Євген Костюк

Основою існування нації є кровно-духовний зв'язок між поколіннями: між мертвими, живими та ненародженими. Лише пам'ятаючи про свою героїчну та трагічну історію, ми можемо вистояти у випробуваннях і ще сильнішими продовжувати свій шлях. Історія нашої нації має величезну кількість яскравих прикладів героїки, честі, звитяги, жертовності, любові до свого народу та ненависті до його ворогів. У свою чергу, Київщина вписала чимало яскравих сторінок у літопис української звитяги.
Так, козаки Березанської сотні Переяславського полку вкрили себе славою під час героїчних визвольних змагань під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Славні сини Березанщини відзначилися під час облоги Кам'янець-Подільської фортеці, у звільненні Львова, у битві під Батогом. Козаки-березанці були вірними соратниками гетьмана Івана Виговського у його боротьбі проти московітів і їх місцевих посіпак, боролися проти турецько-татарських загарбників, підтримували боротьбу за соборну Українську державу під стягами гетьмана Петра Дорошенка. Мешканці Березані мають пам'ятати про давню козацьку славу та бути гідними своїх величних пращурів.
Із Білоцерківщини походять славні воєначальники та дипломати Богдана Хмельницького – полковник Іван Гиря, Яків Кліша, Семен Половець, Іван Кравченко, інші славні полководці, сотні простих козаків, селян і городян, які повстали проти національного та соціального гноблення. Під час Визвольних змагань землі Білоцерківщини опинилися у вирі боротьби між повстанськими загонами отамана Зеленого (підсиленими військами полковника армії УНР Володимира Сальського) та більшовицькими ордами. 25 серпня 1919 року "червоні" війська були вщент розбиті, а народні месники під проводом Зеленого та Сальського вступили до Білої Церкви. Хоча згодом українське військо змушене було відступити, наші герої довели спроможність відстояти свою рідну землю та чинити запеклий спротив ворожим зазіханням на неї.
Епіцентром визвольних змагань мешканців Богуславщини було селище Медвин. Саме тут у квітні 1919 р. була створена "Самостійна Медвинська республіка" під керівництвом Коломійця та Пирхавки. Повстанці рішуче виступили проти більшовицького ладу. Також до організації Медвинського повстання долучилися Іван Плаксун, Тимофій Хижняк, Омелько Радчук, Хома Сидоренко, Микита Сидоренко, Микола Василенко, сотник Дніпровий, сліпий бандурист Антон Петюх. Повсталими проти тиранічного більшовицького ладу селянами був захоплений Богуслав. Загін повстанців нараховував кілька тисяч чоловік. Майже щодня кількасот більшовиків з кулеметами наступали на село. Повстанська розвідка вчасно повідомляла про це, у церквах били в дзвони, селяни кидали роботу й бігли боронитися, переважно з косами й вилами. Селяни героїчно захищали своє село від місцевих більшовицьких груп, лише кадрова дивізія зламала опір селян і оволоділа селом.
Під час Визвольних змагань козаки та старшини Вороньківської сотні Переяславського полку під проводом отамана Івана Черпака-Штурби стали на захист рідної землі від російських окупантів. Багато козаків полягло в боротьбі з більшовиками на річці Трубіж неподалік Баришівки 4 лютого 1919 року. Більшовицька влада почала нещадно грабувати бориспільців. "Продотряди" налітали на садиби і забирали все, що потрапляло під руку: майно, хліб, фураж, а ще вимагали, аби їх частували, напували і годували коней. Це обурило жителів міста, в Борисполі було створено підпільний комітет самооборони, керівники якого Сіренко, Семенко, Чепілко, та Литовка підняли повстання проти більшовицької влади, залучивши до нього мешканців Борисполя та навколишніх сіл. Жорстокі бої точилися під селом Яцютовка (зараз Чапаєва). Біля Коломичівки бориспільці тримали оборону два дні. Одночасно відбувалися повстання у Требухові та Зазим'ї. Більшовики вже раніше палили ці села, тому їхні мешканці були сповнені рішучості вигнати більшовиків із Бориспільщини , покласти край ворожому свавіллю, грабіжництву та терору. Попри те, що повстанці загинули в нерівній боротьбі, вони явили своїми діями переконливий приклад героїзму та жертовності.
Пам'ятає своїх героїв і Бородянщина . Так, отаман Сірко, колишній старшина українського війська на чолі загону у 500 бійців за підтримки селян Чорнобиля, Хатного, Бобра, Василівки, Обухівки, Іванівки, Коровичів, Кухарів і Шибеного рішуче протидіяв більшовицькій окупації нашого рідного краю. Після запеклого бою повстанці визволили від більшовиків Бородянку, винищили чекістів-карателів, які безчинствували на Бородянщині, ліквідуючи катів українського народу цілими підрозділами. У 1918 році край мужньо захищав від ворогів Ілля Унятовський, який діяв під псевдонімом "Ґонта". Народився він у старовинному селі Бабинці, що за 15 верст на схід від Бородянки. Воював під командою Орлика і Струка, очолював штаб 1-го партизанського загону ім. С. В. Петлюри, а у 1921 році керував партизанського загону імені Симона Петлюри. Громити окупантів йому допомагав Антон Рибка, ім'я якого з жахом та ненавистю згадували "продармійці" – грабіжники зі спеціальних більшовицьких загонів, які нещадно викачували хліб з українських сіл, прирікаючи їх мешканців на голод. Імена цих героїв і зараз залишаються у пам'яті мешканців краю – імена героїв, імена захисників рідної землі.
Визвольні змагання для мешканців Боярки – це не сухий перелік дат і фактів, а літопис звитяги так жертовності. Так, у бій проти більшовицьких окупантів славних синів Боярки та навколишніх сіл вели отаман Цвітковський, Платон Слуцький і Микола Василенко. Цвітковський сформував із наших земляків окремий Боярський полк, який добряче дошкуляв червоним загарбникам. На боротьбу наших земляків надихав сліпий бандурист Антон Петюх. Хоча отаман Цвітковський був розстріляний катами-чекістами, загинув у бою з ними Антон Петюх, пам'ять про героїв живе і надалі житиме у наших серцях.
Мешканці Броварів і Броварського району мають безпосереднє відношення до української героїки 1917–1920 років: саме їхні діди та прадіди були на передньому краї безкомпромісної боротьби з більшовицьким окупаційним режимом. Третій прихід більшовиків в Україну викликав цілу низку повстань на Броварщині навесні 1920 року. Так, у боротьбі з ворогами української нації та держави вкрили себе немеркнучою славою мешканці села Зазим'я. Обурені свавіллям червоноармійського гарнізону, який стояв у селі, постійними грабунками та знущанням над мирним населенням, селяни повстали проти червоних гнобителів. Повстанський штаб очолив Іван Радченко, йому допомагали Григорій Суботовський і Кузьма Щиголь. Повсталі селяни знищили ряд червоноармійських загонів, успіхи народних месників надихнули на повстання мешканців сіл Літківки, Соболівки, Требухова, міста Борисполя. Броварчани героїчно билися з більшовицькими військами у лавах армії Української Народної Республіки, брали участь у повстаннях 1920-х років.
Васильківщина вписала свою яскраву сторінку у національно-визвольні змагання українців, у боротьбу за соціальну справедливість. Так, саме мешканці Васильківщини стали рушієм масовий селянського рух у Київській губернії в 1855, спрямованого проти національної і соціальної політики російського уряду в Україні – так званої "Київської козаччини". Очолили масовий народний рух брати Бернадські, Гайденко та Швайка. Почавшись на Васильківщині, "Київська козаччина" перекинулася на більшу частину Наддніпрянщини. На придушення повстанського руху російський уряд кинув регулярні війська. У ряді сіл сталися криваві сутички селян з окупаційною армією. Виникнувши на соціальному ґрунті, "Київська козаччина" поступово набула і рис національно-визвольного руху, що вилилося у бажання відновити козацтво як суспільний стан і військове формування. У часи Визвольних змагань 1917–21 років на Васильківщині отаман Марко Шляховий утворив "Другу Київську повстанську дивізію", яка рішуче стала у бій із більшовицькими окупантами. Мешканці Васильківщини також завзято боронили рідний край під проводом отаманів Зеленого, Струка та Мордалевича, які знищили не одну тисячу червоних загарбників.
Мешканці Вишгороду та Вишгородщини завжди рішуче ставали на бій із ворогами. Так, село Нові Петрівці стало центром підготовки до широкомасштабної операції по захопленню Києва, яка розпочалась у березні 1919 р. Її організаторами були отамани Струк, Батрак і Зелений. Саме отаман Батрак керував повстанськими загонами Вишгородчини. З Нових Петрівець були послані делегати у Вишгород, Лютіж, Гостомель і Старосілля. У селах були розклеєні прокламації із закликом "Геть комісарів з України!". З метою запобігти виступу патріотів більшовики вислав 8 квітня у район Вишгорода – Нових Петрівців кінний загін чекістів. Він був розбитий повстанцями, а командир чекістського батальйону Фінкельштейн – убитий. Того ж дня Повстанський штаб оголосив мобілізацію чоловічого населення на боротьбу проти більшовиків. Нові Петрівці перетворились на військовий табір, до якого прибували озброєні селяни з навколишніх сіл. Обороною села керували жителі Вишгорода брати Литвиненки, В.Дорошенко, С.Шкільний і С.Тищенко. 9 квітня під Вишгород підпливли три броньовані катери, висадили десант, який повів наступ на Вишгород. Десант був розгромлений. Успішний бій під Вишгородом додав ще більше впевненості повстанцям і було вирішено наступати на Київ. Отаман Батрак провів мобілізацію селянства у Васильківському повіті, розстріляв ревком, розгромив караульний полк та вийшов у район Боярки, звідки повів наступ на Київ. Жорстокі бої точилися цілий день, лише під натиском переважаючих у багато разів сил ворога повстанці змушені були відступити, але, перегрупувавши сили, під проводом отамана Струка вони ще довго чинили опір окупаційній більшовицькій владі.
Жителі Володарщини брали активну участь у Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. Володарка, яка вважалася "гніздом характерників", була одним із центрів визвольного руху на Київщині. Саме Володарка, Березна, Біліївка й Антонів сформували полк козаків і обоз для армії Хмельницького. Під керівництвом полковника Михайла Громики сини Володарщини відзначилися у багатьох битвах Визвольної війни. Володарці взяли участь і у повстанні під проводом Семена Палія. У 1751 році Володарщина була охоплена гайдамацьким рухом, а в 1768 році – Коліївщиною. Загін повстанців, очолюваний Павлом Тараном, захопив Володарку. Саме з подіями гайдамаччини пов'язана і назва балки біля села Рогізни, яку в народі звуть "Гайдамацьким яром".
Мешканці Гостомеля та навколишніх сіл зробили свій вклад у справу визволення України, у захист її державності. Перебуваючи у складі повстанських загонів, гостомельці чинили напад на грабіжницькі загони "продармійців", які забирали у голодних селян останній шматок хліба, карали чекістських бузувірів. Повстанці Гостомеля під проводом отаманів Волощенка та Левченка добре запам'яталися північним зайдам, які не очікували такого затятого опору. Вони стикнулися з твердим наміром гостомельців захищати своє місто, свою рідну землю.
Згурівщина має давні традиції героїчної боротьби за національне визволення та здобуття державності. Так, саме місто Згурівка було назване на честь Тимофія Згури – вірного соратника гетьмана Івана Мазепи у його боротьби проти московського хижака. Будучи дипломатом, Згура доклав значних зусиль для пошуку Україною союзників у боротьбі проти ворогів. У селі Турівка на Згурівщині народився батько українського націоналізму Микола Міхновський – автор славнозвісної праці "Самостійна Україна", творець перших націоналістичних політичних партій в Україні. Пам'ять про славетного земляка неодмінно повинна надихнути згурівчан на нові перемоги.
Іванківці мають чим пишатися: вони були на передньому краї боротьби під час всіх змагань за волю України, за соціальну та національну справедливість. Жителі Іванкова брали участь у Визвольній війні українського народу 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького. Багато з них у складі Київського полку захищали північно-західні кордони України від нападів шляхти. Місцеве населення активно підтримувало повстання селян і козаків проти польської шляхти, що у 1664-1665 роках охопило Правобережну Україну. В Іванкові повстанці розгромили шляхетський маєток. У 1921 році біля села Термахівка під час Другого Зимового походу під проводом Юрка Тютюнника козаки винищили 40 червоних кіннотників разом із командиром дивізіону. Це село дало місцевому отаманові Ількові Струку таких повстанців: Андрія Гаркушу, Пилипа Давиденка та Іллю Скорохода. За спогадами, Ілля був чесною та принциповою людиною, богатирського зросту і сили. Коли місцевий кат-комісар вбив родича Іллі лише через підозру, що той переховує Скорохода, Ілько помстився за вбитого і комісар назавжди закінчив творіння своїх "революціонних подвигов".
Мешканці Кагарлика та навколишніх сіл мають всі підстави вважати себе нащадками героїв: їхні діди та прадіди мужньо боронили свою рідну землю від загарбників. Під час Визвольних змагань 1917–1921 років у Кагарлиці знаходився один зі штабів повстанського руху Київщини. Саме звідси під проводом отамана Гейченка та його соратників Бойка і Гордієнка виступали повстанські загони на безкомпромісну боротьбу з більшовицькими окупантами. Села Кагарлицького краю боронив від грабіжників із продзагонів отаман Дяків, а коли він був страчений ворогами, прапор боротьби перейняв отаман Завзятий, який зумів скоординувати дії кількох розрізнених партизанських загонів.
Макарівщина має свій літопис героїки, свій пантеон героїв. За легендою, 1240-го року біля села Колонщина місцеві мешканці дали бій татаро-монголам, яких вів на Русь хан Батий. Загиблі в цьому бою поховані в семи могилах-курганах. На внаслідок того село називалося Колійщина, лише згодом перейменована на Колонщину. Під час Національної революції під проводом Богдана Хмельницького гнобителі-шляхтичі були розгромлені загонами славетного козацького полковника Максима Кривоносом. Разом з ними макарівські селяни розгромили та спалили маєток місцевого феодала. Жителі Макарова організували козацьку сотню на чолі з Григорієм Петрицьким, яка брала участь у Зборівській битві 1649, Берестецькій битві 1651, Батозькій битві 1652 року, у війні Івана Виговського проти московських загарбників. Згодом безчинства польських панів викликали у 1665 році нове повстання макарівських патрiотів, яке очолив полковник Децик. повстанці обложили макарівський замок і при активній підтримці місцевих мешканців штурмом оволоділи ним. Багато жителів вступило до війська Децика і рушило з ним у визвольний похід по Правобережній Україні. Вони брали участь у визволенні від шляхти Бишева, Мотовилівки, Білої Церкви. 1768 року, під час Коліївщини, гайдамацький загін під проводом Івана Бондаренка зайняв Макарів і вигнав шляхту й орендарів. Макарів на деякий час став центром діяльності загону Івана Бондаренка, якому вдалося поширити повстання на сусідні села. У 1917 році мешканці Макарова рішуче виступили на боротьбу з більшовицькими окупаційними військами кривавого ката Муравйова. Згодом у навколишніх лісах били комуністів отамани Мироненко Гавронський (Яблочко), Гонта, Мордалевич, Орлик і Струк.
Вписали свою сторінку у славний літопис національно-визвольної боротьби і мешканці Миронівки. В часи Коліївщини Миронівка була осередком боротьби проти польсько-шляхетського гніту. Навесні 1768 року через Миронівку проходили на Фастів загони гайдамаків на чолі з Микитою Швачкою і Андрієм Журбою, які розправлялися із ненависними гнобителями. А в червні 1768 року загін Максима Залізняка зайняв Богуслав, навколишні села, а потім і Миронівку. Повстанців підтримували місцеві жителі і разом боролися зі шляхтою. За часів Визвольних змагань 1917–1921 років на теренах Миронівщини діяли повстанські загони.
На Обухівщині – у легендарному селищі Трипілля – народився славетний герой Визвольних змагань – Данило Терпило, більш відомий як отаман Зелений. Цей син Обухівщини вів запеклу боротьбу з російською комуністичною окупаційною владою, яка ще в березні оголосила його поза законом. Отаман Зелений увійшов до підпільного Всеукраїнського повстанського комітету, в зверненні якого "До селян і робітників України" наголошувалося: "Ми домагаємося такого: Україна мусить бути незалежною...; Влада на Україні мусить бути з місцевих людей українців...". Загони Зеленого отримали назву "Першої Київської дивізії". Про масштаби повстанського руху свідчить те, що окупаційна більшовицька влада кинула в травні 1919 року проти повстанців зведений загін чисельністю у 21 тисячу вояків. На десятки років до отамана Зеленого пристало тавро "бандита", але зараз історична справедливість відновлюється, Обухівщина повертає собі пам'ять про справжніх героїв, а їх подвиги надихають на нові перемоги.
Зі славної землі Переяславщини походить соратник гетьмана Петра Дорошенка Іван Пригара, який разом з гетьманськими гвардійцями – сердюками захищав гетьманську столицю Чигирин від орд московитів, також інші соратники великого гетьмана – "Сонця Руїни" – Іван Момот і Яким Головченко. Древня Переяславщина була Батьківщиною багатьох героїв Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, зокрема, – братів Бураченків, братів Вергуненків, шляхетського роду Товкачів та багатьох інших. У часи Визвольних змагань саме у Переяславі сталася знакова подія: отаман Зелений, розуміючи, що початок занепаду козацької України поклала Переяславська Рада в 1654 році, 15 липня 1919 року на Переяславському майдані у присутності тисяч повстанців своїм маніфестом скасував правочинність Переяславського договору між Московією та Україною.
Ржищівщина зробила свій внесок у національно-визвольні змагання, у боротьбу за українську державність. Так, у 1663 році мешканці Ржищева героїчно боронили своє місто від величезної армії польського короля Яна Казимира. У 1750 році під проводом Олекси Ляха гайдамаки взяли штурмом Ржищівський замок, завдали ряд поразок польським і російським військам. Відзначилися мешканці Ржищівщини і під час славнозвісної Коліївщини, коли з-під влади окупантів було визволено ряд місцевих сіл, були покарані найбільш люті визискувачі українського люду.
Рокитне – давнє місце проживання козаків, свідок численних виявів козацької звитяги. Так, саме з Рокитного розпочалося козацько-селянське повстання 1590–1593 років, спрямоване проти соціального та національного гноблення з боку Речі Посполитої. Очолив повстання славнозвісний козацький вождь Криштоф Косинський. Хоча Косинський загинув у боротьбі, прапор визвольної боротьби підхопили інші козацькі провідники: Наливайко, Острянин, Бут, і, нарешті, Богдан Хмельницький звільнив українську землю. Після Визвольної війни Рокитне стало козацьким сотенним містечком, звідки українські лицарі вирушали на боротьбу зі татарами та північними зайдами-московитами. У 1920 році масові невдоволення та повстання серед селян Рокитнянщини викликала грабіжницька та українофобська політика більшовицького окупаційного режиму. Пам'ятаючи про давню козацьку славу, рокитнянці зі зброєю в руках виступили проти нових загарбників.
Свої героїчні сторінки в історії має і Сквирщина . Так, під час Визвольних змагань 1917–1921 років на теренах краю діяли загони отамана Івана Трейка. Цей повстанський ватажок довгий час успішно вів боротьбу проти більшовицьких окупантів, завдаючи їм значних втрат, а ті ніяк не могли знищити народних месників, бо Трейко зумів налагодити на Сквирщині та в інших місцевостях, де він боровся із загарбниками, розгалужену конспіративну мережу: повстанці збиралися лише для збройних нападів на більшовицьких карателів, в інший час вони виглядали як звичайні селяни, працюючи на полях, які вони за будь-яку ціну прагнули зберегти, не віддати на поталу червонопрапорним мародерам. Постійно при Трейкові перебувало лише до двох десятків найбільш перевірених і вправних бійців.
Не оминули визвольні змагання українського народу і Ставищанщину . Так, селяни та козаки Ставища взяли активну участь у визвольній війні 1648 — 1654 років. Після перемог, здобутих козацьким військом під Жовтими Водами і Корсунем, селянське повстання охопило всю Південну Київщину. В кінці травня 1648 року загін повстанців на чолі з Я. Радкевичем звільнив Ставище від польських панів. У роки народно-визвольної війни у Ставищі неодноразово бував Богдан Хмельницький. 1649—1650 років, під час підготовки до Молдавських походів, воно стало одним із пунктів, де гетьман збирав військо й обози. Взимку 1655 року біля Ставища сталася велика битва між військом Богдана Хмельницького й польсько-татарськими силами. В ході цього бою козацьке військо завдало ворогам значних втрат і вийшло з оточення .
У 1664 році Ставище стало центром великого повстання проти королівської Польщі та її прислужників, яке незабаром охопило майже всю Правобережну Україну. Повстання підтримали запоріжці на чолі з Іваном Сірком. Внаслідок повстань влада шляхетської Польщі на Правобережжі на деякий час була ліквідована. Для придушення повстання польський король весною 1665 року кинув великі збройні сили, але повсталі продовжували мужню боротьбу. Обороною Ставища керували досвідчені козаки Дашко і Булгак, колишні сподвижники Богдана Хмельницького. Очоливши значні загони козаків і озброєних міщан, вони зачинилися в місті і захищали його до останньої краплі крові. Король Ян Собеський запропонував їм здатися, за що обіцяв зберегти всі вольності й привілеї, але козаки і міщани з гнівом відкинули ці пропозиції. Тільки після 5-місячної облоги і кровопролитних боїв в кінці 1665 року польським окупантам вдалося вдертися в місто. Ставищанці взяли активну участь у народних повстаннях 1702—1704 рр., очолюваних Семеном Палієм, а також у гайдамацькому русі. Так, у 1750 році в районі Ставище діяв загін гайдамацького ватажка Мартина Теслі, помічником і соратником якого був місцевий житель Степан Безрукавий.
Таращанщина стала одним із тих земель, по яким особливо бурхливо пройшов смерч Визвольних змагань. Так, у Таращі, було створено повстанський комітет, тут боролися з більшовиками загони отаманів Цвітковського та Трейка. Були й інші, менш відомі отамани. Документи свідчать цілковите неприйняття таращанцями більшовицького окупаційного режиму. У квітні 1919 року Таращанський район повністю перейшов під контроль отамана Зеленого, який користувався значною підтримкою таращанців. У цей час ще більш активно сини славного Таращанського краю вливаються до лав повстанських загонів, зі зброєю в руках захищають свою землю від червоних зайд у лавах загонів Зеленого й отамана Андрія Гулого-Гуленка, безперестанку громлячи червоні банди Будьонного та Котовського.
У літопис слави української зброї вписали своє кров'ю чимало сторінок славні сини Тетіївського краю. Так, тетіївці були активними учасниками гайдамацького руху. 19 липня 1768 року гайдамацький загін на чолі з козаком Серединенком оволодів містом, розправився з польською шляхтою, а здобуте майно роздав бідним. Після приєднання місцевих жителів до загону утворилось ще кілька повстанських підрозділів. Загін на чолі з тетіївським козаком Фульгульцем зайняв П'ятигори, Кашперівку, Жашків і Житники, а загони Дзяченка і Пташника здобули Погребище і Борщагівку. Повстання було придушене російськими військами, посланими московською царицею Катериною Другою. Польська шляхта вчинила жорстоку розправу над повсталими. Було страчено близько 1000 тетіївців, учасників повстання. На місці поховання між Тетієвом і Росішками виросла висока могила. Під час Визвольних змагань 1917–1921 років мешканці Тетіївщини боронили свій край від більшовицьких окупантів.
Фастівщина відома в Україні як край одного з найвищих виявів української героїки – повстання під проводом славнозвісного козацького ватажка Семена Палія. На заклик козацького вождя фастівчани тисячами йшли з шаблею в руці боронити волю України, захищати свій рідний край. Чотири рази поляки пробували упокорити Палія, і всі рази відступали ні з чим, рясно поливаючи кров'ю нескорену землю Фастівщини. Одна з найбільших перемог того часу – битва під Фастовом 1700 року, коли польське військо було вщент розгромлено. Фастівський край знову запалав у час гайдамаччини, коли Фастів було звільнено від польських військ, а фастівчани знову полинули під повстанські стяги. Польські та російські окупаційні війська спільно придушили виступ народних месників, але не змогли знищити на Фастівщині традиції визвольної боротьби, не змогли загасити пам'ять про героїв.
Яготинщина також має своїх героїв, не один раз її славні сини долучалися до боротьби за волю України. Саме з Яготинщини походить Згура – соратник гетьмана Івана Мазепи , який проводив активну дипломатичну діяльність, щоб зірвати загарбницькі плани царя Петра щодо України. Козаки Яготинщини під проводом полковника Івана Момота билися у лавах війська великого гетьмана Петра Дорошенка. Славний син Яготинщини – Кіндрат Бурляй, який водив козацькі чайки на Синоп і Стамбул, був полковником Богдана Хмельницького. Відроджуючи українську державність, Кіндрат Бурляй загинув у битві під Збаражем у 1649 році. У часи Визвольних змагань 1917–1921 років яготинці повставали проти червоних загарбників.

Джерела:

http://memorial.kiev.ua/statti/914-kyjivshchyna--zemlja-gerojiv.html
http://www.narodnaviyna.org.ua/20.html