Розділ 2. Світанок Білої раси

Близько десяти тисяч років тому, як стверджує сучасна наука, Балтія та всі території на північ від неї були сховані під гігантською товщею льоду завтовшки в кілометр, яка відгороджувала узбережжя Фінської затоки від Світового океану потужною греблею, утворюючи в районі Данії та Південної Швеції величезну прісноводну водойму. Від крижаних стін, що її оточували, періодично відколювалися айсберги, які плавали цим внутрішнім льодовиковим озером, рівень якого був на 30 метрів вищим від рівня Світового океану . Дослідники називають цей період історії людства Великим зледенінням Північної півкулі, яке розпочалося в Європі кілька мільйонів років тому і закінчилось у ІХ тис. до н. е. У вологі й холодні періоди льодовик просувався далеко на південь, а в теплі та сухі – відступав у північному напрямку. Окремі так і період и могли тривати по кілька десятків тисяч років. Щось на зразок того, якби Антарктида раптово перемістилася з Південної до Північної півкулі (до речі, так воно й могло бути, оскільки є відомості, що в Антарктиді під кілометровою товщею льоду знайдено рослинність і рештки тварин).

Тіло льодовика накопичувало значні маси води. До того ж кригою на той час було вкрито близько 30 % земної поверхні (для порівняння: зараз льодовики займають лише 10 % усієї площі Землі). Внаслідок цього під час найбільшого похолодання рівень Світового океану був на 130 метрів нижчим від теперішнього. Не існувало багатьох відомих морів, зокрема, Азовського, а Чорне було прісноводним озером, рівень води й солоності в якому постійно коливався залежно від припливу води з Середземного моря, що сполучалося з океаном. Загалом, у Північній півкулі в ті часи було значно холодніше, аніж тепер, адже моря та океани до 45 о північної широти вкрилися кригою: Атлантичний – до північного узбережжя Іспанії, Тихий – до Японії. Кліматичні пояси були неначе зсунуті в напрямку екватора. Безкраї низини від Англії до Верхньої Волги, що межували з льодовиком, займали сухі трав'янисті степи з холодним, різко континентальним кліматом.

У тваринному світі льодовикового періоду панівне становище поруч із мамонтом займав північний олень – головна мисливська здобич населення прильодовикової Європи. Широке застосування первісним людством у ті часи кам'яних знарядь праці та озброєння дало підстави археологам назвати льодовиковий період в історії Землі давнім кам'яним віком , або палеолітом. Останній поділяють на два основні періоди: ранній (близько 3 млн – 40 тис. років тому) та пізній (40–10 тис. років тому). На початок пізнього палеоліту первісна людина повністю набула рис відомого нам Homo Sapiens. За цих часів, також говорить наука, починають утворюватися людські раси – великі групи людей, що відрізнялися одна від одної низкою антропологічних ознак. Учені (Г. Дебець, 1958) розрізняють три головні раси людства : австралоїдну (екваторіальну), або Чорну, монголоїдну (азіатсько-американську), або Жовту, і європеоїдну, або Білу расу.

У пізньому палеоліті територію Європи заселяло два основні типи Homo Sapiens: корінні європеоїди, яких ще називають кроманьйонцями (за назвою печери, де їх уперше виявили, що знаходилася поблизу французького містечка Ла Кро-Маньйон у Франції) – безпосередні предки всіх сучасних європейських народів; та люди з характерними ознаками негроїдної раси, визначені за парними похованнями в гроті Грімальді (Італія), за що вони отримали назву грімальдійців. Антропологічними ознаками кроманьйонців були високий зріст, широкі плечі, достатньо великий, подовжений череп, широке й коротке обличчя та орлиний ніс, що помітно видавався вперед. Представники цієї раси мешкали переважно на територіях, які безпосередньо межували з льодовиком, тобто у Західній та Центральній Європі. Території Балкан, Малої Азії, узбережжя Середземного та, частково, Чорного морів займали грімальдійці, які, порівняно зі своїми північними сусідами, вирізнялися відносно малим зростом (155 – 160 см), широким коротким носом та дещо звуженим черепом.

Спосіб життя, який вело населення прильодовикових районів, значною мірою відрізнявся від способу життя тих, хто жив у тепліших південних областях. Люди Півдня були на той час більш рухливі за людей Півночі, яким холод заважав робити далекі переходи. Мешканці Півдня не мали постійних жител та стійбищ, у яких перебували довгі зимові ночі прильодовикові мисливці. За таких умов життя, у грімальдійців не було часу розвивати художню обробку кістки та інше мистецтво, що потребувало довгого й відносно спокійного перебування на одному місці. Це підтверджують і археологічні дослідження численних стоянок кроманьйонців у палеоліті – Кирилівська у Києві, Межиріцька на Черкащині, Гінці на Полтавщині, Мізин у Подесенні тощо. На останній, зокрема, було знайдено чудово орнаментований браслет із так званим меандровим орнаментом – переконливим доказом того, що відомий грецький символ “хвилі, що біжить” зародився саме на території палеолітичної України близько 20 тисяч років тому. Можливо, саме тому у населення Півночі першим почав формуватися відповідний світогляд, пов'язаний і з розвитком деталізації предметів світосприйняття та їх осмислення, що надалі виявилось у схильності європейців до розвитку наук та іншої діяльності, що потребувала високої кваліфікації, здобути яку можна було лише шляхом тривалого й копіткого навчання .

На території України кроманьйонці епохи пізнього палеоліту (так званого алереду) представлені, передовсім, племенами свідерської та сусідньої красносільської культур (див. карту 1), що мешкали від басейну річки Прип'ять до самої межі льодовика, яка проходила вище від міста Гродно в Білорусі. На захід від них проживали інші кроманьйонські племена культур лінгбі та аренсбург . На південний схід від них, від Сули до Південного Бугу мешкали племена анетівської культури. Далі, у Надпоріжжі та Сіверському Донці виявлено людність, що залишила пам'ятки осокорівської палеолітичної культури, яку з достатньою певністю не можемо віднести до жодного з описаних расових типів . Через недостатнє вивчення антропологічних матеріалів (доби алереду) можемо лише припустити, що до східного типу грімальдійців могли належати племена, які залишили пам'ятки культури Вишенне та Шан-Коба у Криму, з огляду на їхній розвиток у наступну, мезолітичну, добу, про що йтиметься далі.

Раптова і глобальна зміна клімату на планеті у ІХ – Х тис. до н. е. призвела до різкого потепління в Північній півкулі та зникнення льодового покриву. Існує гіпотеза російських учених В. А. Обручева та Є. М. Хагемейстера, за якою це могло статися в результаті опускання значної частини суші в океані між Європою та Америкою (так званої Атлантиди, описаної у діалогах Платона “Тімей” та “Критій”), що дало змогу теплим водам Гольфстріму спрямувати свою могутню течію на північ, завершуючи льодовиковий період в історії нашої планети .

Цілком імовірно також, що зміну клімату спричинило переміщення полюсів Землі, що могло статися в результаті падіння якогось величезного небесного тіла на кшталт метеориту або комети . Але так чи інакше, під дією теплих вод Гольфстріму чи прямовисних променів Сонця льодовик почав швидко танути, розмиваючи основу крижаної греблі, що відокремлювала Балтійське льодовикове озеро від Світового океану, яка, зрештою, зруйнувалась . Учені підрахували, що це сталось у 8213 році до н. е. поблизу гори Білінген у Центральній Швеції. За один рік рівень вод Балтії падає на 30 метрів, опускаючись до рівня вод Світового океану. Білінгенська катастрофа знаменувала кінець льодовикової доби в історії Землі й людства та дала відлік формуванню сучасного природно-кліматичного періоду – голоцену.

Першою історико-археологічною епохою цього періоду був мезоліт, або середній кам'яний вік, який тривав з ІХ до VI тис. до н. е. (тут і далі дати епох подаються за Д. Я. Телегіним). Швидке танення потужних льодових мас спричинило те, що велика площа ландшафту спочатку набула вигляду не земної, а водної поверхні з численними островами. Поступово змінювалась фауна. Тварин льодовикового періоду (північний олень, мамонт, шерстистий носоріг) змінили представники “голоценової” фауни – дикий кінь, бик-тур, благородний олень, кабан тощо. Вимирання великих, повільних у рухах звірів та необхідність полювання на швидких полохливих тварин і птахів призвели до швидкого розповсюдження нового мисливського спорядження – лука та стріл. А величезні обшири досить теплої води та наявність у них значної кількості різноманітної живності сприяли розвитку другого за своїм значенням для людей цієї доби виду промислу – риболовлі . Зволоження та значне потепління клімату внаслідок деградації скандинавського льодовика обумовили заболочення й заростання холодних тундростепів лісами, внаслідок чого єдина прильодовикова тундростепова зона розпалася на три: тундрову, лісову та степову. Вони разом із своїм тваринним та рослинним світом стали природничим підґрунтям основних видів мезолітичного мисливського господарства .

Первісне населення доби раннього мезоліту, яке мешкало у відносно теплих районах Середземномор'я, Передньої Азії та Півночі Африки мало невисокий зріст, темне волосся та смагляву шкіру. Також цим людям були властиві тонкі риси обличчя, рівний тонкий ніс та великі очі. Антропологи відносять це населення до так званої древньої середземноморської раси . Напевно, це були нащадки населення грімальдійського типу, які мешкали навколо Середземного моря та на дотичних до нього територіях, що разом із місцевим компонентом утворили цю расу. Північ Європи була, як і раніше, заселена пізньокроманьйонським етнічним субстратом, що швидко розвивався, обживаючи нові, звільнені від криги обшири.

Різке пом'якшення клімату обумовило кардинальну зміну природного середовища, відкрило нові простори для проживання та дало суттєвий поштовх подальшому розвитку форм первісного суспільства. Якщо раніше, за палеоліту, можна було з певною умовністю говорити про наявність розвинутих форм суспільної організації, то тепер, у мезоліті, коли більша частина суходолу набула надзвичайно сприятливих рис, люди почали активно об'єднуватись у такі загальновідомі нині спілки, як парна сім'я та рід, з метою ведення господарства й успадковування дітьми частини продукту та знарядь праці, здобутих батьками. Це, натомість, сприяло розвитку усвідомлення приналежності до певної соціальної організації, хоч і на досить примітивному рівні, а водночас і власної окремішності, автентичності, або автохтонності, як кажуть науковці.

На території України мезолітичні племена розселялися переважно по басейнах річок, особливо в їхніх гирлах, де були оптимальні умови для мисливства й рибальства (карти 2 та 3). Одним із найпридатніших з цього погляду районів Подніпров'я була зона порогів з прилеглими областями Лівобережжя, де вперше виявили рештки людей середземноморської раси. Судячи з усього, ця раса домінувала на півдні України майже до кінця мезоліту, тобто з ІХ до VІІ тис. до н. е. До неї (з певною ймовірністю, звичайно) можна віднести населення царинсько-рогаликської культурної спільності, білоліської культури та згаданих нами культури Вишенне та Шан-Коба у Криму. У середині мезоліту з'являються пам'ятки кукрекської культурної спільності, які розповсюджуються майже на всю степову зону. Однією з головних пам'яток цієї зони епохи пізнього палеоліту та мезоліту є Кам'яна Могила – нагромадження брил піщанику на річці Молочній біля Мелітополя, де російський археолог А. Г. Кіфішин знайшов протошумерські письмена. Оскільки основною археологічною відповідністю племенам, які б могли їх залишити, могла бути лише кукрекська культура, можна зробити висновок про її можливу приналежність до ареалу північного розповсюдження першопредків шумерів.

Поселення північних європеоїдів, що виникли на антропологічній основі пізніх кроманьйонців, зосереджувались у мезоліті на території сучасного Полісся. Вони були представлені племенами свідерської та красносільської культур. На території Львівщини останні контактували з племенами сусідньої молодовської культури Прикарпаття. Російський лінгвіст М. Д. Андрєєв припускає , що цей регіон за часів пізнього палеоліту став прабатьківщиною формування перших індоєвропейців, точніше їх антропологічної праоснови – східних кроманьйонців, які, контактуючи з різними етнічними групами, що постійно прибували, утворили добре відоме нам сьогодні мовне розмаїття індоєвропейської сім'ї народів.

Розподіл мисливських та рибальських угідь спричинив перші сутички між обома расами, які археологи зафіксували, досліджуючи давні могильники, розташовані поблизу сіл Волоське та Василівка у Надпоріжжі (карта 3). У першому з них виявлено кістяки людей середземноморського походження, у яких стриміли вістря крем'яних стріл. Помічено, що при ударі об тверду кістку кам'яне вістря дробилося на маленькі луски , що свідчить про велику ударну силу стріли, а також досконалу, як на той час, техніку її метання. Другий, Василівський могильник знаходиться трохи нижче по Дніпру і датується часом дещо пізнішим за Волоський. У Василівському могильнику знайдено поховання представників північного східно-кроманьйонського населення, які вступали в сутички з “середземноморцями”, а також людей метисованого типу, що поєднував у собі характерні особливості обох рас .

З огляду на це дослідники роблять висновок, що у ІХ–VІ тис. до н. е. у степовій частині України відбувався тисячолітній процес змішування різних антропологічних груп первісного населення. На початку мезоліту переважав вузьколиций Волоський тип, що мав південне, середземноморсько-передньоазійське походження. Дещо пізніше тут, на базі східно-кроманьйонського типу склався місцевий Василівський тип , що мав широке обличчя, властиве кроманьйонцям, тонший ніс і відкриті очі, характерні людям Півдня.

Отже, до кінця мезоліту майже на всій території України, окрім південно-степових приморських районів, внаслідок поступового витіснення представників середземноморської раси та часткової асиміляції з ними, складається цілком однорідне населення безпосередніх нащадків східних кроманьйонців – пращурів майбутніх індоєвропейських народів.

Запорукою успішного існування й життєвого розвитку первісних людей, які жили в умовах мисливського суспільства за доби мезоліту, була тісна економічна спілка чоловіка та жінки, яка укладалась з метою постійного взаємообміну продуктами праці. Відтак, у IX–VIII тис. до н.е. на території України утверджується парна сім'я як рівноправний союз чоловіка й жінки для спільного ведення господарства, взаємодопомоги та продовження роду. Сім'я певний час могла вести господарство самостійно, мешкаючи в окремому житлі й добуваючи їжу, незалежно від інших споріднених з нею родин. Однак повна економічна незалежність окремих сімей була неможлива через недостатній рівень самозабезпечення. Це змушувало їх об'єднуватись між собою для колективного ведення господарства.

Тому досить швидко основою соціального устрою мисливців мезоліту стає первісна громада – виробничий та соціально-побутовий колектив споріднених сімей, який природно склався внаслідок соціальної адаптації до умов навколишнього середовища як форма організації спільного господарювання, що має власні органи самоуправління, норми споживання, розподілу та взаємин у виробничій, побутовій та соціальній сферах. Інколи до громади могла приєднатись людина, яка не була пов'язана з нею родинними зв'язками, якщо вона виконувала суспільно корисну роботу відповідну до її статі та віку.

Громада була єдино можливою формою організації первісних людей у тодішніх непевних умовах. Забити звіра міг і один вправний мисливець, однак, щоб оббілувати та донести здобич до житла, він потребував допомоги. Цей простий приклад доводить необхідність поєднання (або кооперації ) спільних зусиль групи осіб для досягнення певного результату швидше та якісніше , ніж би це могла зробити одна особа. Розуміння цього простого правила й примушувало людей того часу об'єднуватись у групи з метою забезпечення виживання шляхом організації спільного господарювання та самозахисту від зовнішніх деструктивних чинників.

Спочатку мезолітичні сім'ї жили в окремих житлах, вели власне господарство, займались індивідуальним полюванням на оленів та іншу здобич. Але під час великих сезонних гонів-полювань кілька споріднених сімей об'єднувалися з метою підвищення ефективності своїх дій та полегшення створення запасів м'яса до початку нової міграції оленів. Часто успішне полювання потребувало спільних та скоординованих зусиль не лише всієї громади, а й сусідніх поселень. У разі вдалого полювання мисливські роди жили єдиним селищем протягом тривалого часу (частіше взимку), харчуючись попередньо заготовленим м'ясом. Коли його запаси вичерпувалися, селище могло розпастися на окремі сім'ї або групи сімей, які самостійно пересувалися в пошуках їжі. Так могло тривати до нових гонів чи доти, доки не виникала потреба знову об'єднатися . Отже, в умовах рухливого способу життя мезолітичні спілки мисливців, з одного боку, могли легко розпадатися, а з іншого – несподівано формуватися із залишків зруйнованих громад.

Громада, дотримуючись принципу рівного забезпечення продуктами полювання за спільної власності на здобич усіх мешканців поселення насамперед керувалася жорсткими потребами життєвої необхідності того часу. Тому, наприклад, у надзвичайних обставинах останні запаси продуктів отримували передусім праце- та боєздатні члени громади, від яких залежало виживання всього колективу. Усі інші його члени, як утриманці, задовольнялися незначною кількістю харчів або й зовсім могли якийсь час голодувати .

Згодом у первісних колективах почали вирізнятися особи з особливими здібностями, яких не було в інших членів колективу, наприклад, яким найбільше щастило на полюванні, майстри з обробки каменю чи кістки, вольові лідери, знавці різноманітних методів лікування, оповідачі громадських переказів. Становлячи природний аавнгард соціального організму прагромади, вони не мали при цьому помітних економічних переваг. Користуючись повагою й авторитетом серед одноплемінників, вони навіть не брали участі в розподілі здобутої ними продукції, а тим більше не користувались правом отримання найкращої частини здобичі – вона розподілялась завжди рівномірно .

Перші керівники первісних громад епохи мезоліту не були вождями в загальноприйнятому розумінні цього слова. Вони не мали постійної влади, не користувались спеціально встановленими для них привілеями, не мали переваг при розподілі їжі та майже не керували господарською діяльністю й суспільним життям тією мірою, як ми це зараз розуміємо. І все-таки незважаючи на відсутність формалізованого інституту влади, у давньому суспільстві не панувала анархія. Існували суворі системи норм та правил – звичаї, які регламентували майже всі взаємини між людьми всередині громади і до певної межі стимулювали людей. Особи, які епізодично очолювали первісні колективи, переважно керували військовими діями й пересуванням прагромади з місця на місце в пошуках їжі. Це були люди найбільш придатні для орієнтації колективу в навколишньому просторі . Їхня роль зводилась до координації зусиль усього гурту та адміністрації. В умовах зовнішньої загрози сусідні громади об'єднувались під керівництвом найхоробрішого та найздібнішого воїна, але тільки-но небезпека зникала, це тимчасове об'єднання розпадалось .

Слід сказати, що механізм, за яким колектив в Україні, за Звичаєм, обирав собі ватажка, був надзвичайно простим, природним, людським і через це дуже ефективним. Відомо, що люди неоднакові за своїми психофізіологічними особливостями. Одні добре виконують роботу, яка потребує великої зосередженості на деталях та багато часу, інші чудово орієнтуються у швидкоплинній обстановці, блискавично, а головне, адекватно реагують на будь-які зміни в розвитку ситуації. Перших знаменитий психолог К. Г. Юнг назвав інтровертами, а других - екстравертами.

Нескладно помітити, що зі справою керування колективом найкраще впорається екстраверт, тоді як інтроверт може бути вмілим ремісником, риболовом, митцем, зрештою, служителем культу. Отже, всередині громади здійснювався природний розподіл обов'язків між усіма членами з урахуванням психологічних особливостей кожного, щоб усі почувалися потрібними й займалися своїми природними заняттями - тим, до чого покликані від народження. У цьому й полягає один із основних секретів успіху звичаєвого колективу, його головна перевага над волюнтаристично-примусовим, панівним у сучасній державі – адже, почуваючись на своєму місці, людина завжди буде задоволеною своїм життям і, відповідно, працюватиме з радістю, приносячи користь собі та іншим.

Більшість громад первісних мисливців та збирачів доби мезоліту складалися переважно зі споріднених сімей, між членами яких шлюби були суворо заборонені. Для продовження роду таке суспільство мало контактувати з сусідами, щоб мати змогу укладати шлюби поза своїми кровними родичами. Так утворились групи громад, об'єднаних шлюбними стосунками, які називаються племенами. До того ж зростання чисельності членів громади передбачало її поділ – відокремлення молодих сімей і заселення ними вільних територій. Поряд із необхідністю обміну шлюбними партнерами, об'єднанню окремих громад у плем'я сприяли звичаї запрошувати сусідів для збирання плодів, риболовлі та колективного полювання на території, які контролювала інша громада. За родового (звичаєвого) ладу член одного колективу користувався правом полювання на угіддях сусідів, якщо звідти родом була його мати або жінка. Водночас він був зобов'язаний допомагати найближчим родичам із сусідньої громади.

Внаслідок тісних контактів людей, які становили плем'я, всередині нього сформувався єдиний мовний діалект, визначалася племінна територія, а згодом - й усвідомлення приналежності до певного об'єднання, а також з'явилася його самоназва. Згодом плем'я ставало носієм власної культурної традиції, яка існувала й передавалася з покоління в покоління доти, доки існував сам колектив.

Стабілізація кліматичного режиму в Україні в середині мезоліту та постійні мандрівки степових мешканців сприяли консолідації населення загалом та налагодженню взаємовигідних контактів між різними громадами-племенами. Однокультурні спільності почали утворювати окремі праетнічні угрупування, які до кінця мезолітичної епохи остаточно оформилися в окремі етноси, або народності . Фахівці визначають їх як стійку сукупність людей, яка історично склалась на певній території та має спільні мовні й культурні особливості, члени якої усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень, що фіксується в самоназві етносу .

Г Е О Г Р А Ф І Ч Н І   К А Р Т И

I – кордони України
II – ріки
III – пам'ятки культури Вишенне
IV – культура Шан-КобаV – Осокорівська культура
VI – Анетівська культура
VII – Красносільська культура
VIII –Свідерська культура

I – кордони України
II – ріки
ІІІ – пам'ятки Царинсько-рогаликської культурної спільності
IV – Молодовська культура
V – культура Сюрень 2
VI – Свідерська культура
VII – Білоліська культура
VIII – Красносільська культура
IX, Х – Анетівська культура
XI – культура Вишенне
XII – культура Шан-Коба
XIII – Зимовниківська культура

I – кордони України
II – ріки
ІІІ, XIV – пам'ятки Кудлаївської культури
IV, VII, VIII – культура Шан-Коба
V – Кливська культура
VI – Гірнокримська культура
IX – Шпанська культура
Х – Пісочнорівська культура
XI – Василівський та Волоський могильники
XII – Зимовниківська культура
XIII – Молодовська культура
XV – Кукрекська культура
XVI – пам'ятки типу Мін'ївський Яр
XVII – пам'ятки Царинсько-рогаликської культурної спільності
XVIII – Свідерська культура (пізній етап)
XIX – пам'ятки типу Врублівці

© О. Косуха 2008
Всі права застережено. Будь-яке використання матеріалу можливе тільки з посиланням на spas.net.ua