецьким етносом, окремішність якого була добре помітна до припинення його археологічного визначення на території України, коли на основі його антропологічного типу почали формуватися окремі праслов'янські народи.

Однією з характерних рис, якою дніпро-донецька культура від самого початку відрізнялася від інших культур неоліту Європи, був своєрідний спосіб поховання померлих родичів у колективних могильниках, що може свідчити про цілковиту відсутність будь-якої соціальної нерівності у їхньому суспільстві. Такий могильник являв собою довгу й вузьку яму глибиною понад метр, де в ряд і навіть кількома ярусами могло лежати понад сотню похованих, густо посипаних червоною вохрою. Некрополі такого типу стоять близько до інших могильників мисливсько-рибальських культур вищезгаданої Північної культурно-територіальної зони. Однак їм були властиві поодинокі поховання випростаних на спині людей, а в могилах було багато червоної вохри і дуже мало глиняного посуду.

Такий обряд, започаткований неолітичними племенами лісової смуги Сходу Європи, Прибалтики та Зауралля, утримувався там аж до ІІ тис. до н. е.

Цим вони суттєво відрізнялися від могильників землеробських культур Півдня Європи, Центральної Азії, Балкан та Подунав'я, яким у ІV–ІІІ тис. до н. е. були притаманні також поодинокі поховання, але у скорченому, так званому “ембріоноподібному” положенні на боці, рідко застосовувалася червона вохра і рано виникає звичай ставити в могилу глиняний посуд. Останній був багато оздобленим орнаментом зі складними геометричними фігурами – спіралями, меандром, колами та часто-густо був розписаний фарбами. Через це деякі культури Малої та Передньої Азії, а разом з ними і трипільська, отримали спільну назву культур “мальованої кераміки”.

Наприкінці ІV – на початку ІІІ тис. до н. е. дніпро-донецькі племена, тривалий час взаємодіючи зі своїми південно-західними сусідами, перейняли від них обряд індивідуальних поховань. Небіжчиків спочатку стали ховати у випростаному, а згодом (під час найбільшого поширення впливу Трипілля, коли етнокультурні зв'язки між обома народами посилились) і у скорченому положенні. З'являється також обрядовий звичай ставити в могилу посуд . Завдяки впливу ранніх землеробів буго-дністровської культури, кераміка першопредків слов'ян також набуває характерних рис. Свій посуд наддніпрянські майстри прикрашали простим орнаментом, у якому переважало тиснення гребінцевого штампа та схожими на скоропис наколами, від чого дніпро-донецьку культуру інколи ще називають культурою гребінцево-накольчатої кераміки.

Під час розкопок колективних дніпро-донецьких могильників дослідники виявили багато кісток свійських тварин, різних знарядь праці а, головне, велику кількість розбитого глиняного посуду. Експертиза встановила, що всі горщики, інколи досить великих розмірів (висотою до 50 см), були навмисне розбиті під час поховання ударом твердого предмета по денцю посудини . Такий обряд під час тризни, як зазначає М. Еліада, був властивий тим суспільствам , у яких інститут шаманізму (по-слов'янськи волхівництва) був достатньо розвиненим . Шамани вважали, пише вчений , що потойбічний світ дзеркально обернений до поцейбічного, і тому те, що на цьому світі навмисно поламане чи розбите, на тому світі виявляється цілим і навпаки . Отже, можна з упевненістю сказати: обряд тризни зародився наприкінці V тис. до н. е. і здійснювався майже без змін до часів Київської Русі. Відгомін цього обряду спостерігається також у сьогоденн і у вигляді розбиття посуду “на щастя” і ламання квітів , принесених на могилу.

Одного разу, досліджуючи могильник біля села Вовниги на лівому березі Дніпра, археологи розкопали поховання дуже високого та кремезного чоловіка, у якого було відтято голову перед тим, як його, мертвого, поклали в могилу. Вчені припускають, що череп цього, очевидно, видатного й чимось славетного члена громади був узятий близькими для вшанування пам'яті про його вчинки. У неоліті Європи такі факти виявлення культу черепів, як і колективні поховання, досі не відкриті у жодній з культур. Натомість в Україні надалі культ вшанування черепів не лише зберігся, а й досяг свого апогею за часів розквіту кочівницьких культур степу – кіммерійців, скіфів та інших, про що нам так красномовно та з острахом повідали грецькі історики. До того ж усний фольклор, зокрема казки, доносять до нас відомості , що звичай настромлювати на палю людську голову міг бути поширений і у суто слов'янських народів, хоча до нас дійшов уже у вигляді чаклунського або відьмацького атрибуту (хатинка Баби-Яги оточена черепами, насадженими на палі).

Але найголовніше відкриття, яке остаточно підтверджує безпосередній зв'язок між давньою та сучасною культурами в Україні, чекало попереду. Крім традиційних знарядь праці та озброєння, які досі траплялися археологам у похованнях неолітичних культур Європи, на поселеннях дніпро-донецької культури було виявлено вироби, аналогів яким досі так і не знаходили. Йдеться про кам'яні навершя булав, досконало (навіть з сучасного погляду), виточених із суцільного каменю, які супроводжували поховання деяких могильників цієї культури (див. мал. 1). Збереглося два типи таких булав – хрестовидні з округлими кінцями та кулькоподібної форми . У середині булави роби ли наскрізний отвір, у який забивали дерев'яну ручку .

Такі вироби, як зброя, а згодом і символ влади, з'явилися у населення Близького Сходу досить рано. Навершя булав країн Месопотамії та Єгипту датуються ще V - ІV тис. до н. е. Серед європейських народів дніпро-донецькі племена були першими, у яких наприкінці ІV тис. до н. е. вони з'являються, очевидно, внаслідок мандрівок пращурів слов'ян у Передню Азію або й незалежно від того , через потребу пошуку нового типу зброї. За часів бронзового віку з'являється традиція вираження через булаву символу влади, яка переходить до інших племен Півдня України, а через них - до деяких більш сучасних народів Європи та Азії. Приклад козаччини доводить нам, що на українських теренах булаву чи не найдовше використовували як владний атрибут керівника, обраного за старим звичаєм.

На основі своїх досліджень Дмитро Телегін робить цілком слушний висновок, вбачаючи в мисливських племенах дніпро-донецької культури початки зародження генетичної праоснови слов'янських народів. Наважимося скоригувати вченого: слов'янський етнос виникає внаслідок взаємовигідних контактів та культурно-антропологічної асиміляції трипільських землеробів та скотарів із мисливцями та риболовами дніпро-донецької культури, внаслідок чого культура слов'ян відкрила для себе всі способи господарювання на своїй землі.

Свого часу деякі лінгвісти, зокрема, поляк Михайло Красуський, якого важко запідозрити у великій любові до українців, визнавали, що українська мова є однією з найдавніших не лише серед близьких їй слов'янських, а й серед індоєвропейських загалом. До того ж польський лінгвіст визначив, що мова тодішніх словян, а здебільшого головного племені, була такою самою, як тепер малоросійська, а навіть тоді вже була частково зіпсованою. Як відомо, наявність розвинутого мовлення є не лише однією з визначальних ознак існування цілком конкретного народу, її носія, а й свідчить про певний рівень усталеної культури, а також самоусвідомлення кожним з індивідів своєї приналежності до певного соціального організму. Отже, витоки української військової традиції як складової загальної культури українців, цього найархаїчнішого серед слов'янських народів, можна віднести до часів утворення дніпро-донецької культури, у середовищі якої вперше виникають основи притаманної українцям соціальної організації.