Нас в різний спосіб доволі часто питають, хто ми є, які сповідаємо принципи, яких правил дотримуємося, що визнаємо і що не визнаємо, як відносимося до тих чи інших речей та явищ, яка історія нашої появи, чому ми саме «братство» і в чому наша відмінність від інших. Комусь ми давали пряму відповідь, комусь радили уважніше дивитися наш сайт, з кимось влаштовували зустрічі «тет-а-тет», а на деякі питання, в силу різних обставин, і зовсім не відповідали. Оскільки з тих всіх питань можна виділити стандартні, такі, що так чи інакше повторюються, нами було вирішено у достатньо вільному вигляді, з використанням різноманітного матеріалу, оприлюднити власну точку зору на більшість з них. З часом ми будемо доповнювати сказане нижче новими думками, оскільки одразу і про все сказати просто неможливо.

Дещо про виховання або складна відповідь на питання, де і як виховати сина, щоб він став козаком.

Можливо будемо трішки старомодні, але впевнені у тому, що у всі часи основою виховання були три речі:

Загалом, питання виховання завжди було найважливішим чинником виживання родини, роду, племені, етносу, а сама процедура виховання мала суто практичний зміст і конкретну спрямованість: діти мають стати повноцінними членами культури, частиною якої були батьки, бути образом, віддзеркаленням старших поколінь і продовжувати культуру за існуючим зразком. Підхід зрозумілий і природній: головна ціль – вижити, а якщо вижили попередники, значить накопичений у поколіннях досвід себе виправдовує і його слід передати наступникам у незмінному вигляді і повному об’ємі. Недарма у «Привілеї козацького родоводу» записано, що

наш Звичай (в першу чергу) «…у спадкоємності козачатам».

З переказу від Леоніда Петровича Безклубого знаємо, що
«виховання і навчання дітей починалося з немовляти, а як їм сповнювалося 16 років, батько чи мати (старший в сім’ї) передавали найголовніше – життєвий досвід і мудрість народну та заповідали, щоб і ті своїм дітям те передали».

Як влучно зауважив наш земляк Анатолій Васильович Луначарський «… нові покоління сприймають досвід старих, вони стоять на плечах старих, сприймають все цінне, надбане багатьма тисячами поколінь».
Причому, під поняттям «вижити», що було застосоване вище, ми розуміємо як біологічне, так і національно-культурне самозбереження, тобто, мова йде про: а) механізм біологічного наслідування і б) механізм соціального наслідування.
В обох випадках найважливішим учасником і не менш важливим чинником виховання є самі батьки. І батьки батьків. Одним словом – рід. І чудес не буває: якими бачимо власних нащадків, такими мусимо бути самі. Не варто сподіватися на те, що нащадки будуть здорові, мужні, соціально активні, якщо такі якості відсутні в батьків. Тож, виховання власних дітей слід почати з себе.
Перерва або відхилення в одному-двох поколіннях ніколи позитивно не відображалася на всьому тому комплексі переданих знань, традицій, досвіду, який ми називаємо словом «спадщина».
Питання біологічного наслідування, як це не дивно, лежить в основі більшості ідеологічних маніпуляцій, а значить є каменем спотикання у створенні (відтворенні) української системи виховання. Що первинне: генотип чи середовище? Що є домінуючим і головуючим в еволюційному процесі? Незважаючи на схожість з питанням про курку та яйце і не вдаючись у подробиці расового питання, етногенезу, регіональних мутацій та еволюції видів все ж зазначимо, що ідеї пана Жана-Батиста Ламарка на нас позитивних вражень не справили. Хоча ми говоримо не про расову зверхність, а про расову відмінність, та якщо іншого не дано, хто бажає, може називати нас расистами. Тим більш, що в чомусь ми погоджуємося з прихильниками класичної расової теорії. Наприклад, у наступному:
«Культурний та соціальний тип суспільства, алгоритм поведінки у ньому, стилістика психічного переживання особистості задається расою. Не середовище формує раси, але раса формує середовище. І расові ознаки – це не піддатливий пластичний матеріал, який зазнав змін ззовні, але навпаки, першооснова всіх соціокультурних трансформацій суспільства. Расові ознаки – це не глина, що слухняна руці митця, це вістря різця, що створює контури буття відповідно до власної механічної міцності» (В.Б. Авдєєв, «Антирасовый миф о «плавильном котле»).
Якщо розуміти поняття «етнос» так, як його розкрив Лев Гумільов, то у вищенаведеній цитаті слово «раса» можна сміливо замінити словом «етнос». Ми і з таким би висловом погодилися. Але це вже прийнято називати націоналізмом.
І ми повністю поділяємо думку лідера радянських генетиків Миколи Дубініна в тому, що «один генотип – один інстинкт». Тож тим, хто задається питанням виховання власних дітей, варто спочатку визначитися з власними поглядами на такі речі, як раса, етнос, нація, род тощо, оскільки вони є складовою ідеологічних та світоглядних концепцій, які так чи інакше лежать в основі будь-якої виховної системи.
Як справедливо відмітив той же Гумільов, для людини як виду давно вже минув важкий етап пристосування до зовнішніх умов, коли це відбувалося за рахунок змін власної анатомії та фізіології. Вже дуже довгий час виживання людських спільнот означає відтворення певного стереотипу поведінки, соціального і природного середовища (території проживання, суспільного ладу, способів виробництва тощо), характерного для даної етнічно-соціальної групи.
Українці не стали винятком з цих правил. Протягом досить тривалого часу наші пращури випрацювали той стереотип поведінки, який ми називаємо козаччина – спосіб життя воїна-трударя. І, звичайно, це не випадковість. Сьогодні добре відомо, що найважливіші особливості поведінки людини значною мірою визначаються генетично. Це однаково відноситься як до трудової, так і до воєнної діяльності, успішність якої багато в чому залежить від вроджених, наслідуваних якостей.
Існують і механізми, які виключають випадковості у переданні спадкової інформації, та забезпечують перевагу генів тих батьків, які дійсно відповідають існуючим вимогам.
По-перше, таким бар’єром на шляху проникнення «небойових» генів в інформацію, що унаслідується майбутніми поколіннями, є глибина та тривалість перетворень, що відбуваються як результат відповідного способу життя, впливу існуючих традицій, звичаїв тощо. Звичайно, як і в кожній справі, де мова йде про виживання, рано чи пізно випрацьовуються ті способи і методи виховання (підготовки), які реалізуються на глибинному рівні та забезпечують стійкі процеси кардинальної перебудови функцій та структур організму:

«Рятувалися гопки. Рухом. Тому бронь була мінімальною. Основа руху бойового – генний, робочий. Генний: «пам'ять» - мінімум 25 поколінь. Сімейно-родова «пам'ять» - в основному 3-12 поколінь. Ноги – «косять», тулуб (верхня частина) «молотить», а разом – «гой док» - бойовий фізично-психічний рух. Бо військова специфічна дія все ж в житті займала меншу частку, ніж життєтворяща – трудова. Так закладено. Не виключено, що через 5 поколінь у нас може ген змінитись».

Звичайно, ті способи та методи виховання і бойової підготовки, які не забезпечують глибоких, таких, що проявляються у збільшенні загального бойового потенціалу спільноти та її життєздатності змін зникали, зокрема завдяки втраті у носіїв такої інформації біологічної переваги. Простіше кажучи, така спадщина набагато частіше гинула на полі бою разом з її носіями. Такий перший з бар’єрів, що обмежував генофонд потомства від спадку життєво менш пристосованих людей, фізично та психічно слабких осіб тощо, оскільки:

«Життєві знання, всотувані Дитиною, Юнаком, Мужчиною, Козаком суть проходять … застосування, власний досвід»

Іноді цей досвід буває останнім. Ніяким чином не покращить ситуацію те, що в нашому суспільстві формується невірне уявлення про військову справу, а комплексну бойову підготовку у кращому разі можна зустріти лише в навчальних центрах МВС, СБУ, окремих підрозділах ЗСУ та кримінальних угрупованнях.
З метою виховання козака-воїна батьки змушені віддавати власних дітей на виховання до різноманітних секцій та шкіл одноборств. Там протягом багатьох років, які витрачаються на вивчення різних, часто непотрібних в реальному житті знань, навичок і рухів, дитину переконують, що то є єдиний та істинний «шлях воїна».
Так, в одноборствах, зокрема й національних, безумовно є багато позитивних моментів, про що буде сказано нижче. І все ж, шановні батьки, уважно приглядайтеся, в чиї руки ви віддаєте своїх чад на виховання, оскільки (по-друге) між воїнською справою та спортом існує така ж різниця, як і між спортом та оздоровчою фізкультурою. Спорт, як і воїнська справа, значною мірою відбирає людей, фізично та психічно орієнтованих на інтенсивні, систематичні та довготривалі навантаження, але умови діяльності, психічний фон та мотивація, які продиктовані спортом, не відповідають умовам бою:

Роль середовища, у якому формується і виховується людина важко переоцінити. Зрозуміло, що доля генів визначається благополуччям їх «носіїв», і все, що негативно відбивається на стані організмів, зокрема й зміна звичного, притаманного даній етнічно-соціальній групі способу існування, зменшує «представництво» таких генів у наступних поколіннях. Це положення у повній мірі відноситься і до козаччини. Існуюче середовище і, особливо, поведінка організмів обов’язково здійснюють відбір носіїв певних генів. При зміні зовнішніх умов відбувається зміна частоти окремих генів у всій сукупності осіб даного виду, що знаходяться в даний час в даному місці, тобто в популяції. Разом з тим, зміна частоти окремих генів в популяції означає, що у даній сукупності істот відбувається еволюційний процес і далеко не завжди він закінчується позитивним результатом. В межах кожної популяції, зокрема людської, діє природній відбір, об’єктами якого є конкретні індивіди та їх групи, що мають специфічні ознаки та властивості. Поява в суспільстві осіб без чітко вираженого «рефлексу крові», національної самоідентифікації, таких собі людських генетично-модифікованих організмів, само по собі говорить про те, що розвиток, еволюція українців йде не зовсім вірним напрямком, а захисні механізми нації, зокрема козацтво, не спрацьовують (більш того, саме українське козацтво тяжко страждає на вказану хворобу). Прибившись до козацького товариства, такі особи, не маючи глибинного розуміння сутності козаччини, рано чи пізно стають провідниками чужих і навіть ворожих до козацтва ідей оскільки:

«Мутант завжди зрадить. Бо плюгавий. Життєвий невблаганний факт»