І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схамениться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивиться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог вас создав не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою,
З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступе
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ божій
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізите на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» – «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав'яне».
«Слав'яне! слав'яне!»
Славних прадідів великих
Правнукі погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав'янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, –
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те щоб прості люде.

А гвалту! а крику!
«І гармонія, і сила,
Музика, та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що – не Брути!
У нас Брути! і Коклекси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивиться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство
Віру заступило,
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тіжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословіть дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

Чи то на те Божа воля?
Чи такая її доля?
Росла в наймах, виростала,
З сиротою покохалась.
Неборак, як голуб, з нею,
З безталанною своєю,
Од зіроньки до зіроньки
Сидять собі у вдівоньки.
Сидять собі, розмовляють,
Пречистої дожидають.
Дождалися... З Чигирина
По всій славній Україні
Заревли великі дзвони,
Щоб сідлали хлопці коні,
Щоб мечі-шаблі гострили
Та збирались на веселля,
На веселе погуляння,
На кроваве залицяння.

У неділеньку та ранесенько
Сурми-труби вигравали.
В поход, у дорогу славні компанійці
До схід сонечка рушали.
Випроважала вдова свого сина,
Ту єдиную дитину.
Випроважала сестра свого брата.
А сірому сиротина
Випроважала: коня напувала
До зірниці із криниці,
Виносила збрую — шаблю золотую
І рушницю-гаківницю.
Випроважала три поля, три милі,
Прощалася при долині. /
Дарувала шиту шовками хустину,
Щоб згадував на чужині.

Ой хустино, хустиночко!
Мережана, шита.
Тілько й слави козацької —
Сіделечко вкрити.
Вернулася, журилася,
На шлях битий дивилася.
Квітчалася, прибиралась,
Що день Божий сподівалась.
А в неділеньку ходила
Виглядати на могилу.

Мина літо, мина й друге,
А на третє линуть
Преславнії компанійці
В свою Україну.
Іде військо, іде й друге,
А за третім стиха —
Не дивися, безталанна, —
Везуть тобі лихо.
Везуть труну мальовану,
Китайкою криту.
А за нею з старшиною
Іде в чорній свиті
Сам полковник компанійський,
Характерник з Січі.
За ним ідуть єсаули
Та плачуть, ідучи.
Несуть пани єсаули
Козацькую збрую:
Литий панцир порубаний,
Шаблю золотую,
Три рушниці-гаківниці
І три самопали...
А на зброї... козацькая
Кров позасихала.
Ведуть коня вороного,
Розбиті копита...
А на йому сіделечко,
Хустиною вкрите.

Наробили колись шведи
Великої слави:
Утікали з Мазепою
В Бендери з Полтави.
А за ними й Гордієнко...
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати.
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з Фастовським полковником
Гетьмана єднали.
Не стриміли б списи в стрісі
У Петра у свата.
Не втікали б із Хортиці
Славні небожата,
Не спиняв би їх Прилуцький
Полковник поганий...
Не плакала б матер божа
В Криму за Украйну.

Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою матер божу,
А більш нічого не взяли,
І в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя.

Заступила чорна хмара
Та білую хмару.
Опанував запорожцем
Поганий татарин.
Хоч позволив хан на пісках
Новим кошем стати,
Та заказав запорожцям
Церкву будувати.
У наметі поставили
Образ пресвятої
І крадькома молилися...
Боже мій з тобою!
Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
І все то те лихо, все, кажуть, од бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що її діти в кайданах мовчать?

Розказали б кобзарі нам
Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття...
Про лютії кари,
Що ляхи нам завдавали -
Про все розказали.
Що ж діялось по Шведчині! -
То й вони злякались,
Оніміли з переляку,
Сліпі небораки.
Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли... І здалека
Запорожці чули,
Як дзвонили у Глухові,
З гармати ревнули;
Як погнали на болото
Город будувати.
Як плакала за дітками
Старенькая мати;
Як діточки на Орелі
Лінію копали
І як у тій Фінляндії
В снігу пропадали.
Чули, чули запорожці
З далекого Криму,
Що конає Гетьманщина,
Неповинно гине.
Чули, чули небожата,
Чули, та мовчали.
Бо й їм добре на чужині
Мурзи завдавали.
Мордувались сіромахи,
Плакали, і з ними
Заплакала матер божа
Сльозами святими.
Заплакала милосерда,
Неначе за сином.
І бог зглянувсь на ті сльози,
Пречистії сльози!
Побив Петра, побив ката
На наглій дорозі.
Вернулися запорожці,
Принесли з собою
В Гетьманщину той чудовий
Образ пресвятої.
Поставили в Іржавиці
В мурованім храмі.
Отам вона й досі плаче
Та за козаками.

За байраком байрак.
А там степ та могила.
Із могили козак
Встає сивий, похилий.
Встає сам уночі,
Іде в степ, а йдучи
Співа, сумно співає:
"Наносили землі
Та й додому пішли,
І ніхто не згадає.
Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло!
І земля не приймає.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти
По своїй по землі
Свою кров розлили
І зарізали брата.
Крові брата впились
І отут полягли
У могилі заклятій".
Та й замовк, зажуривсь
І на спис похиливсь,
Став на самій могилі.
На Дніпро позирав,
Тяжко плакав, ридав,
Сині хвилі голосили.
З-за Дніпра із села
Руна гаєм гула,
Треті півні співали.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала.

Все йде, все минає - i краю немає.
Куди ж воно дiлось? вiдкiля взялось?
I дурень, i мудрий нiчого не знає.
Живе... умирає... одно зацвiло,
А друге зав'яло, навiки зав'яло...
I листя пожовкле вiтри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
I зорi червонi, як перше плили,
Попливуть i потiм, i ти, бiлолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
I в море безкрає, i будеш сiять,
Як над Вавiлоном, над його садами
I над тим, що буде з нашими синами.
Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав.
Порай менi ще раз, де дiтись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота, -
Єсть у мене дiти, та де їх подiти?
Заховать з собою? - грiх, душа жива!
А може, їй легше буде на тiм свiтi,
Як хто прочитає тi сльози-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Нi, не заховаю, бо дупiа жива.
Як небо блакитне - нема йому краю,
Так душi почину i краю немає.
А де вона буде? химернi слова!
Згадай же хто-небудь її на сiм свiтi, -
Безславному тяжко сей свiт покидать.
Згадайте, дiвчата, - вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевiї квiти,
I про вашу долю любила спiвать.
Поки сонце встане, спочивайте, дiти,
А я помiркую, ватажка де взять.

Сини мої, гайдамаки!
Свiт широкий, воля, -
Iдiть, сини, погуляйте,
Пошукайте долi.
Сини мої невеликi,
Нерозумнi дiти,
Хто вас щиро без матерi
Привiтає в свiтi?
Сини мої! орли мої!
Летiть в Україну, -
Хоч i лихо зустрiнеться,
Так не на чужинi.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут... а тут... тяжко, дiти!
Коли пустять в хату,
То, зустрiвши, насмiються,
Такi, бачте, люди:
Все письменнi, друкованi,
Сонце навiть гудять:
"Не вiдтiля, каже, - сходить,
Та не так i свiтить;
Отак, - каже, - було б треба..."
Що маєш робити?
Треба слухать, може, й справдi
Не так сонце сходить,
Як письменнi начитали...
Розумнi, та й годi!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують
Та й кинуть пiд лаву.
"Нехай, - скажуть, - спочивають,
Поки батько встане
Та розкаже по-нашому
Про свої гетьмани.
А то дурень розказує
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Били, а не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високi могили -
Бiльш нiчого не осталось,
Та й тi розривають;
А вiн хоче, щоб слухали,
Як старцi спiвають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Спiвай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, -
От де слава!!! а то спiва:
"Грає синє море",
А дам плаче, за тобою
I твоя громада
У сiряках!.." Правда, мудрi!
Спасибi за раду.
Теплий кожух, тiлько шкода -
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею пiдбите.
Вибачайте... кричiть собi,
Я слухать не буду,
Та й до себе не покличу:
Ви розумнi люди -
А я дурень; один собi,
У моїй хатинi
Заспiваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспiваю, - море грає,
Вiтер повiвав,
Степ чорнiє, i могила
З вiтром розмовляє.
Заспiваю, - розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожцi
Степ широкий крили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають... а пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть - розсердились,
Щось страшне спiвають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
"Чого, батьки, сумуєте?"
"Невесело, сину!
Днiпро на нас розсердився,
Плаче Україна..."
I я плачу; а тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
I гетьмани; всi в золотi
У мою хатину

Прийшли, сiли коло мене
I про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Сiч будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грiлися в Скутарi
Та як, люльки закуривши
В Польщi на пожарi,
В Україну верталися,
Як бенкетували.
"Грай, кобзарю, лий, шинкарю!"
Козаки гукали.
Шинкар знає, наливає
I не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки -
Аж Хортиця гнеться
Метелицi та гопака
Гуртом оддирають;
Кухоль ходить, переходить,
Так i висихає.
"Гуляй, пане, без жупана,
Гуляй, вiтре, полем;
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля".
Взявшись в боки, навприсiдки
Парубки з дiдами.
"Отак, дiти! добре, дiти!
Будете панами".
Отамани на бенкетi,
Неначе на радi,
Походжають, розмовляють;
Вельможна громада
Не втерпiла, ударила
Старими ногами.
А я дивлюсь, поглядаю,
Смiюся сльозами.
Дивлюся, смiюся, дрiбнi утираю, -
Я не одинокий, є з ким в свiтi жить;
У моїй хатинi, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить;
У моїй хатинi синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько Гриця дiвчина спiває,
Я не одинокий, є з ким вiк дожить.
От де моє добро, грошi,
От де моя слава,
А за раду спасибi вам,
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
I мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здоровi!
Пiду синiв випроводжать
В далеку дорогу.
Нехай iдуть, - може, найдуть
Козака старого,
Що привiта моїх дiток
Старими сльозами.
Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами.

Отак, сидя в кiнцi стола,

Мiркую, гадаю:
Кого просить? хто поведе?
Надворi свiтає;
Погас мiсяць, горить сонце.
Гайдамаки встали,
Помолились, одяглися,
Кругом мене стали,
Сумно, сумно, як сироти,
Мовчки похилились.
"Благослови, - кажуть, - батьку,
Поки маєм силу;
Благослови шукать долю
На широкiм свiтi".
"Постривайте... свiт не хата,
А ви малi дiти,
Нерозумнi. Хто ватажком
Пiде перед вами,
Хто проведе? Лихо, дiти,
Лихо менi з вами!
Викохав вас, вигодував,
Виросли чималi,
Йдете в люди, а там тепер
Все письменне стало.
Вибачайте, що не вивчив,
Бо й мене хоч били,
Добре били, а багато
Дечому навчили!
Тма, мна знаю, а оксiю
Не втну таки й досi.
Що ж вам скажуть? Ходiм, сини,
Ходiмо, попросим.
Єсть у мене щирий батько
(Рiдного немає) -
Дасть вiн менi раду з вами,
Бо сам здоров знає,
Як то тяжко блукать в свiтi
Сиротi без роду;
А до того - душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати спiвала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Слiпий старець, сумуючи,
Спiває пiд тином.
Любить її, думу правди,
Козацькую славу,
Любить її! Ходiм, сини,
На раду ласкаву.
Якби не вiн спiткав мене
При лихiй годинi,
Давно б досi заховали
В снiгу на чужинi,
Заховали б та й сказали:
"Так... якесь ледащо..."
Тяжко, важко нудить свiтом,
Не знаючи за що.
Минулося, щоб не снилось!..
Ходiмо, хлоп'ята!
Коли менi на чужинi
Не дав погибати,
То й вас прийме, привiтає,
Як свою дитину.
А од його, помолившись,
Гайда в Україну!"
Добридень же, тату, в хату!
На твоїм порогу
Благослови моїх дiток
В далеку дорогу.

С.-Петербург,

1841, квітня 7

Iнтродукцiя

Була колись шляхетчина,
Вельможная панi;
Мiрялася з москалями,
З ордою, з султаном,
З нiмотою... Було колись...
Та що не минає?
Було, шляхта, знай, чваниться,
День i нiч гуляє
Та королем коверзує...
Не скажу Степаном
Або Яном Собiєським:
Тi два незвичайнi, -
А iншими. Небораки
Мовчки панували.
Сейми, сеймики ревiли,
Сусiде мовчали,
Дивилися, як королi
Iз Польщi втiкають,
Та слухали, як шляхетство
Навiсне гукає.
"Nie pozwalam! nie pozwalam!"
Шляхта репетує,
А магнати палять хати,
Шабельки гартують.
Довго таке творилося,
Поки не в Варшавi
Запанував над ляхами
Понятовський жвавий.
Запанував, та й думав шляхту
Приборкать трошки... не зумiв!
Добра хотiв, як дiтям мати,
А може, й ще чого хотiв.
Єдине слово "nie pozwalam"
У шляхти думав одiбрать,
А потiм... Польща запалала,
Панки сказилися... Кричать:
"Гонору слово, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!"
На гвалт Пулавського i Паца
Встає шляхетськая земля,
I - разом сто конфедерацiй.
Розбрелись конфедерати
По Польщi, Волинi,
По Литвi, по Молдаванах
I по Українi;
Розбрелися та й забули
Волю рятувати,
Полигалися з жидами,
Та й ну руйнувати.
Руйнували, мордували,
Церквами топили...
А тим часом гайдамаки
Ножi освятили.

Ярема

"Яремо! герш-ту, хамiв сину?
Пiди кобилу приведи,
Подай патинки господинi
Та принеси менi води,
Вимети хату, внеси дрова,
Посип iндикам, гусям дай,
Пiди до льоху, до корови,
Та швидше, хаме!.. Постривай!
Упоравшись, бiжи в Вiльшану:
Iмостi треба. Не барись".
Пiшов Ярема, похиливсь.

Отак уранцi жид поганий
Над козаком коверзував.
Ярема гнувся, бо не знав,
Не знав, сiромаха, що виросли крила,
Що неба достане, коли полетить,
Не знав, нагинався...

О боже мiй милий!
Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
Хочеться послухать, як море заграє,
Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспiває...
О боже мiй милий, як весело жить!
Сирота Ярема, сирота убогий:
Нi сестри, нi брата, нiкого нема!
Попихач жидiвський, вирiс у порогу;
А не клене долi, людей не займа.
Та й за що їх лаять? хiба вони знають,
Кого треба гладить, кого катувать?
Нехай бенкетують... У їх доля дбає,
А сиротi треба самому придбать.
Трапляється, часом тихенько заплаче,
Та й то не од того, що серце болить:
Що-небудь згадає або що побачить...
Та й знову за працю. Отак треба жить!
Нащо батько, мати, високi палати,
Коли нема серця з серцем розмовлять?
Сирота Ярема - сирота багатий,
Бо є з ким заплакать, є з ким заспiвать:
Єсть карiї очi - як зiроньки, сяють,
Бiлi рученята - млiють-обнiмають,
Єсть серце єдине, серденько дiвоче,
Що плаче, смiється, i мре, й оживає,
Святим духом серед ночi
Понад ним витає.
Отакий-то мiй Ярема,
Сирота багатий.
Таким i я колись-то був.
Минуло, дiвчата...
Минулося, розiйшлося,
I слiду не стало.
Серце млiє, як згадаю...
Чому не осталось?
Чому не осталось, чому не витало?
Легше було б сльози, журбу виливать.
Люде одiбрали, бо їм було мало.
"Нащо йому доля? треба закопать:
Вiн i так багатий..."
Багатий на лати
Та на дрiбнi сльози - бодай не втирать!
Доле моя, доле! де тебе шукать?
Вернися до мене, до моєї хати,
Або хоч приснися... не хочеться спать.
Вибачайте, люде добрi:
Може, не до ладу,
Та прокляте лихо-злиднi
Кому не завадить?
Може, ще раз зустрiнемось,
Поки шкандибаю
За Яремою по свiту,
А може... й не знаю.
Лихо, люде, всюди лихо,
Нiгде пригорнуться:
Куди, каже, хилить доля,
Туди й треба гнуться, -
Гнуться мовчки, усмiхаться,
Щоб люде не знали,
Що на серцi заховано,
Щоб не привiтали.
Бо їх ласка... нехай сниться
Тому, в кого доля,
А сиротi щоб не снилась,
Не снилась нiколи!
Тяжко, нудно розказувать,
А мовчать не вмiю.
Виливайся ж, слово-сльози:
Сонечко не грiє,
Не висушить. Подiлюся
Моїми сльозами...
Та не з братом, не з сестрою
З нiмими стiнами
На чужинi... А поки що -
До корчми вернуся,
Що там робиться.
Жидюга

Дрижить, iзiгнувшись
Над каганцем: лiчить грошi
Коло лiжка, клятий.
А на лiжку... ох, аж душно!..
Бiлi рученята
Розкидала, розкрилася...
Як квiточка в гаю,
Червонiє; а пазуха...
Пазухи немає -
Розiрвана... Мабуть, душно
На перинi спати
Одинокiй, молоденькiй;
Нi з ким розмовляти, -
Одна шепче. Несказанно
Гарна нехрещена!
Ото дочка, а то батько -
Чортова кишеня.
Стара Хайка лежить долi,
В перинах поганих.
Де ж Ярема? Взявши торбу,
Потяг у Вiльшану.

Конфедерати

"Одчиняй, проклятий жиде!
Бо будеш битий... одчиняй!
Ламайте дверi, пики вийде
Старий паскуда!"
"Постривай!

Стривайте, зараз!"
"Нагаями

Свиняче ухо! Жартувать,
Чи що, ти хочеш?"
"Я? з панами?
Крий боже! зараз, дайте встать,
Ясновельможнi (нишком - свинi)".
"Пане полковнику, ламай!"
Упали дверi... а нагай
Малює вздовж жидiвську спину.
"Здоров, свине, здоров, жиде,
Здоров, чортiв сину!"
Та нагаєм, та нагаєм.
А жид зогнув спину:
"Не жартуйте, мостi-пане!"
"Добривечiр в хату!
Ще раз шельму! ще раз!.. годi!
Вибачай, проклятий!
Добривечiр! а де дочка?"
"Умерла, панове".
"Лжеш, Iудо! нагаями!"
Посипались знову.
"Ой паночки-голубчики,
Єй-богу, немає!"
"Брешеш, шельмо!"
"Коли брешу,

Нехай бог карає!"
"Не бог, а ми. Признавайся!"
"Нащо б мав ховати,
Якби жива? Нехай, боже,
Щоб я був проклятий!.."
"Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,
Лiтаню спiває.
Перехрестись!"

"Як же воно?

Далебi, не знаю".
"Отак, дивись..."
Лях хреститься,
А за ним Iуда,
"Браво! браво! охрестили.
Ну, за таке чудо
Могоричу, мостi-пане!
Чуєш, охрещений?
Могоричу!"

"Зараз, зараз!"
Ревуть, мов скаженi,
Ревуть ляхи, а поставець
По столу гуляє.
"Єще Польща не згiнела!" -
Хто куди гукає.
"Давай, жиде!"
Охрещений

Iз льоху та в хату,
Знай, шмигляє, наливає;
А конфедерати,
Знай, гукають: "Жиде! меду!"
Жид не схаменеться.
"Де цимбали? грай, псявiро!"
Аж корчма трясеться -
Краков'яка оддирають,
Вальса та мазура.
I жид гляне, та нищечком:
"Шляхетська натура!"
"Добре, годi! тепер спiвай!"
"Не вмiю, єй-богу!"
"Не божись, собача шкуро!"
"Яку ж вам? Небог у?"
"Була собi Гандзя,
Калiка небога,
Божилася,

Молилася,

Що болiли ноги;
На панщину не ходила,
А за парубками
Тихесенько,

Гарнесенько

Помiж бур'янами".
"Годi! годi! це погана:
Схизмати спiвають".
"Якої ж вам? хiба оцю?
Стривайте, згадаю..."
"Перед паном Хведором
Ходить жид ходором,
I задком,

I передком

Перед паном Хведiрком".
"Добре, годi! тепер плати!"
"Жартуєте, пане:
За що платить?"
"Що слухали.

Не кривись, поганий!
Не жартуєм. Давай грошi!"
"Де менi їх взяти?
Нi шеляга, я панською
Ласкою багатий".
"Лжеш, собако! признавайся!
А нуте, панове,
Батогами!"

Засвистiли,

Хрестять Лейбу знову.
Перiщили, перiщили,
Аж пiр'я летiло...
"Єй же богу, нi шеляга!
їжте моє тiло!
Нi шеляга! гвалт! рятуйте!"
"Ось ми порятуєм".
"Постривайте, я щось скажу".
"Почуєм, почуєм,
Та не бреши, бо, хоч здохни,
Брехня не поможе".
"Нi, в Вiльшанiй..."
"Твої грошi?"
"Мої!.. ховай боже!
Нi, я кажу, що в Вiльшанiй...
Вiльшанськi схизмати
По три сем'ї, по чотири
Живуть в однiй хатi".
"Ми це знаєм, бо ми сами
Їх так очухрали".
"Та нi, не те... вибачайте...
Щоб лиха не знали,
Щоб вам грошi приснилися..
Бачте, у Вiльшанiй
У костьолi... у титаря...
А дочка Оксана!
Ховай боже! як панночка!
Що-то за хороше!
А червiнцiв! хоч не його,
Так що? аби грошi".
"Аби грошi, однаково!
Правду Лейба каже;
А щоб певна була правда,
Нехай шлях покаже.
Одягайся!"

Поїхали

Ляхи у Вiльшану.
Один тiлько пiд лавою
Конфедерат п'яний
Не здужа встать, а курника,
П'яний i веселий:
"My zyjemy, my zyjemy,
Polska nie zginela".

Титар

"У гаю, гаю

Вiтру немає;

Мiсяць високо,
Зiроньки сяють.
Вийди, серденько,
Я виглядаю;

Хоч на годину,
Моя рибчино!

Виглянь, голубко,
Та поворкуєм,
Та посумуєм;

Бо я далеко

Сю нiч мандрую.
Виглянь же, пташко,
Моє серденько,
Поки близенько,
Та поворкуєм...
Ох, тяжко, важко!"
Отак, ходя попiд гаєм,
Ярема спiває,
Виглядає; а Оксани
Немає, немає.
Зорi сяють; серед неба
Горить бiлолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калинi, над водою,
Так i виливає,
Неначе зна, що дiвчину
Козак виглядає.
А Ярема по долинi
Ледве-ледве ходить,
Не дивиться, не слухає...
"Нащо менi врода,
Коли нема долi, нема талану!
Лiта молодiї марно пропадуть.
Один я на свiтi без роду, i доля -
Стеблина-билина на чужому полi.
Стеблину-билину вiтри рознесуть:
Так i мене люде не знають, де дiти.
За що ж одцурались? Що я сирота?
Одно було серце, одно на всiм свiтi,
Одна душа щира, та бачу, що й та,
Що й та одцуралась".
I хлинули сльози.
Поплакав сердега, утер рукавом.
"Оставайсь здорова. В далекiй дорозi
Найду або долю, або за Днiпром
Ляжу головою... А ти не заплачеш,
А ти не побачиш, як ворон клює
Тi карiї очi, тi очi козачi,
Що ти цiлувала, серденько моє!
Забудь мої сльози, забудь сиротину,
Забудь, що клялася; другого шукай;
Я тобi не пара: я в сiрiй свитинi,
А ти титарiвна. Кращого вiтай, -
Вiтай, кого знаєш... така моя доля.
Забудь мене, пташко, забудь, не журись
А коли почуєш, що на чужiм полi
Поляг головою, - нишком помолись.
Одна, серце, на всiм свiтi
Хоч ти помолися!"
Та й заплакав сiромаха,
На кий похилившись.
Плаче собi тихесенько...
Шелест!.. коли гляне:
Попiд гаєм, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув; побiг; обнялися.
"Серце!" - та й зомлiли.
Довго-довго тiлько - "серце",
Та й знову нiмiли.
"Годi, пташко!"
"Ще трошечки,
Ще... ще... сизокрилий!
Вийми душу!.. ще раз... ще раз.
Ох, як я втомилась!"
"Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба злетiла!"
Послав свитку. Як ясочка,
Усмiхнулась, сiла.
"Сiдай же й ти коло мене".
Сiв, та й обнялися.
"Серце моє, зоре моя,
Де це ти зорiла?"
"Я сьогоднi забарилась:
Батько занедужав;
Коло його все поралась..."
"А мене й байдуже?"
"Який-бо ти, єй же богу!"
I сльози блиснули.
"Не плач, серце, я жартую".
"Жарти!"

Усмiхнулась.

Прихилилась головкою
Та й нiби заснула.
"Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справдi плачеш.
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко, Оксано...
Завтра вночi у Чигринi
Свячений достану.
Дасть вiн менi срiбло-злото,
Дасть вiн менi славу;
Одягну тебе, обую,
Посаджу, як паву, -
На дзиглику, як гетьманшу,
Та й дивитись буду;
Поки не вмру, дивитимусь".
"А може, й забудеш?
Розбагатiєш, у Київ
Поїдеш з панами,
Найдеш собi шляхтяночку,
Забудеш Оксану!"
"Хiба краща є за тебе?"
"Може, й є, - не знаю".
"Гнiвиш бога, мок серце:
Кращої немає
Нi на небi, нi за небом;
Нi за синiм морем
Нема кращої за тебе!"
"Що се ти говориш?
Схаменися!"
"Правду, рибко!"
Та й знову, та й знову.
Довго вони, як бачите,
Меж мови-розмови
Цiлувались, обнiмались
З усiєї сили;
То плакали, то божились,
То ще раз божились.
(й Ярема розказував,
Як жить вони будуть
Укупочцi, як золото
I долю добуде,
Як вирiжуть гайдамаки
Ляхiв в Українi,
Як вiн буде панувати,
Коли не загине.
Аж обридло слухаючи,
Далебi, дiвчата!
"Ото який! мов i справдi
Обридло!"

А мати

Або батько як побачать,
Що ви, мої любi,
Таке диво читаєте,
Грiха на всю губу!
Тодi, тодi... та цур йому,
А дуже цiкаве!
А надто вам розказать би,
Як козак чорнявий
Пiд вербою, над водою,
Обнявшись, сумує;
А Оксана, як голубка,
Воркує, цiлує;
То заплаче, то зомлiє,
Головоньку схилить:
"Серце моє, доле моя!
Соколе мiй милий!
Мiй!.." - аж верби нагинались
Слухать тую мову.
Ото мова! Не розкажу,
Мої чорнобровi,
Не розкажу против ночi,
А то ще присниться.
Нехай собi розiйдуться
Так, як iзiйшлися, -
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб нiхто не бачив
Нi дiвочi дрiбнi сльози,
Нi щирi козачi.
Нехай собi... Може, ще раз
Вони на сiм свiтi
Зустрiнуться... побачимо...
А тим часом свiтить
З усiх вiкон у титаря.
Що то там твориться?
Треба глянуть та розказать...
Бодай не диiiитi.ся!
Бодай не дивитись, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить.
Гляньте, подивiться: то конфедерати,
Люде, що зiбрались волю боронить.
Боронять, проклятi... Будь проклята мати,
I день, i година, коли понесла,
Коли породила, на свiт привела!
Дивiться, що роблять у титаря в хатi
Пекельнiї дiти.
У печi пала

Огонь i свiтить на всю хату,
В кутку собакою дрижить
Проклятий жид; конфедерати
Кричать до титаря: "Хоч жить?
Скажи, де грошi?"
Той мовчить.

Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили - нема,
Нема нi слова.
"Мало муки!

Давайте приску! де смола?
Кропи його! отак! холоне?
Мерщiй же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?.. I не стогне!
Завзята бестiя! стривай!"
Насипали в халяви жару...
"У тiм'я цвяшок закатай!"
Не витерпiв святої кари,
Упав сердега. Пропадай,
Душа, без сповiдi святої!
"Оксано, дочко!" - та й умер.
Ляхи задумалися стоя,
Хоч i запеклi. "Що ж тепер?
Панове, ради! Помiркуєм,
Тепер з ним нiчого робить,
Запалим церкву!"
"Гвалт! рятуйте!
Хто в бога вiрує!" - кричить
Надворi голос, що є сили.
Ляхи зомлiли. "Хто такий?"
Оксана в дверi: "Вбили! вбили!"
Та й пада крижем. А старший
Махнув рукою на громаду.
Понура шляхта, мов хорти,
За дверi вийшла. Сам позаду,
Бере зомлiлую...
Де ж ти,

Яремо, де ти? подивися!
А вiн, мандруючи, спiва,
Як Наливайко з ляхом бився.
Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними i Оксана.
Собаки де-де по Вiльшанiй
Загавкають та й замовчать.
Бiлiє мiсяць; люде сплять,
I титар спить... Не рано встане:
Навiки, праведний, заснув.
Горiло свiтло, погасало,
Погасло... Мертвий мов здригнув.
I сумно-сумно в хатi стало.

Свято в Чигиринi

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали
Козацької слави убогих руїн.

Базари, де вiйсько, як море червоне,
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний, на воронiм конi,
Блисне булавою - море закипить...
Закипить, i розлилося
Степами, ярами;
Лихо млiє перед ними...
А за козаками...
Та що й казать? Минулося;
А те, що минуло,
Не згадуйте, пани-брати,
Бо щоб не почули.
Та й що з того, що згадаєш?
Згадаєш - заплачеш.
Ну, хоч глянем на Чигирин,
Колись-то козачий.

Iз-за лiсу, з-за туману,
Мiсяць випливає,
Червонiє, круглолиций,
Горить, а не сяє,
Неначе зна, що не"треба
Людям його свiту,
Що пожари Україну
Нагрiють, освiтять.
I смерклося, а в Чигринi,
Яку домовинi.
Сумно-сумяо. (Отак було
По всiй Українi
Против ночi Маковiя,
Як ножi святили).
Людей не чуть; через базар
Кажан костокрилий
Перелетить; на вигонi
Сова завиває.

А де ж люде?.. Над Тясмином.
У темному гаю,
Зiбралися; старий, малий,
Убогий, багатий
Поєднались, - дожидають
Великого свята.
У темному гаю, в зеленiй дiбровi,
На припонi конi отаву скубуть;
Осiдланi конi, воронi готовi.
Куди-то поїдуть? кого повезуть?
Он кого, дивiться. Лягли по долинi,
Неначе побитi, нi слова не чуть.
Ото гайдамаки. На гвалт України
Орли налетiли; вони рознесуть
Ляхам, жидам кару;
За кров i пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попiд дiбровою стоять
Вози залiзної таранi:
То щедрої гостинець панi.
Умiла що кому давать,
Нiвроку їй, нехай царствує;
Нехай не вадить, як не чує!
Помiж возами нiгде стать:
Неначе в iрiй, налетiло
З Смiлянщини, з Чигирина
Просте козацтво, старшина,
На певне дiло налетiли.
Козацьке панство походжає
В киреях чорних, як один,
Тихенько, ходя, розмовляє
I поглядає на Чигрин.

Старшина первий

Старий Головатий щось дуже коверзує.

Старшина другий

Мудра голова, сидить собi в хуторi,
нiби не знає нiчого, а дивишся -
скрiзь Головатий. "Коли сам, -
каже, - не повершу, то синовi передам".

Старшина третiй

Та й син же штука!
Я вчора зустрiвся з Залiзняком;
таке розказує про його, що цур йому!
"Кошовим, - каже, - буде,
та й годi; а може, ще i гетьманом,
коли теє..."

Старшина другий

А Гонта нащо? а Залiзняк?
До Гонти сама..." сама писала:
"Коли, - каже..."

Старшина первий

Цитьте лишень, здається, дзвонять!

Старшина другий

Та нi, то люде гомонять.

Старшина первий

Гомонять, поки ляхи почують.
Ох, старi голови та розумнi:
химерять-химерять та й
зроблять з лемеша швайку.
Де можна лантух, там торби не треба.
Купили хрiну, треба з'їсти; плачте, очi,
хоч повилазьте: бачили, що куповали;
грошам не пропадать! А то думають,
думають, нi вголос, нi мовчки;
а ляхи догадаються - от тобi й пшик!
Що там за рада? чом вони не дзвонять?
Чим спиниш народ, щоб не гомонiв?
Не десять душ, а, слава богу, вся
Смiлянщина, коли не вся Україна.
Он, чуєте? спiвають.

Старшина третiй

Справдi, спiва щось; пiду спиню.

Старшина первий

Не спиняй, нехай собi спiває, аби не голосно.

Старшина другий

Ото, мабуть, Волох! Не втерпiв-таки старий дурень; треба, та й годi!

Старшина третiй

А мудро спiває! коли не послухаєш, усе iншу. Пiд крадьмось, братцi, та послухаєм, а тим часом задзвонять.

Старшина первий i другий

А що ж? то й ходiмо!

Старшина третiй

Добре, ходiмо.

Старшини нишком стали за дубом, а пiд дубом сидить слiпий кобзар; кругом його запорожцi i гайдамаки. Кобзар спiває з повагою i неголосно.

"Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;
I ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Вашi господарi
Наймити татарам,
Турецьким султанам.
В кайданах, в кайданах!
Годi ж, не журiться;
Гарно помолiться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками;
Згадайте Богдана,
Старого гетьмана;
Будете панами,
Та, як ми, з ножами,
З ножами святими,
Та з батьком Максимом
Сю нiч погуляєм,
Ляхiв погойдаєм,
Та так погуляєм,
Що аж пекло засмiється,
Земля затрясеться,
Небо запалає...
Добре погуляєм!"

Запорожець

Добре погуляєм! правду старий епiва, як не бреше.
А iцо б то з його за кобзар був, якби не волох!

Кобзар

Та я й не волох; так тiлько - був колись у
Волощинi, а люде й зовуть
Волохом, сам не знаю за що.

Запорожець

Ну, та дарма; утни ще яку-небудь.
Ану лишень про батька Максима ушквар.

Гайдамака

Та не голосно, щоб не почула старшина.

Запорожець

А що нам ваша старшина? почує, так послуха,
коли має чим слухати, та й годi.
У нас один старший - батько Максим;
а вiн як почує, то ще карбованця дасть.
Спiвай, старче божий, не слухай його.

Гайдамака

Та воно так, чоловiче; я це й
сам знаю, та ось що: не так пани,
як пiдпанки, або - поки сонце
зiйде, то роса очi виїсть.

Запорожець

Брехня! Спiвай, старче божий,
яку знаєш, а то й дзвона
не дiждемо - поснемо.

Гуртом

Справдi, поснемо; спiвай яку-небудь.

Кобзар (спiває)

"Лiта орел, лiта сизий
Попiд небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами-лiсами.

Ой лiтає орел сизий,
А за ним орлята;
Гуля Максим, гуля батько,
А за ним хлоп'ята.
Запорожцi тi хлоп'ята,
Сини його, дiти, -
Помiркує, загадає,
Чи бити, чи пити,
Чи танцювать; то й ушкварять,
Аж земля трясеться.
Заспiває - заспiвають,
Аж лихо смiється.
Горiлку, мед не чаркою -
Поставцем черкає,
А ворога, заплющившись,
Ката, не минає.
Отакий-то наш отаман,
Орел сизокрилий!
I воює, i гарцює
З усiєї сили -
Нема в його нi оселi,
Нi саду, нi ставу...
Степ i море; скрiзь битий шлях,
Скрiзь золото, слава.
Шануйтеся ж, вражi ляхи,
Скаженi собаки:
Йде Залiзняк Чорним шляхом,
За ним гайдамаки".

Запорожець

Оце-то так! вчистив, нiчого сказати:
i до ладу, i правда.
Добре, далебi, добре!
Що хоче, то так i втне.
Спасибi, спасибi-

Гайдамака

Я щось не второпав,
що вiн спiвав про гайдамакiв?

Запорожець

Який-бо ти бевзь i справдi!
Бачиш, ось що вiн спiвав:
щоб ляхи поганi, скаженi
собаки, каялись, бо йде
Залiзняк Чорним шляхом з
гайдамаками, щоб ляхiв, бачиш, рiзати...

Гайдамака

I вiшати, i мордувати!
Добре, єй-богу, добре! Ну, це так!
Далебi, дав би карбованця,
якби був не пропив учора! Шкода!
Ну, нехай стара в'язне, бiльше м'яса буде
Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам.
Утни ще що-небудь про гайдамакiв.

Кобзар

До грошей я не дуже ласий.

Аби була ласка слухати,

поки не охрип, спiватиму;

а охрипну - чарочку,
другу тiї ледащицi-живицi,

як то кажуть, та й знову.

Слухайте ж, панове громадо!

"Ночували гайдамаки
В зеленiй дiбровi,
На припонi пасли конi,
Сiдланi, готовi.
Ночували ляшки-панки
В будинках з жидами,
Напилися, простяглися
Та й..."

Громада

Цить лишень! здається, дзвонять. Чуєш?.. ще раз... о!..

"Задзвонили, задзвонили!" -
Пiшла луна гаєм.
"Iдiть же ви та молiтесь,
А я доспiваю".
Повалили гайдамаки,
Аж стогне дiброва;
Не повезли, а на плечах
Чумацькi воловi
Несуть вози. А за ними
Слiпий Волох знову:
"Ночували гайдамаки
В зеленiй дiбровi".
Шкандибає, курникає,
I гич не до речi.
"Ну лиш iншу, старче божий!" -
З возами на плечах
Кричать йому гайдамаки.
"Добре, хлопцi, нате!
Отак! отак! добре, хлопцi!
А нуте, хлоп'ята,
Ушкваримо!"

Земля гнеться.
А вони з возами
Так i рiжуть. Кобзар грає,
Додає словами:
"Он гоп таки так!
Кличе Гандзю козак:
"Ходи, Гандзю, пожартую,
Ходи, Гандзю, поцiлую;
Ходiм, Гандзю, до попа
Богу помолиться;
Нема жита нi снопа,
Вари вареницi".
Оженився, зажурився -
Нiчого немає;
У ряднинi ростуть дiти,
А козак спiває:
"I по хатi ти-ни-ни,
I по сiнях ти-ни-ни,
Вари, жiнко, лини,
Ти-ни-ни, ти-ни-ни!"

"Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!"
Кричать гайдамаки.

"Ой гоп того дива!
Наварили ляхи пива,
А ми будем шинкувать,
Ляшкiв-панкiв частувать.
Ляшкiв-панкiв почастуєм,
З панянками пожартуєм.
Ой гоп таки так!
Кличе панну козак:
"Панно, пташко моя!
Панно, доле моя!
Не соромся, дай рученьку,
Ходiм погуляймо;
Нехай людям лихо сниться,
А ми заспiваймо.
А ми заспiваймо,
А ми посiдаймо,
Панно, пташко моя,
Панно, доле моя!"

"Ще раз, ще раз!"

"Якби таки або так, або сяк,
Якби таки запорозький козак,
Якби таки молодий, молодий,
Хоч по хатi б поводив, поводив.
Страх менi не хочеться
З старим дiдом морочиться.
Якби таки..."

"Цу-цу, скаженi! схаменiться!
Бач, розходилися! А ти,
Стара собако, де б молиться,
Верзеш тут погань. От чорти!"
Кричить отаман. Опинились;
Аж церков бачать. Дяк спiва,
Попи з кадилами, з кропилом;
Громада - нiби нежива,
Анiтелень... Помiж возами
Попи з кропилами пiшли;
За ними корогви несли,
Як на Великдень над пасками.
"Молiтесь, братiя, молiтесь! -
Так благочинний начина. -
Кругом святого Чигрина
Сторожа стане з того свiту,
Не дасть святого розпинать.
А ви Україну ховайте:
Не дайте матерi, не дайте
В руках у ката пропадать.
Од Конашевича i досi
Пожар не гасне, люде мруть,
Конають в тюрмах, голi, босi...
Дiти нехрещенi ростуть,
Козацькi дiти; а дiвчата!..
Землi козацької краса
У ляха в'яне, як перш мати,
I непокритая коса
Стидом сiчеться; карi очi
В неволi гаснуть; розкувать
Козак сестру свою не хоче,
Сам не соромиться конать
В ярмi у ляха... горе, горе!
Молiтесь, дiти! страшний суд
Ляхи в Україну несуть -
I заридають чорнi гори.
Згадайте праведних гетьманiв:
Де їх могили? де лежить
Останок славного Богдана?
Де Остряницина стоїть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? нема!
Живого й мертвого спалили.
Де той Богун, де та зима?
Iнгул щозиму замерзає -
Богун не встане загатить
Шляхетським трупом . Лях гуляє!
Нема Богдана - червонить
I Жовтi Води, й Рось зелену.
Сумує Корсунь староденний:
Нема журбу з ким подiлить.
I Альта плаче: "Тяжко жити!
Я сохну, сохну... де Тарас?
Нема, не чуть... не в батька дiти!"
Не плачте, братiя: за нас
I душi праведних, i сила
Архiстратига Михаїла.
Не за горами кари час.
Молiтесь, братiя!"

Молились,

Молились щиро козаки,
Як дiти, щиро; не журились,
Гадали теє... а зробилось -
Над козаками хусточки!
Одно добро, одна слава -
Бiлiє хустина,
Та й ту знiмуть...
А диякон:

"Нехай ворог гине!
Берiть ножi! освятили".
Ударили в дзвони,
Реве гаєм: "Освятили!"
Аж серце холоне!
Освятили, освятили!
Гине шляхта, гине!
Розiбрали, заблищали
По всiй Українi

Третi пiвнi

Ще день Украйну катували
Ляхи скаженi; ще один,
Один, останнiй, сумували
I Україна, i Чигрин.
I той минув - день Маковiя,
Велике свято в Українi.
Минув - i лях, i жидовин
Горiлки, кровi упивались,
Кляли схизмата, розпинали,
Кляли, що нiчого вже взять.
А гайдамаки мовчки ждали,
Поки поганцi ляжуть спать.
Лягли, i в голови не клали,
Що вже їм завтра не вставать.
Ляхи заснули, а iуди
Ще лiчать грошi уночi,
Без свiтла лiчать баришi,
Щоб не побачили, бач, люде.
I тi на золото лягли
I сном нечистим задрiмали.
Дрiмають... навiки бодай задрiмали!
А тим часом мiсяць пливе оглядать
I небо, i зорi, i землю, i море
Та глянуть на люде, що вони моторять,
Щоб боговi вранцi про те розказать.
Свiтить бiлолиций на всю Україну,
Свiтить... а чи бачить мою сиротину,
Оксану з Вiльшани, мою сироту?
Де її мордують, де вона воркує?
Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?
Побачимо потiм, а тепер не ту,
Не ту заспiваю, iншої заграю;
Лихо - не дiвчата - буде танцювать.
Недолю спiваю козацького краю;
Слухайте ж, щоб дiтям потiм розказать,
Щоб i дiти знали, внукам розказали,
Як козаки шляхту тяжко покарали
За те, що не вмiла в добрi панувать.

Гомонiла Україна,
Довго гомонiла,
Довго, довго кров степами
Текла-червонiла.

Текла, текла та й висохла.
Степи зеленiють;
Дiди лежать, а над ними
Могили синiють.
Та що з того, що високi?
Нiхто їх не знає,
Нiхто щиро не заплаче,
Нiхто не згадає.
Тiлько вiтер тихесенько
Повiє над ними,
Тiлько роси ранесенько
Сльозами дрiбними
їх умиють. Зiйде сонце,
Осушить, пригрiє;
А унуки? їм байдуже,
Панам жито сiють.
Багато їх, а хто скаже,
Де Гонти могила, -
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залiзняк, душа щира,
Де одпочиває?
Тяжко! важко! Кат панує,
А їх не згадають.

Гомонiла Україна,
Довго гомонiла,
Довго, довго кров степами
Текла-червонiла.

I день, i нiч гвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш -
Серце усмiхнеться.

Мiсяцю мiй ясний! з високого неба
Сховайся за гору, бо свiту не треба;
Страшно тобi буде, хоч ти й бачив Рось,
I Альту, i Сену , i там розлилось,
Не знать за що, кровi широкеє море.
А тепер що буде! Сховайся ж за гору;
Сховайся, мiй друже, щоб не довелось
На старiсть заплакать...

Сумно, сумно серед неба
Сяє бiлолиций.
Понад Днiпром козак iде,
Може, з вечiрницi.
Iде смутний, невеселий,
Ледве несуть ноги.
Може, дiвчина не любить
За те, що убогий?
I дiвчина його любить,
Хоч лата на латi.
Чорнобривий, а не згине,
То буде й багатий.
Чого ж смутний, невеселий
Iде - чуть не плаче?
Якусь тяжку недоленьку
Вiщує козаче,
Чує серце, та не скаже,
Яке лихо буде.
Мине лихо... Кругом його
Мов вимерли люде.
Анi пiвня, нi собаки;
Тiлько iз-за гаю
Десь далеко сiроманцi
Вовки завивають
Байдуже! iде Ярема,
Та не до Оксани,
Не в Вiльшану на досвiтки, -
До ляхiв поганих
У Черкаси. А там третiй
Пiвень заспiває...
А там... а там... Йде Ярема,
На Днiпр поглядає.

"Ой Днiпре мiй, Днiпре, широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
Козацької кровi; ще понесеш, друже!
Червонив ти синє, та не напоїв;
А сю нiч уп'єшся. Пекельнеє свято
По всiй Українi сю нiч зареве;
Потече багато, багато, багато
Шляхетської кровi. Козак оживе;
Оживуть гетьмани в золотiм жупанi;
Прокинеться доля; козак заспiва:
"Нi жида, нi ляха", а в степах Украйни -
О боже мiй милий - блисне булава!"

Так думав, iдучи в латанiй свитинi,
Сердега Ярема з свяченим в руках.
А Днiпр мов пiдслухав: широкий та синiй,
Пiдняв гори-хвилi; а в очеретах
Реве, стогне, завиває,
Лози нагинає;
Грiм гогоче, а блискавка
Хмару роздирає.
Iде собi наш Ярема,
Нiчого не бачить;
Одна думка усмiхнеться,
А друга заплаче.
"Там Оксана, там весело
I в сiрiй свитинi;
А тут... а тут... що ще буде?
Може, ще загину".
А тим часом iз байраку
Пiвень - кукурiку!
"А,Черкаси!.. боже милий!
Не вкороти вiку!"

Червоний бенкет

Задзвонили в усi дзвони
По всiй Українi;
Закричали гайдамаки:
"Гине шляхта, гине!
Гине шляхта! погуляєм
Та хмару нагрiєм!"
Зайнялася Смiлянщина,
Хмара червонiє.
А найперша Медведiвка
Небо нагрiває.
Горить Смiла, Смiлянщина
Кров'ю пiдпливає.
Горить Корсунь, горить Канiв,
Чигирин, Черкаси;
Чорним шляхом запалало,
I кров полилася
Аж у Волинь. По Полiссi
Гонта бенкетує,
А Залiзняк в Смiлянщинi
Домаху гартує,
У Черкасах, де й Ярема
Пробує свячений.
"Отак, отак! добре, дiти,
Мордуйте скажених!
Добре, хлопцi!" - на базарi
Залiзняк гукає.
Кругом пекло; гайдамаки
По пеклу гуляють.
А Ярема - страшно глянуть
По три, по чотири
Так i кладе. "Добре, сину,
Матерi їх хиря!
Мордуй, мордуй, в раю будеш
Або есаулом.

Гуляй, сину! нуте, дiти!"
I дiти майнули
По горищах, по коморах,
По льохах, усюди;
Всiх уклали, все забрали.
"Тепер,хлопцi, буде!
Утомились, одпочиньте".
Улицi, базари
Крились трупом, плили кров'ю.
"Мало клятим кари!
Ще раз треба перемучить,
Щоб не повставали
Нехрещенi, клятi душi".
На базар збирались
Гайдамаки. Йде Ярема,
Залiзняк гукає:
"Чуєш, хлопче? ходи сюди!
Не бiйсь, не злякаю".
"Не боюся!" Знявши шапку,
Став, мов перед паном.
"Вiдкiля ти? хто ти такий?"
"Я, пане, з Вiльшани".
"З Вiльшаної, де титаря
Пси замордували?"
"Де? якого?"

"У Вiльшанiй;
I кажуть, що вкрали
Дочку його, коли знаєш".
"Дочку, у Вiльшанiй?"
"У титаря, коли знавав".
"Оксано, Оксано!" -
Ледве вимовив Ярема
Та й упав додолу.
"Еге! ось що... Шкода хлопця,
Провiтри, Миколо!"
Провiтрився. "Батьку! брате!
Чом я не сторукий?
Дайте ножа, дайте силу,
Муки ляхам, муки!
Муки страшної, щоб пекло
Тряслося та млiло!"
"Добре, сину, ножi будуть
На святеє дiло.
Ходiм з нами у Лисянку
Ножi гартувати!"
"Ходiм, ходiм, отамане,
Батьку ти мiй, брате,
Мiй єдиний! На край свiта
Полечу, достану,
З пекла вирву, отамане...
На край свiта, пане...
На край свiта, та не найду,
Не найду Оксани!"
"Може, й найдеш. А як тебе
Зовуть? я не знаю".
"Яремою".

"А прiзвище?"
"Прiзвища немає!"
"Хiба байстрюк? Без прiзвища
Запиши, Миколо,
У реєстер. Нехай буде!"
Нехай буде Голий,
Так i пиши!"

"Нi, погано!"
"Ну, хiба Бiдою?"
"I це не так".
"Стривай лишень,
Пиши Галайдою".
Записали.

"Ну, Галайдо,
Поїдем гуляти.
Найдеш долю... а не найдеш...
Рушайте, хлоп'ята".
I Яремi дали коня
Зайвого з обозу.
Усмiхнувся на воронiм
Та й знову у сльози.
Виїхали з'а царину;
Палають Черкаси...
"Чи всi, дiти?"
"Усi, батьку!"
"Гайда!"

Простяглася

По дiбровi понад Днiпром
Козацька ватага.
А за ними кобзар Волох
Переваги-ваги

Шкандибав на конику,
Козакам спiває:
"Гайдамаки, гайдамаки,
Залiзняк гуляє".
Поїхали... а Черкаси
Палають, палають.
Байдуже, нiхто й не гляне.
Смiються та лають
Кляту шляхту. Хто балака,
Хто кобзаря слуха.
А Залiзняк попереду,
Нашорошив уха;
Iде собi, люльку курить,
Нiкому нi слова.
А за ним нiмий Ярема.
Зелена дiброва,
I темний гай, i Днiпр дужий,
I високi гори,
Небо, зорi, добро, люде
I лютеє горе -
Все пропало, все! нiчого
Не знає, не бачить,
Як убитий. Тяжко йому,
Тяжко, а не плаче.
Нi, не плаче: змiя люта,
Жадна випиває
Його сльози, давить душу,
Серце роздирає.
"Ой ви, сльози, дрiбнi сльози!
Ви змиєте горе;
Змийте його... тяжко! нудно!
I синього моря,
I Днiпра, щоб вилить люте,
I Днiпра не стане.
Занапастить хiба душу?
Оксано, Оксано!
Де ти, де ти? подивися,
Моя ти єдина,
Подивися на Ярему.
Де ти? Може, гине,
Може, тяжко клене долю,
Клене, умирає
Або в пана у кайданах
У склепу конає.
Може, згадує Ярему,
Згадує Вiльшану,
Кличе чого: "Серце моє,
Обнiми Оксану!
Обнiмемось, мiй соколе!
Навiки зомлiєм.
Нехай ляхи знущаються,
Не почуєм!.." Вiє,
Вiє вiтер з-за Лиману,
Гне тополю в полi, -
I дiвчина похилиться,
Куди гне недоля.
Посумує, пожуриться,
Забуде... i, може...
У жупанi, сама панi;
А лях... боже, боже!
Карай пеклом мою душу,
Вилий муки море,
Розбий кару надо мною,
Та не таким горем
Карай серце: розiрветься,
Хоч би було камень.
Доле моя! серце моє!
Оксано, Оксано!
Де ти дiлася-подiлась?"
I хлинули сльози;
Дрiбнi-дрiбнi полилися.
Де вони взялися!
А Залiзняк гайдамакам
Каже опинитись:
"У лiс, хлопцi! вже свiтає,
I конi пристали:
Попасемо", - i тихенько
У лiсi сховались.

Гупалiвщина

Зiйшло сонце; Україна
Де палала, тлiла,
А де шляхта, запертися,
У будинках млiла.
Скрiзь по селах шибеницi;
Навiшано трупу -
Тiлько старших, а так шляхта
Купою на купi.
На улицях, на розпуттях
Собаки, ворони
Гризуть шляхту, клюють очi;
Нiхто не боронить.
Та й нiкому: осталися
Дiти та собаки, -
Жiнки навiть з рогачами
Пiшли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо
По всiй Українi!
Гiрше пекла... А за вiщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такi ж дiти, -
Жити б та брататься.
Нi, не вмiли, не хотiли,
Треба роз'єднаться!
Треба кровi, брата кровi,
Бо заздро, що в брата
Є в коморi i надворi,
I весело в хатi!
"Уб'єм брата! спалим хату!" -
Сказали, i сталось-
Все б, здається; нi, на кару
Сироти остались.
В сльозах росли, та й виросли;
Замученi руки
Розв'язались - i кров за кров,
I муки за муки!
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов'ян дiти
Впились кров'ю. А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти.

Мандрували гайдамаки
Лiсами, ярами,
А за ними i Галайда
З дрiбними сльозами.
Вже минули Воронiвку,
Вербiвку; в Вiльшану
Приїхали. "Хiба спитать,
Спитать про Оксану?
Не спитаю, щоб не знали,
За що пропадаю".
А тим часом гайдамаки
Й Вiльшану минають.
Питається у хлопчика:
"Що, титаря вбили?"
"Ба нi, дядьку; батько казав,
Що його спалили
Отi ляхи, що там лежать,
I Оксану вкрали.
А титаря на цвинтарi
Вчора поховали".
Не дослухав... "Неси, коню!"
I поводи кинув.
"Чом я вчора, поки не знав,
Вчора не загинув!
А сьогоднi, коли й умру,
З домовини встану
Ляхiв мучить. Серце моє!
Оксано! Оксано!
Де ти?"

Замовк, зажурився,
Поїхав ходою.
Тяжко-важко сiромасi
Боротись з нудьгою.
Догнав своїх. Боровикiв
Вже хутiр минають.
Корчма тлiє з стодолою,
А Лейби немає.
Усмiхнувся мiй Ярема,
Тяжко усмiхнувся.
Отут, отут позавчора
Перед жидом гнувся,
А сьогоднi... та й жаль стало,
Що лихо минуло.
Гайдамаки понад яром
З шляху повернули.
Наганяють пiвпарубка.
Хлопець у свитинi
Полатанiй, у постолах;
На плечах торбина.
"Гей, старченя! стривай лишень!"
"Я не старець, пане!
Я, як бачте, гайдамака".
"Який же поганий!"
"Вiдкiля ти?"
"З Керелiвки".
"А Будища знаєш?
I озеро коло Будищ?"
"I озеро знаю,
Отам воно; оцим яром
Втрапите до його".
"Що, сьогодня ляхiв. бачив?"
"Нiгде нi одного;
А вчора було багато.
Вiнки не святили:
Не дали ляхи проклятi.
Зате ж їх i били,
I я, й батько святим ножем;
А мати нездужа,
А то й вона б".
"Добре, хлопче.
Ось на ж тобi, друже,
Цей дукачик, та не згуби".
Узяв золотого,
Подивився: "Спасибi вам!"
"Ну, хлопцi, в дорогу!
Та чуєте? без гомону.
Галайдо, за мною!
В оцiм яру є озеро
Й лiс попiд горою,
А в лiсi скарб. Як приїдем,
То щоб кругом стали,
Скажи хлопцям. Може, льохи
Стерегти осталась
Яка погань".

Приїхали.

Стали кругом лiса;
Дивляться - нема нiкого...
"Ту їх достобiса!
Якi грушi уродили!
Збивайте, хлоп'ята!
Швидше! швидше! Отак, отак!
I конфедерати
Посипалися додолу,
Грушi гнилобокi.
Позбивали, упорались;
Козакам нiвроку,
Найшли льохи, скарб забрали,
У ляхiв кишенi
Потрусили та й потягли
Карати мерзенних
У Лисянку.

Бенкет у Лисянцi

Смеркалося. Iз Лисянки
Кругом засвiтило:
Ото Гонта з Залiзняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
I в пеклi не вмiють
Отак курить. Гнилий Тiкич
Кров'ю червонiє
Шляхетською, жидiвською;
А над ним палають
I хатина, i будинок;
Мов доля карає
Вельможного й неможного.
А серед базару
Стоїть Гонта з Залiзняком,
Кричать: "Ляхам кари!
Кари ляхам, щоб каялись!"
I дiти карають.
Стогнуть, плачуть; один просить,
Другий проклинає;
Той молиться, сповiдає
Грiхи перед братом,
Уже вбитим. Не милують,
Карають, завзятi.
Як смерть люта, не вважають
На лiта, на вроду
Шляхтяночки й жидiвочки.
Тече кров у воду.
.Нi калiка, анi старий,
Нi мала дитина
Не остались, - не вблагали
Лихої години.
Всi полягли, всi покотом;
Нi душi живої
Шляхетської й жидiвської.
А пожар удвоє
Розгорiвся, розпалався
До самої хмари.
А Галайда, знай, гукає:
"Кари ляхам, кари!"
Мов скажений, мертвих рiже,
Мертвих вiша, палить.
"Дайте ляха, дайте жида!
Мало менi, мало!
Дайте ляха, дайте кровi
Наточить з поганих!
Кровi море... мало моря...
Оксано! Оксано!
Де ти?" - крикне й сховається
В полум'ї, в пожарi.
А тим часом гайдамаки
Столи вздовж базару
Поставили, несуть страву,
Де що запопали,
Щоб засвiтла повечерять.
"Гуляй!" - загукали.
Вечеряють, а кругом їх
Пекло червонiє.
У полум'ї, повiшанi
На кроквах, чорнiють
Панськi трупи. Горять крокви
I падають з ними.
"Пийте, дiти! пийте, лийте!
З панами такими,
Може, ще раз зустрiнемось,
Ще раз погуляєм.-
I поставець одним духом
Залiзняк черкає.-
За проклятi вашi трупи,
За душi проклятi
Ще раз вип'ю! Пийте, дiти!
Вип'єм, Гонто, брате!
Вип'єм, друже, погуляєм
Укупочцi, в парi.
А де ж Волох? заспiвай лиш
Нам, старий кобзарю!
Не про дiдiв, бо незгiрше
Й ми ляхiв караєм;
Не про лихо; бо ми його
Не знали й не знаєм.
Веселої утни, старче,
Щоб земля ломилась, -
Про вдовицю-молодицю,
Як вона журилась".

(Кобзар грає й приспiвує )

"Од села до села
Танцi та музики;
Курку, яйця продала -
Маю черевики.
Од села до села
Буду танцювати:
Нi корови, нi вола -
Осталася хата.
Я оддам, я продам
Кумовi хатину,
Я куплю, я зроблю
Яточку пiд тином;
Торгувать, шинкувать
Буду чарочками,
Танцювать та гулять
Таки з парубками.
Ох ви, дiтки мої,
Мої голуб'ята,
Не журiться, подивiться,
Як танцює мати.
Сама в найми пiду,
Дiток в школу оддам,
А червоним черевичкам
Таки дам, таки дам!"

"Добре! добре! Ну, до танцiв,
До танцiв, кобзарю!"
Слiпий вшкварив - навприсядки
Пiшли по базару.
Земля гнеться. "Нумо, Гонто!"
"Нум, брате Максиме!
Ушкваримо, мiй голубе,
Поки не загинем!"

"Не дивуйтеся, дiвчата,
Що я обiдрався;
Бо мiй батько робив гладко,
То й я в його вдався".
"Добре, брате, єй же.богу!"
"Ану ти, Максиме!"
"Постривай лиш!"

"Отак чини, як я чиню:
Люби дочку абичию -
Хоч попову, хоч дякову,
Хоч хорошу мужикову".

Всi танцюють, а Галайда
Не чує, не бачить.
Сидить собi кiнець стола,
Тяжко-важко плаче,
Як дитина. Чого б, бачся?
В червонiм жупанi,
I золото, i слава є,
Та нема Оксани;
Нi з ким долю подiлити,
Нi з ким заспiвати;
Один, один сиротою
Мусить пропадати.
А того, того й не знає,
Що його Оксана
По тiм боцi за Тiкичем
В будинку з панами,
З тими самими ляхами,
Що замордували
Її батька. Недолюди,
Тепер заховались
За мурами та дивитесь,
Як жиди конають,
Брати вашi! А Оксана
В вiкно поглядає
На Лисянку засвiчену.
"Де то мiй Ярема?" -
Сама думає. Не знає,
Що вiн коло неї,
У Лисянцi, не в свитинi -
В червонiм жупанi,
Сидить один та думає:
"Де моя Оксана?
Де вона, моя голубка
Приборкана, плаче?"
Тяжко йому.

А iз яру

В киреї козачiй
Хтось крадеться.
"Хто ти такий?"
Галайда питає.
"Я посланець пана Гонти.
Нехай погуляє,
Я пiдожду".

"Нi, не дiждеш,
Жидiвська собако!"
"Ховай боже, який я жид!
Бачиш? Гайдамака!
Ось копiйка... подивися...
Хiба ти не знаєш?"
"Знаю, знаю, - i свячений
З халяви виймає.-
Признавайсь, проклятий жиде,
Де моя Оксана?"
Та й замахнувсь.
"Ховай боже!..
В будинку... з панами...
Вся в золотi..."
"Виручай же!

Виручай, проклятий!"
"Добре, добре... Якi ж бо ви,
Яремо, завзятi!
Iду зараз i виручу:
Грошi мур ламають.
Скажу ляхам - замiсть Паца..."
"Добре, добре! знаю.
Iди швидче!"

"Зараз, зараз!
Гонту забавляйте,
З пiвупруга, а там нехай.
Iдiть же гуляйте...
Куди везти?"

"У Лебедин!

У Лебедин, - чуєш?"
"Чую, чую".

I Галайда

З Гонтою танцює.
А Залiзняк бере кобзу:
"Потанцюй, кобзарю,
Я заграю".

Навприсядки

Слiпий по базару
Оддирає постолами,
Додає словами:

"На городi пастернак;
Чи я ж тобi не козак, не козак?
Чи я ж тебе не люблю, не люблю?
Чи я ж тобi черевичкiв не куплю?
Куплю, куплю чорпнобрива.
Куплю, куплю того дива.
Буду, серце, ходить,
Буду, серце, любить".

"Ой гоп,гопака!
Полюбила козака,
Та рудого, та старого -
Лиха доля така.
Iди ж доле, за журбою,
А ти, старий, за водою,
А я - так до шинку.
Вип'ю чарку, вип'ю другу,
Вип'ю третю на потуху.
П'яту, шосту, та й кiнець.
Пiшла баба у танець,
А за нею горобець
Викрутасом-вихилясом...

Молодець горобець!
Старий рудий бабу кличе,
А та йому дулi тиче:
"Оженився, сатано, -
Заробляй же на пшоно;
Треба дiток годувать,
Треба дiток одягать.
А я буду добувать,
А ти, старий, не грiши,
Та в запiчку колиши,
Та мовчи, не диши".

"Як була я молодою преподобницею,
Повiсила хвартушину над вiконницею;
Хто йде - не мине,
То кивне, то моргне.
А я шовком вишиваю,
В кватирочку виглядаю:
Семени, Iвани,
Надiвайте жупани,
Та ходiмо погуляймо,
Та сядемо заспiваймо".

"Заганяйте квочку в бочку,
А курчата в вершу
. . . . . . . . . .
. . . . . . . . . .
I... гу!

Загнув батько дугу,
Тягне мати супоню.
А ти зав'яжи, доню".

"Чи ще? чи годi?"
"Ще, ще!

Хоч погану! самi ноги носять"

"Ой сип сирiвець
Та криши опеньки:
Дiд та баба,

То й до ладу, -
Обоє раденькi.

Ой сип сирiвець
Та криши петрушку:
. . . . . . . . . .
. . . . . . . . . .
Ой сип сирiвець
Та накриши хрiну:
. . . . . . . . . .
. . . . . . . . . .
Ой сип воду, воду
Та пошукай броду, броду..."

"Годi, годi! - кричить Гонта.
Годi, погасає.
Свiтла, дiти!.. А де Лейба?
Ще його немає?
Найти його та повiсить.
Петелька свиняча!
Гайда, дiти! погасає
Каганець козачий".
А Галайда: "Отамане!
Погуляймо, батьку!
Дивись - горить; на базарi
I видко, i гладко.
Потанцюєм. Грай, кобзарю!"
"Не хочу гуляти!
Огню, дiти! дьогтю, клоччя!
Давайте гармати;
В потайники пустiть огонь!
Думають, жартую!"
Заревiли гайдамаки:
"Добре, батьку! чуєм!"
Через греблю повалили,
Гукають, спiвають.
А Галайда кричить: "Батьку!
Стiйте!.. пропадаю!
Постривайте, не вбивайте:
Там моя Оксана.
Годиночку, батьки мої!
Я її достану!"
"Добре, добре!.. Залiзняче,
Гукни, щоб палили.
Преподобиться з ляхами...
А ти, сизокрилий,
Найдеш iншу".
Оглянувся -

Галайди немає.
Ревуть гори - i будинок
З ляхами гуляє
Коло хмари. Що осталось,
Пеклом запалало...
"Де Галайда?" - Максим кличе.
I слiду не стало...

Поки хлоп'ята танцювали,
Ярема з Лейбою прокрались
Аж у будинок, в самий льох;

Оксану вихопив чуть живу
Ярема з льоху та й полинув
У Лебедин...

Лебедин

"Я сирота з Вiльшаної,
Сирота, бабусю.
Батька ляхи замучили,
А мене... боюся.
Боюсь згадать, моя сиза...
Узяли з собою.
Не розпитуй, бабусенько,
Що було зо мною.
Я молилась, я плакала,
Серце розривалось,
Сльози сохли, душа мерла...
Ох, якби я знала,
Що побачу його ще раз,
Що побачу знову, -
Вдвоє, втроє б витерпiла
За єдине слово!
Вибачай, моя голубко!
Може, я грiшила,
Може, бог за те й карає,
Що я полюбила, -
Полюбила стан високий
I карiї очi,

Полюбила, як умiла,
Як серденько хоче.
Не за себе, не за батька
Молилась в неволi, -
Нi,бабусю, а за його,
За милого, долю.
Карай, боже! твою правду
Я витерпiть мушу.
Страшно сказать: я думала
Занапастить душу-
Якби не вiн, може б... може,
I занапастила.
Тяжко було! Я думала:
"О боже мiй милий!
Вiн сирота, - хто без мене
Його привiтає?
Хто про долю, про недолю,
Як я, розпитає?
Хто обiйме, як я, його?
Хто душу покаже?
Хто сиротi убогому
Добре слово скаже?"
Я так думала, бабусю,
I серце смiялось:
"Я сирота: без матерi,
Без батька осталась,
I вiн один на всiм свiтi,
Один мене любить;
А почує, що я вбилась,
То й себе погубить".
Так я думала, молилась,
Ждала, виглядала.
Нема його, не прибуде, -
Одна я осталась..."
Та й заплакала. Черниця,
Стоя коло неї,
Зажурилась.

"Бабусенько!

Скажи менi, де я?"
"В Лебединi, моя пташко,
Не вставай: ти хвора".
"В Лебединi! чи давно я?"
"Ба нi, позавчора".
"Позавчора?.. Стривай, стривай...
Пожар над водою...
Жид, будинок, Майданiвка...
Зовуть Галайдою..."
"Галайдою Яремою
Себе називає

Той, що привiз..."
"Де вiн, де вiн?
Тепер же я знаю!.."
"Через тиждень обiцявся
Прийти за тобою".
"Через тиждень! через тиждень!
Раю мiй, покою!
Бабусенько, минулася
Лихая година!
Той Галайда - мiй Ярема!..
По всiй Українi
Його знають. Я бачила,
Як села горiли;
Я бачила - кати-ляхи
Трусилися, млiли,
Як хто скаже про Галайду.
Знають вони, знають,
Хто такий, i вiдкiля вiн,
I кого шукає!..
Мене шукав, мене найшов.
Орел сизокрилий!
Прилiтай же, мiй соколе,
Мiй голубе сизий!
Ох, як весело на свiтi,
Як весело стало!
Через тиждень, бабусенько..
Ще три днi осталось.
Ох, як довго!..
"Загрiбай, мамо, жар, жар,
Буде тобi дочки жаль, жаль..."
Ох, як весело на свiтi!
А тобi, бабусю,
Чи весело?"

"Я тобою,

Пташко, веселюся".
"А чом же ти не спiваєш?"
"Я вже одспiвала..."
Задзвонили до вечернi;
Оксана осталась,
А черниця, помолившись,
В храм пошкандибала.
Через тиждень в Лебединi
У церквi спiвали:
Iсаiя, ли й куй! Вранцi
Ярему вiнчали;
А ввечерi мiй Ярема
(От хлопець звичайний!),
Щоб не сердить отамана,
Покинув Оксану:
Ляхiв кiнча; з Залiзняком
Весiлля справляє
В Уманщинi, на пожарах.
Вона виглядає, -
Виглядає, чи не їде
З боярами в гостi -
Перевезти iз келiї
В хату на помостi.
Не журися, сподiвайся
Та богу молися.
А менi тепер на Умань
Треба подивитись.

Гонта в Уманi

Хвалилися гайдамаки,
на Умань iдучи:
"Будем драти, пане-брате,
З китайки онучi".

Минають днi, минає лiто,
А Україна, знай, горить;
По селах голi плачуть дiти -
Батькiв немає. Шелестить
Пожовкле листя по дiбровi;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нiгде не чуть людської мови;
Звiр тiлько виє по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовкiв ляхами годували,
Аж поки снiгом занесло
Огризки вовчi...
Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грiлись на пожарi.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквiтчала її рястом,
Барвiнком укрила;
I на полi жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранцi зустрiчають
Рай, та й годi! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть - огудять.
Треба кров'ю домальовать,
Освiтить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
I багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маєте?
Чуднi, чуднi люде!
Не спинила весна кровi,
Нi злостi людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм -
Так було i в Трої.
Так i буде.

Гайдамаки

Гуляють, карають;
Де проїдуть - земля горить,
Кров'ю пiдпливає.
Придбав Максим собi сина
На всю Україну.
Хоч не рiдний син Ярема,
А щира. дитина.
Максим рiже, а Ярема
Не рiже - лютує:
З ножем в руках, на пожарах
I днює й ночує.
Не милує, не минає
Нiгде нi одного:
За титаря ляхам платить,
За батька святого,
За Оксану... та й зомлiє,
Згадавши Оксану.
А Залiзняк: "Гуляй, сину,
Поки доля встане!
Погуляєм!"

Погуляли

Купою на купi
Од Києва до Уманi
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опiвночi; до схiд сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
"Карай ляха знову!"
Покотились по базару
Кiннi narodowi;
Покотились малi дiти
I калiки хворi.
Гвалт i галас. На базарi,
Як посеред моря
Кровавого, стоїть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: "Добре, дiти!
Отак їх, проклятих!"
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза-єзуїта

I двох хлопцiв. "Гонто, Гонто!
Оце твої дiти.
Ти нас рiжеш - зарiж i їх:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не рiжеш?
Поки невеликi,
Зарiж i їх, бо виростуть,
То тебе зарiжуть..."
"Убийте пса! а собачат
Своєю зарiжу.
Клич громаду. Признавайтесь,
Що ви католики!"
"Католики... бо нас мати..."
"Боже мiй великий!
Мовчiть, мовчiть! знаю, знаю!"
Зiбралась громада.
"Мої дiти католики...
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Рiзать католика.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великi?
Чом ви ляха не рiжете?.."
"Будем рiзать, тату!"
"Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схiд сонця
Була не втопила?
Менше б грiха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогоднi, сини мої,
Горе менi з вами!
Поцiлуйте мене, дiти,
Бо не я вбиваю,
А присяга". Махнув ножем -
I дiтей немає!
Попадали зарiзанi.
"Тату! - белькотали, -
Тату, тату... ми не ляхи!
Ми..." - та й замовчали.
"Поховать хiба?"
"Не треба!

Вони католики.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великi?
Чом ворога не рiзали?
Чом матiр не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходiм, брате!"
Взяв Максима,
Пiшли вздовж базару
I обидва закричали:
"Кари ляхам, кари!"
I карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Нi в будинку, нi в костьолi,
Нiгде не осталось,
Всi полягли. Того лиха
Не було нiколи,
Що в Уманi робилося.
Базилiан школу,
Де учились Гонти дiти,
Сам Гонта руйнує:
"Ти поїла моїх дiток! -
Гукає, лютує. -
Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!..
Валiть стiни!"
Гайдамаки

Стiни розвалили, -
Розвалили, об камiння
Ксьондзiв розбивали,
А школярiв у криницi
Живих поховали.
До самої ночi ляхiв мордували;
Душi не осталось. А Гонта кричить:
"Де ви, людоїди? де ви поховались?
З'їли моїх дiток, - тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! нi з ким говорить!
Сини мої любi, мої чорнобровi!
Де ви поховались? Кровi менi, кровi!
Шляхетської кровi, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорнiє,
Хочеться напитись... Чом вiтер не вiє,
Ляхiв не навiє?.. Тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! Праведнiї зорi!
Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
Я дiтей зарiзав!.. Горе менi, горе!
Де я прихилюся?"
Так Гонта кричав,
По Уманi бiгав. А серед базару,
В кровi, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
I сiли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря!
"Гуляйте, сини!
Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! -
Залiзняк гукає, - Ану, навiсний,
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють мої козаки!"
I кобзар ушкварив:

"А мiй батько орандар,
Чоботар;

Моя мати пряха
Та сваха;

Брати мої, соколи,
Привели

I корову iз дiброви,
I намиста нанесли.
А я собi Христя
В намистi,

А на лиштвi листя
Та листя,

I чоботи, i пiдкови.
Вийду вранцi до корови,
Я корову напою,
Подою,

З парубками постою,
Постою".

"Ой гоп по вечерi,
Замикайте, дiти, дверi,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!"

Всi гуляють. А де ж Гонта?
Чом вiн не гуляє?
Чому не п'є з козаками?
Чому не спiває?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до неї,
Не до спiви.

А хто такий

У чорнiй киреї
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхiв мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечi
I, позад базару,
Через мертвих переступа,
Криється в пожарi
За костьолом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дiтей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тiло
Собаки не їли.
I темними улицями,
Де менше горiло,
Понiс Гонта дiтей своїх,
Щоб нiхто не бачив,
Де вiн синiв поховає
I як Гонта плаче.
Винiс в поле, геть од шляху,
Свячений виймає
I свяченим копа яму.
А Умань палає,
Свiтить Гонтi до роботи
I на дiтей свiтить.
Неначе сплять одягненi.
Чого ж страшнi дiти?
Чого Гонта нiби краде
Або скарб ховає?
Аж труситься. Iз Уманi
Де-де чуть - гукають
Товаришi-гайдамаки;

Гонта мов не чує,
Синам хату серед степу
Глибоку будує.
Та й збудував. Бере синiв,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, нiби чує:
"Ми не ляхи, тату!"
Поклав обох; iз кишенi
Китайку виймає;
Поцiлував мертвих в очi,
Хрестить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачi.
Розкрив, ще раз подивився...
Тяжко-важко плаче:
"Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивiтеся: ви за неї
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полi
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо менi дiтей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю".
Поцiлував, перехрестив,
Покрив, засипає:
"Спочивайте, сини мої,
В глибокiй оселi!
Сука мати не придбала
Нової постелi.
Без василькiв i без рути
Спочивайте, дiти,
Та благайте, просiть бога,
Нехай на сiм свiтi
Мене за вас покарає,
За грiх сей великий.
Просiть, сини! я прощаю,
Що ви католики".
Зрiвняв землю, покрив дерном,
Щоб нiхто не бачив,
Де полягли Гонти дiти,
Голови козачi.
"Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам вiку,
I менi те буде.
I мене вб'ють... коли б швидче!
Та хто поховає?
Гайдамаки!.. Пiду ще раз.
Ще раз погуляю!.."
Пiшов Гонта похилившись;
Iде, спотикнеться.
Пожар свiтить; Гонта гляне,
Гляне - усмiхнеться.
Страшно, страшно усмiхався,
На степ оглядався.
Утер очi... тiлько мрiє
В диму, та й сховався.

Епiлог

Давно те минуло, як, мала дитина,
Сирота в ряднинi, я колись блукав
Без свити, без хлiба по тiй Українi,
Де Залiзняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, - малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
Молодеє лихо! якби ти вернулось,
Промiняв би долю, що маю тепер.
Згадаю те лихо, степи тi безкраї,
I батька, i дiда старого згадаю...
Дiдусь ще гуляє, а батько вже вмер.
Бувало, в недiлю, закривши мiнею,
По чарцi з сусiдом випивши тiєї,
Батько дiда просить, щоб той розказав
Про Колiївщину, як колись бувало,
Як Залiзняк, Гонта ляхiв покарав.
Столiтнiї очi, як зорi, сiяли,
А слово за словом смiялось, лилось:
Як ляхи конали, як Смiла горiла.
Сусiди од страху, од жалю нiмiли.
I менi, малому, не раз довелось
За титаря плакать. I нiхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче.
Спасибi, дiдусю, що ти заховав
В головi столiтнiй ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав.

Вибачайте, люде добрi,
Що козацьку славу
Так навмання розказую,
Без книжної справи.
Так дiд колись розказував,
Нехай здоров буде!
А я за ним. Не знав старий,
Що письменнi люде
Тiї речi прочитають.
Вибачай, дiдусю, -
Нехай лають; а я поки
До своїх вернуся
Та доведу вже до краю,
Доведу - спочину
Та хоч крiзь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами, -
На тi шляхи, що я мiряв
Малими ногами.

Погуляли гайдамаки,
Добре погуляли:
Трохи не рiк шляхетською
Кров'ю напували
Україну, та й замовкли -
Ножi пощербили.
Нема Гонти; нема йому
Хреста, нi могили 6в.
Буйнi вiтри розмахали
Попiл гайдамаки,
I нiкому помолитись,
Нiкому заплакать.
Один тiлько брат названий
Оставсь на всiм свiтi,
Та й той - почув, що так страшно
Пекельнiї дiти
Його брата замучили,
Залiзняк заплакав
Вперше зроду; сльози не втер,
Умер неборака.
Нудьга його задавила
На чужому полi,
В чужу землю положила:
Така його доля!
Сумно-сумно гайдамаки
Залiзную силу
Поховали; насипали
Високу могилу;
Заплакали, розiйшлися,
Вiдкiля взялися.

Один тiлько мiй Ярема
На кий похилився,
Стояв довго. "Спочинь, батьку,
На чужому полi,
Бо на своїм нема мiсця,
Нема мiсця волi...
Спи, козаче, душа щира!
Хто-небудь згадає".

Пiшов степом сiромаха,
Сльози утирає.
Довго, довго оглядався,
Та й не видко стало.
Одна чорна серед степу
Могила осталась.

Посiяли гайдамаки
В Українi жито,
Та не вони його жали.
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повиває-
Розiйшлися гайдамаки,
Куди який знає:
Хто додому, хто в дiброву,
З ножем у халявi,
Жидiв кiнчать. Така й досi
Осталася слава.
А тим часом стародавню
Сiч розруйнували:
Хто на Кубань, хто за Дунай,
Тiлько i остались,
Що пороги серед степу.
Ревуть завивають:
"Поховали дiтей наших
I нас розривають".
Ревуть собi й ревiтимуть -
їх люде минули;
А Україна навiки,
Навiки заснула.

З того часу в Українi
Жито зеленiє;
Не чуть плачу, нi гармати,
Тiлько вiтер вiє,
Нагинає верби в гаї,
А тирсу на полi.
Все замовкло. Нехай мовчить:
Така божа воля.

Тiлько часом увечерi
Понад Днiпром, гаєм
Iдуть старi гайдамаки,
Iдучи спiвають:

"А в нашого Галайди хата на помостi.
Грай, море! добре, море!
Добре буде, Галайда!"

[Квiтень-листопад 1841]

Передмова
По мовi - передмова. Можна i без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого, - тiлько бачив, а прочитав дуже небагато, - всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх "Гайдамакiв", то воно б не треба i передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба i з чим, щоб не смiялись на обiрванцiв, щоб не сказали: "От який! хiба дiди та батьки дурнiшi були, що не пускали в люди навiть граматки без предисловiя". Так, далебi, так, вибачайте, треба предисловiє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було i кривди, щоб не було i правди, а так, як всi предисловiя компонуються. Хоч убий, не вмiю; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться. Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на слiпого кобзаря, як вiн сидить собi з хлопцем, слiпий, пiд тином, i весело послухать його, як вiн заспiває думу про те, що давно дiялось, як боролися ляхи з козаками; весело... а всетаки скажеш: "Слава богу, що минуло", - а надто як згадаєш, що ми одної матерi дiти, що всi ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од моря i до моря - слав'янськая земля. Про те, що дiялось на Украйнi 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого i критикованого нiчого не читав, бо, здається, i нема нiчого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вiльшанського титаря правдива, бо ще є люди, которi його знали. Гонта i Залiзняк, отамани того кровавого дiла, може, виведенi в мене не так, як вони були, - за це не ручаюсь. Дiд мiй, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: "Коли старi люди брешуть, то й я з ними".

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

"Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче i одбрехаться!" Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої "Гайдамаки". Панове громадо! далебi, не брешу. Ось бачите що! Я думав, i дуже хотiлось менi надрукувать вашi козацькi iмена рядочком гарненько; уже було i найшлося їх десяткiв зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже - "треба", другий каже - "не треба", третiй - нiчого не каже. Я думав: "Що тут робить на свiтi?" Взяв та й проциндрив гарненько тi грошi, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас i ну писать оцю цидулу! Все б то це нiчого! Чого не трапляється на вiку! Все буває, як на довгiй нивi. Та ось лихо менi на безголов'я! Єсть ще i такi паничi, що соромились свою благородну фамiлiю (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) i надрукувать в мужицькiй книжцi. Далебi, правда!
Т. Шевченко

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,—
Панувала... Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».

Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? — Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,-
Не плакали б діти, мати не журилась.

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

(В автографі Шевченка заголовка нема)

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... А до того —
Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте.
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.