Микола Тютюнник

Після стрімкого злету українського козацтва на початку 90-х років минулого століття, спеціально підібрані і навчені люди взялися за його розвал за схемою «якщо не можна перемогти, потрібно очолити». І очолили, і довели до стану, потрібного постколоніальній адміністрації України тобто так званій «українській владі».

Офіційне сьогоднішнє українське козацтво загалом представлене двома гілками – антиукраїнською і ліберальною. В такому рішенні простежується загальна схема, що використовується в Україні в усіх сферах суспільного життя, а головним чином в політиці. Останні вибори Президента України в чергове підтвердили цю тезу: українці мають можливість вибирати лише між антиукраїнським і псевдоукраїнським ліберальним кандидатами. Переважна більшість дійсно національних сил відтіснена на маргінес суспільно-політичного життя. Заради цього були використані всі владні механізми, в тому числі і економічний. Наприклад, грошова застава в розмірі п'ятисот тисяч гривень для кандидата на посаду Президента України. Саме таким чином працює сучасна «демократія» - декларується народовладдя і загальна рівність громадян у правах, а реально забезпечується влада «грошових мішків».

Сучасна політична схема «українофоб і ліберал» з'явилася саме внаслідок посткомуністичного розподілу фінансів і влади. Фінанси і влада в незалежній Україні опинилися в руках колишніх компартійних та комсомольських діячів, «червоних» директорів великих промислових підприємств, керівників організованих злочинних угруповань та просто безпринципних особистостей, політичне кредо яких було «гроші і тільки гроші». Оскільки етнічних українців в цьому середовищі було катастрофічно мало, а українофобів – переважна більшість, для населення (80% якого складають українці) була створена видимість альтернативи за західним зразком – псевдоукраїнські «ліберальні демократи», керовані тим самим українофобським кагалом.

Слова «українофоб» і «ліберал» в даній схемі можуть бути замінені смисловими еквівалентами – «проросійський» і «прозахідний». Варіанту «проукраїнський» ця схема не передбачає. Від наших «ліберальних демократів» ніколи не почуєш про самоцінність України, про виборювання саме її інтересів, а не інтересів «демократії», «загальнолюдських і європейських цінностей» тощо. Єдиноможливий варіант розвитку України для лібералів – це її вступ до ЄС та НАТО.

Але повернемося до козацтва. У №19-20 за жовтень 2009 року газети «Рада козацька» (офіційний вісник Ради Українського козацтва при Президентові України) Почесний Гетьман Українського козацтва, генерал-майор Збройних Сил України Володимир Мулява звернувся «від імені Козацтва і Лицарства України, всіх свідомих українців, з надією і повагою, щирим серцем» до «українців, сущих на батьківській землі, в Державі Україна» (Чи буде наступний президент Батьком нації, Гетьманом, українцем за Духом, за Родом?). Коротко передати зміст досить об ' ємного послання пана Муляви можна трьома словами: голосуйте за Ющенка!

Та все ж не можна втриматися від цитування уривків з цього зразка словесності:

«Тільки-но в Україні з'являвся лідер, здатний самостійно приймати рішення і очолювати державу, – його цинічно фізично знищували. Ось тільки декілька прізвищ: Чорновіл, Гетьман, Кравченко, Кирпа ... Окрема – і за поданою неповною, невичерпною, ущербною інформацією, – тема щодо успішного прем'єра Лазаренка, якого усунули, робили злочинцем на прохання сусідньої держави та й досі бояться.»

«Рідний мій Роде український!

Після світлої, духовної слави Майдану ти залишив всенародно обраного свого Президента, тяжко хворого, у зрадницькому оточенні з ворогами України, п'ятою колоною і лихих друзів. Хто в ці перші роки його президентства прийшов йому на допомогу, підставив своє плече? Партія, Рух чи прості громадяни?»

«Будьмо певні, в наступній каденції Ющенко повною мірою виправдає всі наші сподівання.»

Однак на цьому пан Мулява не зупиняється. Після першого туру виборів він публікує наступне звернення до «українців, сущих на батьківській землі, в державі Україна та поза нею, в краях чужих…» під назвою « Кого мають, повинні, зобов'язані обирати собі козаки, свідомі українці та всі чесні, порядні і справді мудрі громадяни України… »

Цитата зі звернення: «З огляду на конкретну ситуацію, яка склалася після першого туру виборів президента України, подобається комусь чи не подобається як людина та політичний і державний діяч нинішній Прем'єр і кандидат у президенти Юлія Тимошенко, сьогодні в інтересах України і всіх громадян маємо категоричну необхідність обирати саме її.»

Апофеоз думки «почесного гетьмана» настав після другого туру виборів у його черговому зверненні з яскравою назвою « Не заламуймо розпачливо руки. Не падаймо на спину і не соваймо ногами! »: «У кожному разі, поводирі та авторитети, що своїми заявами, прикладом поведінки чи прямим закликом не піти на вибори, проголосувати проти всіх(«не підтримую жодного кандидата»), як і виборці, що у навіяній психологічній установці діяли саме в такий спосіб, несуть відповідальність не лише за кінцевий результат виборів, а й за дії «переможців», направлені проти України й українського народу, проти української держави, супроти української мови і культури…»

Тобто, не Ющенко і Тимошенко зі своїми партіями-блоками винні в тому, що в Україні відбувається безлад і розгул корупції та відвертий реванш антиукраїнських сил, а виборці, які не захотіли за них голосувати, продовжуючи таким чином ще на п'ять років цей шабаш під українською національною вивіскою.

Після «Помаранчевої революції» Віктор Ющенко мав безпрецедентно високий рейтинг для українського політика, і в тому, що цей рейтинг зараз опустився «нижче плінтуса» провина не українців, а самого Ющенка. За останні п'ять років ліберали остаточно дискредитували себе в очах українців.

Обираючи Ющенка, українці сподівалися на припинення постколоніальної внутрішньої та зовнішньої політики, встановлення соціальної справедливості та покарання діячів, що довели українську державу до такого жахливого стану. А що отримали натомість? Бутафорію та окозамилювання.

Дехто може сказати, що за президентства Ющенка почалася українізація. Насправді успіхи суто формальні. Як влучно підмітив Юрій Макаров у своїй статті «Було б бажання» для журналу «Український тиждень»: «…Національна рада з питань телебачення та радіомовлення (до речі, разом із Конституційним Судом, який пояснив, що дублювання іноземного продукту – це всього лише титрування) має не дурити українцям голову, а спромогтись, аби український телевізор перестав бути філією кремлівських телеканалів. А уряд разом із прокуратурою мають подбати, щоби в українських органах влади український чиновник із українським громадянином спілкувався державною мовою. А Міносвіти має поцікавитися, чи справді в офіційно українських навчальних закладах навчання ведеться українською.»

Якщо подивитися реально, виявиться, що в східних регіонах вся ця «українізація» активно саботується, а стаття Конституції України про державну мову не виконується взагалі.

Люстрація влади не відбулася. Ніхто з значних політичних діячів, а тим більш олігархів не був покараний за законом. Навпаки, вся ця братія з ситими ряхами, на чолі з Кучмою та Кравчуком, повчає українців з телеекранів. А як же «помаранчевий» лозунг «Бандитам тюрми!»?

Про економічні досягнення лібералів і згадати нічого, то що ж у нас залишається в «сухому залишку»: ліберальні плачі з приводу Голодомору на фоні того, що один з найбільших обласних центрів України до цих пір носить ім'я організатора Голодомору Петровського; в Україні активно діє комуністична партія, а українські населені пункти переповнені радянською символікою.

Ющенко надав звання Героя України Роману Шухевичу та під кінець свого президентства Степану Бандері. Це добре, але великого значення не має без визнання в цілому українських національно-визвольних рухів на державному рівні, якого так і не відбулося. Проте відбулося нагородження Григорія Омельченка званням "Герой України". Це того Омельченка, який складаючи присягу народного депутата України 14 травня 2002 року, власною рукою дописав в текст присяги:

« Присягаю зробити все від мене залежне, щоб домогтися дострокового припинення повноважень Президента України Кучми Л.Д., судового розслідування вчинених ним злочинів і притягнення його до кримінальної відповідальності. »

А 29 липня 2004 року Григорій Омельченко направив звернення до В.Ф. Януковича з проханням невідкладно надіслати йому копії судових рішень, постанов слідчого (прокурора) та клопотання Г.Берегового, тобто документи стосовно кримінального минулого Януковича. Як Голова Спілки офіцерів України, Омельченко також зазначив у зверненні: « Ви, Вікторе Федоровичу, не маєте морального права бути Президентом України і Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. »

Декларації, звичайно хороші, але що на ділі? Кучма повністю відбув свій президентський термін і зараз почувається чудово, ніяких розслідувань проти нього не було. Янукович зараз став Президентом України. І що ж зробив Герой України Григорій Омельченко, де його офіцерська честь, яку він так часто любить згадувати? «Героя» він отримав виключно за допомогу у політичній боротьбі «Нашої України» з БЮТ, а зараз цей «офіцер-герой» увійшов до коаліції*, створеної Партією Регіонів.

Ліберали виявили повну нездатність до провадження, як внутрішньої так і зовнішньої політики. Встановлення безвізового режиму для громадян країн ЄС без відповідних поступок у видачі віз для українців, ратифікація угоди про реадмісію нелегальних мігрантів (яка досі створює загрозу навали вигнаних з Європи чужинців) та закріплення за Україною у світі іміджу «бананової республіки».

Але давайте розберемося куди нас тягнуть ліберали. Що відбувається в ліберальному раю Європейського Союзу?

Останні події у світі вчергове підтвердили, що в ЄС панують антиукраїнські настрої. Спочатку процес у Німеччині над Іваном Дем ' янюком, під режисурою Ізраїлю. Потім резолюція Європарламенту проти визнання Степана Бандери Героєм України. І на останок заява про те, що прокуратура Мюнхена віднедавна веде розслідування проти ще одного українця, якого підозрюють у співпраці з нацистами - Івана Калимона. Інакше як антиукраїнською істерією, ініційованою з Ізраїлю, Росії і Польщі, це не назвеш.

Ось як обґрунтував свою позицію щодо Бандери один із двох ініціаторів вищезгаданої резолюції Європарламенту Павел Залевські у інтерв'ю «Дзеркалу тижня»:

«Ми, звісно, розуміємо, що це зобов'язання Європейського Союзу — підтримати Україну, і це її рішення, чи залишитися на цьому шляху. Та якщо ваша країна вирішить і далі рухатися в цьому напрямі, то обидві сторони мають дотримуватися певних зобов'язань. Ці зобов'язання з боку України означають не лише те, що реформи повинні тривати, а й те, що вона має дотримуватися європейських цінностей. Як приклад, ми звернули увагу на присвоєння звання Героя України Бандері, який був політиком, котрий не лише практикував націоналізм як ідеологію, а й терор як політичну методологію. Це неприйнятно і це в жодному разі не кореспондується з європейськими цінностями.»

«У кожної нації були люди, які припускалися помилок. Серед багатьох націй були люди, які вбивали євреїв. Та що справді важливо — це не захищати таких людей.»

А це заява президента Єврокомісії Жозе-Мануеля Баррозу з приводу дуже підозрілих терактів 29 березня у Московському метро:

«Євросоюз рішуче підтримуватиме російські органи влади у намаганнях боротися із будь-якими проявами тероризму. Ми не можемо дозволити, аби насильство взяло гору над свободою та демократією».

Останнім штрихом у цій картині торжества європейських цінностей може бути заява колишнього спікера ізраїльського парламенту Дов Бен Мейєра у своїй відповіді на лист-протест голови організації «Американці за права людини в Україні» з приводу поведінки органів юстиції Ізраїлю у справі Дем'янюка: «Я взагалі не хотів вам відповідати, бо ще з часів Богдана Хмельницького у єврейського народу є великі і певні претензії до українського народу ... Проте, подумавши, я вирішив — заява, така, як ваша, написана американською громадянкою ( хоч і українкою ), і тому я не можу залишити її без відповіді... Я раджу вам і вашим друзям щодня, а не тільки в неділю, бувати у церкві і на колінах, доки з них не піде кров, просити вибачення за зроблене вашим народом нашому ».

Тут варто задатися риторичним питанням, а судді хто?

Спираючись на вищенаведені цитати, можна чітко сформулювати «європейські цінності», на які м'яко натякають єврочиновники – це імперіалізм і сіонізм . А боротьба поневолених народів за свою свободу проти імперіалістичних окупантів інакше як тероризмом не називається.

То куди нас тягнуть ліберали? Навіщо нам така Європа, де права українців нічого не важать в порівнянні з правами євреїв, німців чи поляків? Європа, де від нас вимагають каяття за боротьбу наших предків проти окупантів та їхніх поплічників?

Згадування ізраїльським чиновником імені Богдана Хмельницького знову нас повертає до теми козацтва. Богдана Хмельницького в Ізраїлі називають «Гітлером Середньовіччя», а боротьбу українських козаків проти польських колонізаторів та їхніх єврейських посіпак пояснюють вродженою звірячою жорстокістю українців та природним антисемітизмом. І українські ліберальні козаки їм вторять: всеукраїнська громадська організація „Українське Реєстрове Козацтво”, Федерація єврейських общин України та Головний рабинат України проводять міжнародну науково-практичну конференцію „Толерантність і духовність в українському суспільстві та сучасне осмислення проблем антисемітизму і ксенофобії” . Ліберальний «гетьман реєстровиків» Шевченко готовий «дружити» з усіма, від Папи Римського до головного муфтія України, аби тільки козаків не звинувачували у екстремізмі та ксенофобії. А 19 січня 2010 року хмельницькі «реєстровики» перевершили самі себе, прийнявши в козаки негра, «біженця» з Конго, який навіть не має українського громадянства зате має власний бізнес, тобто гроші.

Варто зупинитися на особистості Гетьмана Українського реєстрового козацтва Анатолія Шевченка.

« Пару десятков лет Анатолий Иванович отдал КГБ СССР, причем последние годы - в Москве . Секрета из этого не делал и даже со значением добавил, что по прежнему роду службы не раз пересекался с Владимиром Владимировичем Путиным лично .»

«- Виктор Федорович как-то предлагает: «Надо бы тебе возглавить наших казаков. Вон сколько их на Донбассе! Стихийные, неуправляемые, никому не подчиняются. Но движение можно сделать полезным, только бы его причесать » - именно так выразился, а я запомнил.» (З інтерв ' ю А.І. Шевченка для газети «Комсомольська правда» 26 лютого 2008 року)

Ця інформація лише підтверджує тезу про те, що ліберали і українофоби в козацтві - це продукт однієї системи, і керовані вони з одного центру.

У своєму першому зверненні до «українців…», яке ми згадували на початку статті, Володимир Мулява щиро зізнався:

«До всіх політичних сил, рухів, українського козацтва, окремих груп людей, що об'єднувалися заради інтересів України, було вмонтовано працівників колишніх спецслужб СРСР. Вони дуже швидко дезорганізували, розвалили проукраїнські сили.»

На прикладі таких «козацьких» діячів, як Шевченко, Білас, Петько тощо, видно, що це чиста правда, оскільки вони навіть не приховують свого «службістського» минулого. Але ж пан Мулява мовчить про свої «заслуги» на ниві руйнування Українського козацтва:

« Володимир Мулява, професійний військовий, народний депутат України, був обраний Гетьманом на 3 роки, тому в 1995 році згідно Звичаю, він не міг бути переобраним повторно. Однак В. Мулява вважає себе сьогодні Гетьманом, організував навколо себе групу людей, які не мають відношення до українського козацтва, а також відколов деяке число українських козаків від загальної структури Українського козацтва. Як вважають вибрані в кінці минулого року крайові отамани, Мулява не тільки порушив Звичай, але й незаконно використовує деякі господарчі структури Українського козацтва » («Інформаційний бюлетень УЧПГК»,1996 рік)

Зараз вже мало хто пам'ятає, що в 1995 році Гетьманом Українського козацтва був обраний Леонід Безклубий, але Мулява відмовився складати булаву і розпочав інтриги, які призвели до першого серйозного розколу в Українському козацтві.

Ще один історичний документ документ:

« Козацьке Товариство Київщини звинувачує В. Муляву!

•  Ігнорується звичай виборності Генеральної старшини Українського козацтва.

•  Фактично скасовано Раду старійшин УК.

•  В. Мулява самочинно привласнив собі почесну посаду Духовного Батька УК, що належала лише єдиному Івану Гончару.

•  Генеральні старшини призначаються часто-густо з невідомих людей без вислуги в УК.

•  Генеральні старшини не входять в первинні козацькі осередки.

•  В.Мулявою незаконно введений інститут представників гетьмана в областях.

•  Роздаються направо-наліво генеральські і полковницькі звання та нагороди без відповідних положень та без призначення комісій (тобто одноосібно).

•  Втручання у внутрішні справи козацьких осередків та призначення вигідних отаманів (Австралія – В.Буряк).

•  Сумнівні зв'язки з тоталітарною сектою Муна.

•  Повна безконтрольність у фінансовій діяльності (відсутність виборної ревізійної комісії УК).

•  Консервується роз'єднаність козацтва в Україні. Не вивчається, не пропагується, не використовується передовий досвід з областей.

•  Відсутність у Києві центрального друкованого органу УК.

•  Самовпевненість та самозакоханість В. Муляви – наслідок – провал на виборах.

•  Втрата авторитету Українського козацтва у суспільстві.

•  Законсервованість і поступова деградація УК – це наслідок політики: Мулява понад козацьким законом, Мулява понад усе.

•  Розвал Українського козацтва на 90%.

Висновок : В.Мулява узурпував владу в УК, гальмує його розвиток і розвалює УК.

Пропозиція : На Великій Раді УК поставити питання: "Про незадовільне керівництво Українським козацтвом, про недовіру В.Муляві, наказній Генеральній старшині та переобрання всього керівництва УК".»

Тож виникає закономірне питання, а чи не був сам пан Мулява «працівником колишніх спецслужб СРСР», вмонтованим до Українського козацтва? Інше питання, чому саме в 1996 році відбулося остаточне розділення козацтва на «лібералів»(Мулява) та «українофобів»(Панченко), а проукраїнські козаки були вимушені покинути лави офіційного Українського козацтва? Це головне питання нашої статті, і відповідь на нього досить проста: звичаєве козацтво, що зароджувалося тоді, було (і є зараз) небезпечним для сучасної «української» держави, його формування на всеукраїнському рівні не можна було допустити, що і було зроблено.

Зараз, в результаті діяльності «козаків-лібералів», Українське козацтво остаточно перетворилося на опереткове воїнство, яке здатне лише брязкати липовими орденами і вести пустопорожню балаканину. Дійшло до того, що на останній Раді Українського козацтва Гетьман «Козацтва України» Анатолій Попович заявив: «Ми приділяємо багато уваги нашій історії, дещо робимо для сьогодення, і це добре. Та ми не маємо принципового, окресленого образу, хто ми козаки, і для чого ми є…»

Ось так, самі провідники ліберального козацтва не знають хто такі козаки, і для чого вони потрібні!

Не дивно, що деякі з таких «козаків» вже знімаються для телереклами пральної машинки «Ретона» чи податкової адміністрації.

Яким же насправді повинне бути козацтво?

В грудні 1992 року в Одесі отаманська Рада, а в липні 1994 року в Києві і VI позачергова Велика Рада Українського козацтва затвердили Чотирнадцятирик (статут з 14 пунктів), як основу Звичаю Українського козацтва. В ньому були викладені основи існування козацьких громад і деякі суспільно-політичні вимоги, притаманні козацтву (заборона продажу землі, заборона продажу національних підприємств іноземцям, дозвіл на володіння зброєю для козаків).

Наведемо основні пункти:

- Найбільш важливі питання в козацькій громаді вирішує загальна Рада (Коло).

- Постійна змінність старшини.

- Беззастережна дисципліна обраній старшині.

- Наказ Кола Отаману на рік чи на три.

- Контроль за старшиною Чорною Радою.

- Громада є власником усього, що знаходиться в межах її території за виключенням того, що вона визнала приватною власністю.

- Всі козаки громади є рівноправними власниками її майна.

- Рівнопаєва участь козаків у артільному господарюванні.

- Вилучення нероб та п'яниць з паєм чи за бажанням.

- Заборона найманої праці.

- Служба Землі-Матері, а не уряду. Захист.

Все інше не козацтво, а підступ і шароварництво плюгавців.

Таким чином козацтво повинно було стати як і колись спільнотою вільних людей, які керуються у житті козацьким Звичаєм, мають власне самоврядування, ведуть артільне та індивідуальне господарювання, і готові у разі небезпеки для України, стати на її захист. У такому вигляді козацтво може бути частиною держави лише у випадку, коли сама держава організована за козацьким Звичаєм, як це було у історичному Війську Запорозькому Низовому. В інших випадках Чотирнадцятирик прямо вказує: « Служба Землі-Матері, а не уряду .»

Звичайно, українофоби та колишні комуністи при владі бояться, що організоване за звичаєвими принципами козацтво може розвинутися настільки, що почне захищати Україну від самої влади, яка зараз несе найбільшу загрозу для нашої держави.

Наостанок зазначимо основне, козак просто не може бути лібералом, у тому сенсі, який нав ' язується українцям «євродемократами». Головною цінністю козака є Звичай, який визначає всю систему козацьких цінностей: волю (реальну економічну і соціальну свободу особистості, а не ліберальну «свободу» бути збоченцем), демократію (справжнє народоправство і волю громади, а не ліберальну владу корупціонерів, олігархів і транснаціональних корпорацій), націю (кровно і культурно споріднену спільноту, а не «політичну націю» - мультикультурний та мультирасовий набрід, який мріють створити в Україні ліберали). І Звичай каже козакові, що внутрішнього ворога треба бити до кінця, а не гратися з українофобами у толерантність, як того від нас хочуть ліберали.

*Автор помилився, Г.Омельченко голосував за вигідні для регіоналів зміни до регламенту, які дозволили їм створити коаліцію. В коаліцію він не входить.