:: Товариство учасників бойових дій "Спас-Україна"

Розділ 3. Діти Землі, шанувальники Сонця

“Колись у сиву давнину народив Батько Коло з Матір'ю Дажземлею грозовою під час нічної грози люд вкраїнський (опалені дерева) та й дав їм землю з півночі на опівдень – од моря до моря та з заходу на схід – од Дунаю до Дніпра-Дону, та й заповів їм не ходити за ту землю та не оддавати. А щоб сильні були – пов'язав Словом: поки шанувати будете Мене з Матір'ю та Слово оте стосове, будете неуборимі, доки бринітиме отой Звичай в совісті (душі вашій)...”

Так оповідає походження українського народу та головні заповіти богів-прародителів настільки стародавній, наскільки невідомий широкому загалу Супойський переказ (назва походить від річки Супій, у долині якої його було складено). Коли саме виник наш народ – важко сказати достеменно ; науковці стверджують, що перші етноси починають формуватися ще в епоху мезоліту, а остаточно оформлюються як народи в наступні епохи – неоліту й енеоліту. Єдине, що не викликає сумніву, це його приналежність до індоєвропейської сім'ї народів. Зважаючи на географічний збіг територій виникнення індоєвропейців (за лінгвістичними даними М. Д. Андрєєва) з місцем постійного проживання українського етносу, який завжди, скільки себе пам'ятає, проживав на своїй землі, можна зробити висновок про його безпосереднє відношення до зародження племен перших індоєвропейців. Паралельно з даними лінгвістики додаткові орієнтири може дати нам археологія та етнографія . Досліджуючи давні поховання людей часів мезоліту, фахівці з речознавства виявили в них матеріали, які беззаперечно вказують на автохтонне походження багатьох культів та обрядів українців, таких звичних нам сьогодні.

Перші обряди, що виникли в людей, які заселяли територію України у мезоліті, були пов'язані з шануванням Землі та Сонця – основних життєдайних чинників, унаслідок взаємодії яких виникло саме життя. Це, як бачимо, дуже чітко виражено в Супойському переказі, який виводить наш родовід від цих світових потуг. Основу генетичного українського світорозуміння археологи виявили, розкопуючи вже знайомі нам мезолітичні могильники поблизу сіл Волоське та Василівка Дніпропетровської області. Поховані в них люди лежали скорчені, на правому боці, головою на південний схід. Ноги небіжчиків були підігнуті, а руки зігнуті в ліктях так, що стулені разом долоні фіксувались перед обличчям, неначе людина комусь поклоняється або молиться .

Така орієнтація похованих, як і сама поза, на думку вчених, переконливо свідчить, що божеством, якому поклонялось найдавніше населення степів України доби мезоліту, було сонце. Розміщення померлих обличчям до світила, яке народжується та підіймається небосхилом, набираючи сили, мало неначе “прив'язати” до нього душу, що покинула тіло, спрямувати її до Небес, туди, де проходив шлях великого Батька-Сонця, який колись дав їй життя. Тому й кажуть : яка віра, така й дія, такий і спосіб життя, так і жити буде . Один раз прийнявши чужинський звичай, який здається новим та прогресивним, тим самим робиш крок назустріч власному упокоренню, навіть якщо воно спершу має форму простого поклоніння іншим зображенням бога-покровителя роду-племені. Пригадайте фіаско Радянського Союзу у протистоянні з Америкою.

Чому Правда “Країни Рад” не встояла проти Брехні “Імперії Зла”? Звісно, через наше рабське поклоніння перед цінностями західної цивілізації. Хай би навіть ці цінності були справді прогресивними, однак натомість маємо цілковиту економічну руїну, найкращі фахівці працюють за кордоном , а перед нами - перспектива сировинного придатка. Однак зупинити прогрес неможливо, інколи навіть шкідливо, тому ми можемо лише взяти його під належний контроль, скеровуючи у правильне русло й використовуючи собі на користь. Так вчинив комуністичний Китай, хоч і на свій лад, з метою збереження азійської деспотії – дозволив приватну власність і поставив її під жорсткий контроль держави. Це було можливим лише в суспільстві, де збереглися традиції, що домінували над офіційною ідеологією держави. У нашому випадку Радянський Союз тримався лише на фанатизмі віри в курс Партії, розвінчавши який, М. Горбачов зруйнував усе...

Оскільки сонце рухається небом по колу, з давніх-давен його символом стає саме цей геометричний знак, а пізніше, в індоєвропейських народів (особливо арійців, початковим центром цивілізіції яких були українські степи) – також колісниця, у назві якої - тотожний корінь.

Вважалось, що Сонце вранці виїжджає на небо на колісниці, запряженій парою коней, і оббігає чотири сторони світу . Тому з а старих часів сонце часто символічно називали Колом, чим підкреслювали сакральний зміст його руху небом.

На честь Батька-Кола-Сонця мезолітичні люди заснували традицію побудови своїх жител, розміщуючи їх по колу обабіч спільного центрального майданчика. Такі житла розкопані археологами в Осокорівській балці, що біля дніпровських порогів . Цей принцип через кілька тисяч років переймуть у місцевих жителів Наддніпрянщини трипільські племена, які рухались зі своєї Балканської батьківщини на північний схід. Це про нього каже “Влес-книга” ще через декілька тисяч років: “Отож наші городи колом ставити маємо, як і Отці наші” [33; 143].

Мезолітичні житла, або крем'яниці, були наземними, мали стовпову конструкцію. Стіни сплітали з лози або очерету й обмазували глиною. У центрі будівлі було багаття. Споруда мала конічну покрівлю, виготовлену з жердин, поставлених із нахилом до центру й перекритих очеретом . На думку українського вченого Д. Я. Телегіна, ці споруди продовжують безперервну традицію домобудівництва населення України, розпочату ще за часів палеоліту, і походять ще зі славнозвісної Мізинської стоянки на Десні та Гінці на Середньому Подніпров'ї, яким близько 20 тисяч років. До того ж у Василівському могильнику жіночі поховання розташовані в центральній частині, а чоловічі оперізують їх групами по колу, неначе захищаючи від ворогів. Це переконливо свідчить про наявність організованої військово-охоронної чоловічої організації в ті часи. А на підтвердження громадського усвідомлення чоловічої лінії спорідненості в роду свідчать знахідки, у яких дітей було поховано поруч не з жінками, а з чоловіками .

Уже сам факт появи могильників (до того були лише індивідуальні та окремі поховання) з визначеною системою розміщення покійників, як зазначають дослідники, формував поняття власної родової території та сприяв розвитку в її мешканців досить чіткої соціальної організації – громади, яка могла б усебічно контролювати життєдіяльність у межах своєї території, захистити не лише своїх мешканців та природні ресурси, а й померлих , які символізували непорушний зв'язок живих із Батьківщиною, тобто з рідним краєм. Відтак саме місце поховання стає символом єднання людини із Землею, формуючи поняття батьківщини , любові до рідного краю та, водночас, до Землі-Матері – прародительниці життя .

Віра в те, що людські істоти виникли від Землі, дуже поширена у світі й сягає своєю історією немислимої глибини епох. Навіть дотепер у багатьох із нас, як пише визначний дослідник релігій Мірче Еліаде, збереглось невиразне відчуття цієї містичної єдності з рідною Землею. “І це не просто одвічне почуття любові до своєї країни, – зазначає він, – або місцевості, у якій народився, не просто захоплення знайомим ландшафтом чи пошанування предків. Є ще дещо, зовсім інше – глибинне, майже потойбічне усвідомлення єдності своїх витоків, відчуття того, що ти вийшов з цієї товщі ґрунту, народився від Землі так само, як Земля своєю невичерпною плодючістю породжує каміння, ріки, дерева й квіти. Люди відчувають, що вони належать цьому місцю, і це почуття має космічний зв'язок, глибший, ніж сімейна чи родова єдність” [69; 189].

Таке сприйняття сутності своєї природи неначе прив'язувало людину своєрідним магічним кровним зв'язком до місця свого народження. Зрештою, матір лише доводила до завершення творіння великої Матері-Землі, а смерть була тільки поверненням до свого витоку, поверненням плоті назад, до тієї першосубстанції, з якої вона вийшла у світ. Звідси й задоволення древніх від возз'єднання тіла з “материнською землею”. “Повертайтесь до землі, своєї Матері!” – закликає “Ріґведа”.

Ще один старовинний обрядовий звичай, що, фактично, зберігся до наших днів і дає змогу визначити витоки української культури, виявили у мезолітичних похованнях у Подніпров ' ї, про які ми вже згадували . Розкопуючи Волоський та Василівський могильники, археологи помітили, що кістяки померлих чоловіків були посипані червоним порошком, що являв собою природну органічну фарбу – вохру. Найцікавішим було те, що жіночі поховання, які перебували поруч, не мали слідів червоної вохри .

Звичай-обряд посипання червоною вохрою чоловіків, які в давніх суспільствах завжди були воїнами, не переривався на території України від середини палеоліту (коли він уперше виник) аж до знаменитої червоної китайки, що “покриває очі козачі”, про яку співалося в піснях до XVIII століття нашої доби! Червоний колір означав життєву силу, енергію людини, носієм якої, як вважали древні, була кров. І той, хто пролив її, захищаючи свою домівку та родину, й віддав своє життя за них – здійснив своєрідну самопожертву. Шануючи її, а також самого воїна, його після смерті посипали червоною вохрою, а пізніше стали вкривати тканиною того самого кольору.

Отже, в епоху пізнього палеоліту - початку мезоліту на території України почали складатись перші речники, які згодом стали першоосновою культури українського народу, хоча деякі з них, наприклад, традиція домобудівництва, виникли значно раніше. У мезоліті також розпочався автохтонний етногенетичний процес формування носіїв цієї культури, які у наступну (неолітичну) добу формували цілком конкретний етнос зі своїми особливостями та певними рисами, що дають змогу вирізняти його з-поміж інших етноутворень. Цей процес тривав на фоні непростих відносин кількох різних за походженням рас, унаслідок чого на території України почали виникати окремі стабільні соціально-економічні та етнічні спільноти, які були змушені тривалий час існувати у безпосередній близькості одна до одної .

Натомість класична наука стверджує, що згодом настав момент, коли удосконалення методів полювання та підвищення ефективності мисливської зброї разом із ростом чисельності та щільності населення підірвали ресурси природного оточення. Експлуатація людиною навколишнього середовища досягла тієї межі, за якою замість збільшення кількості продуктів харчування спостерігається скорочення поголів'я промислових тварин. Настає остаточна криза мисливської економіки, яка повністю втрачає здатність бути основою існування суспільства. Первісні люди постали перед неминучою необхідністю переходу до принципово нових методів отримання продуктів харчування, а саме до землеробства та скотарства .

Однак останні археологічні та етнографічні дослідження суспільств, що живуть поза межами нашої “цивілізації”, змушують нас поставити під сумнів цю усталену думку.

Насамперед було виявлено високу ефективність привласнюючого господарства – мисливства, збиральництва й риболовлі, що потребувало значно менших витрат праці на одиницю продукту, а головне - часто забезпечувало більш стабільне існування порівняно з ранніми формами мотичного землеробства навіть в умовах бідної фауни. Так, приміром , нестачу овочів та фруктів на Арктичній Півночі ескімоси компенсували завдяки спеціальним методам приготування їжі. Подорожні, спостерігаючи життя австралійських аборигенів, свідчили про панування достатку в хижинах туземців . До схожих висновків схилялися й автори, досліджуючи наприкінці минулого століття життя мисливців-збирачів Малаки (Р. Мартен), Південної Африки (Г. Стоу), Андаманських островів (Е. Ман) тощо. Узагальнивши ці та інші факти, польський етнограф Л. Кшивицький дійшов висновку, що за нормальних умов у розпорядженні первісної людини їжі було більш ніж достатньо .

Отже , теза про нагальну необхідність пошуку інших форм господарювання для виживання не має під собою жодних підстав. Наявність значної кількості мисливсько-рибальських племен в оточенні землеробів трипільської культури – наочне тому підтвердження. Ще у XVII столітті сторонні спостерігачі зауважили надзвичайну щедрість української землі. Поряд із багатющими чорноземами (“встроми патик і буде рости”) українські степи кишіли дичиною й рибою. За розрахунками М. Є. Слабченка, на запорозьких землях лише скотарство (крім, власне, рибальства та мисливства) приносило вп'ятеро (!) більший дохід, ніж достатньо розвинуте на той час хліборобство . Зважаючи на ці та інші факти, легко дійти висновку, що земля України давала змогу вести такий вид господарства, який був більше до вподоби. Тому причиною переходу до землеробства було не винищення його тваринницької основи, як вважається досі. Тоді що саме?

Прийнято вважати, що землеробство допомогло людству піднятись на інший, вищий щабель культурного розвитку, підвищити продуктивність праці, внаслідок чого став можливим перехід до цивілізації, тобто суспільства поділеної праці, що виявилось у розвитку міста – головного осередку цивілізації. Отже, перехід до землеробства зумовив перетворення суспільства на конгломерат професійних станів та груп, оскільки сприяв накопиченню додаткового суспільного продукту, а отже, розвитку торгівлі й інших інститутів, які стали передумовою виникнення держави. Мисливські ж суспільства відтак історична наука почала таврувати як дикі, примітивні, нездатні до створення прогресивних форм соціальної організації та забезпечення належного розвитку технологій, необхідних для розвитку цивілізації.

Однак дані сучасних етнографічних досліджень переконливо свідчать про цілком протилежне. Мисливець мав значно більше вільного часу на задоволення своїх культурних потреб, аніж людина, яка працювала на землі. А життєва практика мисливських племен не мала нічого спільного з виснажливою працею перших землеробів. Підраховано, що для добування собі харчу мисливцеві було достатньо від трьох до п'яти годин, решту дня можна було витрачати на “душевні” , “ духовні” потреби . Сам процес добування їжі для мисливця багато в чому був заснований на грі та азарті, які з часом ставали невід'ємною частиною майбутньої підготовки воїна. Натомість культура землеробів, які “від зорі до зорі” працювали на своїх земельних ділянках, сприяла вихованню відповідного терпіння й витривалості, необхідних для підвищення продуктивності праці.

Навіть за великих витрат енергії мисливець міг не відчувати втоми: його силу поновлювала енергія природного азарту полювання. Стимул землероба - у цілком протилежному: йому приносить задоволення наявність зібраного урожаю, якого могли чекати кілька місяців, тяжкою працею наближаючи бажаний момент. Мисливець звикав не жалкувати за випадковою втратою – адже завтра за кілька годин він зможе надолужити втрачене. Для землероба втратити урожай було рівноцінним непоправній катастрофі і часто призводило до міграцій у сприятливіші кліматичні регіони .

Тобто хлібороб завжди жив очікуванням, перебуваючи в повній залежності від зовнішніх факторів (погоди, нападу розбійників тощо) і заспокоюючи себе тим, що сьогоднішня тяжка праця, можливо, завтра принесе результат. Мисливець міг сподіватися лише на власні зусилля й уміння та на своїх товаришів; його філософія життя була позбавлена страхів за майбутнє свого роду – він знав, що йому, зрештою, нічого втрачати. Він робив те, що вважав за потрібне, не очікуючи при цьому доброї погоди чи милості потойбічних сил, до закликання яких часто вдавалися землероби.

Тепер ми впритул підійшли до проблеми виникнення самого землеробства. Постає закономірне запитання: в чому переваги відтворюючої економіки? Як вона виникає, якщо простіше виживати завдяки полюванню, риболовлі чи збиральництву? Справа ускладнюється додатковим фактором: згідно з дослідженнями видатного біолога М. І. Вавілова, території виникнення злакових культур не збігаються з територіями їх культивації. Це означає, що дика пшениця росте на якійсь місцевості, а за кілька тисяч кілометрів від неї в землю висаджують уже готовий окультурений злак. Хто і яким чином здійснив селекцію цього виду?

М. І. Вавілов стверджував, що самій природі для цього необхідно десятки тисяч років. Якось важко уявити дослідницькі лабораторії в первісних мисливців кінця палеоліту. Та сама ситуація спостерігається з іншими видами добре відомих нам культурних рослин і овочів. Н апрошується прозорий висновок, що людству хтось у цьому допоміг. Майже всі міфології перших цивілізацій світу свідчать про те, що боги спустилися з небес і навчили людей культивувати рослини й обробляти землю . Але якщо відкинути метафізичний аспект, залишається припустити, що появі землеробства ми маємо завдячувати цивілізації, яка передувала нашій, гіпотетичній Атлантиді?

Микола Вавілов визначив вісім основних центрів виникнення відтворюючого господарства. Два – в Центральній та Південній Америці, один в Африці (Абіссінія) , решта – в Євразії. Це узбережжя Середземного моря, Передня та Середня Азія, Китай та Індія. Одним із найдавніших поселень перших землеробів вважається Джармо на півночі Іраку – 9290 ± 300 років до н. е. (дата визначається за періодом розпаду ізотопу вуглецю С 14 ). Для Анатолії визначено дати між 6750 ± 180 роками та 4720 ± 76 роками до н. е. Такі самі дати характерні для землеробських поселень давнього Середземномор'я та Півночі Африки. Древні землеробські оази Туркменії налічують від 6835 ± 130 до 3820 ± 90 років до н. е. Території розселення землеробів Китаю та Індії датуються відповідно 3944 ±110 та 2299 ± 72 роками до н. е. і є другорядними щодо головних центрів зародження землеробства – Передньоазійського регіону та межиріччя Тигру і Євфрату.

Найдавніші дати початків землеробства, визначені для території Мексики, становлять лише 6513 ± 186 років до н. е. і тотожні до малоазійських. Логічно припустити, що якби Атлантида, як гіпотетичний центр передавання (перших) землеробських традицій, була в Атлантиці (за класичною схемою), то часи поширення землеробства по обидва боки океану майже збігались би. А тут спостерігається розрив у кілька тисяч років!

Усі дослідження М. І. Вавілова, як і інших біологів, так і не дали остаточної відповіді на поставлене нами запитання: з якої причини міг відбутись перехід до такої трудомісткої діяльності, як висадження й культивація рослин? Якщо розглядати проблему з погляду знаменитого qui prodest ? (кому вигідно?), то можна відповісти: кому завгодно, лише не людям. Адже землеробство прив'язує людину до однієї місцевості, обмежує свободу пересувань і робить поселення землеробів дуже вразливими щодо зовнішньої загрози. До того ж це сприяє вихованню пасивної свідомості людини, яка все стерпить в очікуванні сприятливішого розвитку подій. З іншого боку, землеробство дає змогу шляхом наполегливої праці накопичити велику кількість додаткового суспільного продукту, знаменитих надлишків , уже не потрібних для забезпечення життєдіяльності людини, але які можна використати для обміну.

Здавалося б, що в цьому поганого? Однак той, хто навчав людей, як здобути надлишки, найменше думав про те, щоб вони ними скористались на свій розсуд. Адже безпосередній виробник продукту не мав достатніх можливостей для його реалізації (продажу) – майже увесь його час був зайнятий процесом виробництва.

Натомість створювались необхідні умови для існування спеціального прошарку суспільства, яке б паразитувало на продуценті матеріальних благ. На мисливцеві, як бачимо, довго не попаразитуєш – він одразу вживав те, що добував , а відібрати здобич силою було небезпечно для життя – у давні часи всі чоловіки володіли особистою зброєю. Отже, слід було поставити людину в залежність від низки господарських і кліматичних факторів так, щоб їй ніколи було підвести голову, та розпочати процес формування відповідних контрольно-наглядових структур, відомих сьогодні під назвою держава . Сприятливі кліматичні умови, які на той час склались на Близькому Сході, стали вирішальним моментом для проведення необхідних господарсько-організаційних змін. Не виключено, що для цього скористалися знаннями генетики селекції рослин, які могли залишитись від попередньої цивілізації.

Є підстави вважати, що цивілізація існувала не в Атлантичному океані, а на півдні Червоного моря . За часів останнього льодовикового періоду Червоне та Чорне моря були невеликими (відносно сучасних меж) прісноводними озерами, узбережжя яких були достатньо заселеними та вкритими рослинністю. Після скресання великих мас криги на півночі надлишок води залив великі території, зруйнував перешийки, що відділяли ці озера від океанів, затопивши території, де до того проживали люди. Відгомін цих подій - у біблійних згадках про Великий потоп. Велика кількість сірководню, що її має Чорне море, своїм походженням завдячує саме розкладанню значної кількості органічних речовин, що раптово опинилися під водою. Така сама ситуація і в Червоному морі.

У шумерській міфології згадуються якісь загадкові мореплавці, які свого часу мали культурний вплив на перших шумерів і передували їм у Месопотамії. Цілком імовірно, що йдеться про “атлантів”, які у допотопні часи мешкали на узбережжі Африканського Рогу (території сучасних Ефіопії й Сомалі) та півдня Аравійського півострова. На близькість до цього регіону вказують знахідки у долині Нілу та в Палестині перших у світі зернотерок, датованих XIV та XVI тисячоліттям до н. е. Самі єгиптяни вважали себе вихідцями з давньої країни Пунт, яка була десь на узбережжі Червоного моря, а єгипетські майстри одного з перших у світі годинників довгий час виходили зі співвідношення найкоротшого й найдовшого днів у році як 14:12. Шляхом нескладного підрахунку виявили, що таке співвідношення відповідає географічному розташуванню південного узбережжя Червоного моря, якраз там, де є великі мілини, тобто території, затоплені внаслідок розливу вод наприкінці останнього льодовикового періоду...

Звісно, з погляду сьогодення складно примиритися з думкою, що людство могло піти іншим шляхом. Стереотип переваги землеробства над мисливством та скотарством став невід'ємною частиною нашого світогляду. Але якщо уявити себе на місці людини, яка має зробити вибір між необхідністю час від часу йти на промисел дичини або щоденно працювати на полі під палючим сонцем, то висновок напрошується сам. Землеробство було більш прогресивним способом господарювання, ніж мисливство, оскільки сприяло подальшому розвитку продуктивних відносин, цілком закономірно стаючи передумовою до виникнення цивілізації. Але якої? Якщо спробувати відповісти на запитання, що таке рушій прогресу, то неодмінно пригадається фраза класика політекономії, яка не втратила своєї актуальності й дотепер: “Огидна зажерливість була рушійною силою цивілізації з її першого до сьогоднішнього дня; багатство, ще раз багатство і втретє багатство... було її єдиною, визначальною метою” [72; 134–135]. Тобто цивілізація, у якій ми з вами живемо, створювалась “під когось”, з метою забезпечення безбідного існування певної групи людей за рахунок усіх інших.

На користь такого висновку свідчить той факт, що на території України землеробство довгий час не сприяло появі класичного типу цивілізації, який виник у Єгипті та на Близькому Сході. Надлишки, що утворювалися внаслідок праці хлібороба, надходили у резервний фонд громад і використовувались за загальною потребою у разі стихійного лиха, неврожаю або з культовою метою. Така політика щодо накопичення матеріальних статків була зумовлена інтересами загалу, а не купки пройдисвітів, яка цим загалом керувала для забезпечення лише своїх потреб. Звичаєві норми, основа яких виникла ще наприкінці палеоліту, довгий час перешкоджали формуванню паразитарної філософії та хижацькому поділу суспільства на антагоністичні класи. Це давало змогу використовувати нові форми господарювання, які запозичалися з Півдня, для забезпечення прогресу суспільства в інтересах самого виробника матеріальних благ.